WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Правові і політичні вчення давньої Греції і Риму - Реферат

Правові і політичні вчення давньої Греції і Риму - Реферат

З поглибленням кризи, в хаосі внутрішньої боротьби, Ціцерон сформулював тезу про вплив видатної особистості на долю держави. В кризовій ситуації порятунок держави може залежати від однієї людини.

Державу Цицерон визначає не тільки як узгоджене правове спілкування усіх її членів, а і як певне правове утворення, "загальний правопорядок". В основі права за Цицероном лежить притаманна природі справедливість. При цьому під справедливістю розуміється вічна, незмінна і невід'ємна властивість як природи в цілому, так і людської природи.

Велика увага у творчості Цицерона приділяється праву. Говорячи про вимоги, які ставляться перед державним діячем, він підкреслює, що крім того, що така людина повинна бути мудрою, справедливою, стриманою і красномовною, вона повинна бути обізнана з вченнями про державу і володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливим.

Цицерон дає таке визначення природного права: "Природний закон – це розумне становище, яке відповідає природі, розповсюджується на всіх людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання обов'язку, наказуючи, забороняючи, від злочину відлякує, воно, однак, нічого, коли цього не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм, і впливає на безчесних людей, наказуючи їм що-небудь чи забороняючи. Пропонувати повну чи часткову відміну цього закону – святотатство; частково обмежувати його дію не дозволено; відмінити його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні рішенням народу звільнитися від цього закону не можемо". Цей "істинний закон" - один і той же завжди і всюди, і "на всі народи і на всі часи буде розповсюджуватися один вічний і незмінний закон; при цьому, він буде спільним наставником і повелителем усіх людей, яко Бог, творець, суддя, автор закону. Той, хто, зневаживши людську природу, свавільно не підкоряється цьому закону, на думку Цицерона, є втікачем від самого себе, який неминуче понесе найбільшу кару, навіть якщо він зуміє уникнути звичайного людського покарання.

Розглядаючи справедливість, Цицерон вважав, що вона полягає у тому, щоб кожному віддавати належне і зберігати рівність. Рівність полягає у тому, що всі люди однаково в рівній мірі, але з різними фактичними передумовами та наслідками, підпадають під дію загального принципу, який вимагає віддавати кожному своє.

Закон, який встановлюється людьми, не повинен порушувати порядку у природі і створювати право з безправ'я, благо зі зла, чесного з нечесного. Відповідність або невідповідність людських законів природі і природному праву виступає як критерій та мірило їхньої справедливості і несправедливості. Цицерон підкреслює, що "під дію закону повинні підпадати всі".

В разі, якщо правителі чинять зле і несправедливе (тобто суперечне природному праву) право, то воно правом не є. І держава, яка керується таким правом, не є державою. Разом з тим закон не лише примушує, а й переконує. Аргументи переконання містяться у преамбулі, яка є обов'язковою частиною закону, згідно з уявленнями Цицерона.

У трактаті „Про державу" з'являється епікурійський погляд на тему влади і права (угода для оборони від страху і кривд), але як цитата, а не власний погляд Цицерона.

Цицерон порушує проблеми права власності, розподілу влади, відповідності законів справедливості.

Справедливість визнає основою права. Адже, на його думку, загалом відповідність чи невідповідність людських законів природному праву є мірилом їх справедливості.

Крім цієї спільної для всіх народів основи закону, Цицерон зазначає і про те, що закон має відповідати встановленому у державі ладові, традиціям і звичаям предків.

Цицеронові належить першість у закладенні деяких основ міжнародного права. Так ним сформульовано важливий принцип необхідності дотримання зобов'язань за міжнародними договорами (pacta sunt servanda). Мислитель також розрізняв справедливі та несправедливі війни. Несправедлива війна – та, що не була оголошена. Війна – крайній засіб, можливий при безуспішності мудрих переговорів. Метою з справедливої війни є встановлення миру. Відоме jus gentium він трактує як поєднання позитивного права різних народів та природного права міжнародного спілкування.

Цицеронові також належить виділення форм діяльності римських юристів: respondere, caverе, agere.

Цицерон – перший із мислителів, який розглядав державу абстрактно, а не тільки свою – Римську державу. Разом з тим філософ обґрунтовував існуючий порядок як ідеальний, хоч розумів, що він вже відживає.

Багато ідей, висловлених Цицероном, запозичено ним у стоїків, які першими висловили думку про доцільність розподілу влади .

В період після смерті Цицерона Марк Антоній надалі прагнув до надання Римові монархічного устрою в еллінському стилі.

Август Октавіан з перемогою над Антонієм мав амбіції творця „найкращого устрою". Формально він зберіг республіканські інституції: сенат, магістратури, збори. Хвалився, що „віддав владу сенатові та народові", а також стверджував, що перевищував всіх авторитетом, але не мав більшої влади за інших урядовців. Критикував диктатуру і відмовився прийняти титул dominus, пан, що має орієнтальне деспотичне забарвлення. Охоче виступав у ролі першого у державі громадянина (princeps civitatis, звідки і назва устрою – принципат).

Але ці республіканські декорації не змінили того факту, що Рим вступив в епоху єдиновладдя.

За наступників Октавіана посилювалось безладдя. Монархія мала ненадійні ідейні основи: династичні аргументи були слабі і нестійкі; правові аргументи – надання принцепсові влади народом на підставі т.зв. lex regia – нагадували про установчу роль народу.

Такий монарх є „душею держави" і слугою державної спільноти, образ Бога на землі, батько народу і вітчизни і т.п. Коли була втрачена надія побачити Нерона як доброго імператора, Сенека став учасником змови, а коли її розкрили, то "відійшов" по-стоїцьки – покінчив життя самогубством. Згідно з постулатами стоїцької школи Сенека вважав, що цінність світу полягає у космічному розумі, а цінність людського життя – у розумі людини, який містить частку всесвітнього розуму. "Розум не є нічим іншим, як часткою Божого духа, який міститься у людині". "У непохитній позиції є дух, який відкидає зовнішні речі..." Оголошена байдужість до зовнішніх справ не перешкоджала однак Сенеці пильно турбуватися про земні справи. Він був одним із найбагатших людей свого часу. Ідея про доброго монарха довгий час займала думки філософів Риму.

Добрий монарх добровільно дотримується права і керує за прикладом Бога: творець світу не змушений займатися земними справами, відколи дав людям свого намісника – імператора. В імперії, що складається з великої кількості людей, різноманітних вірувань і традицій, божественність правителя була чинником єдності держави, а віддавання йому шани було тестом на громадянську лояльність.

Сенека (5–65 рр. н.е.) представник римського стоїцизму. У його концепції пропагується суспільство всіх доброчесних, загальнолюдська солідарність, рівність.

Сенека тільки проголошував стоїцьку філософію відречення, а практично її застосував Епіктет (50-120 рр.). Його роздуми записані учнем у "Розмовах". Зібравши навколо себе учнів, Епіктет проповідував байдужість до зовнішніх справ.

У межах людських прагнень повинно бути тільки добро. Свобода – є моральною властивістю і означає свободу від зовнішніх проблем. "Не бажай, щоби події відбувалися згідно з твоєю волею. А будь щасливий, якщо вони відбуваються так, як відбуваються, і осягнеш внутрішній спокій".

Учнем Епіктета вважав себе імператор Марк Аврелій. У своїй праці "Роздуми" Марк Аврелій як і Епіктет проявився як філософ-песиміст.

У "Роздумах" він повторює всю мудрість стоїків, щоб обгрунтувати марність світу: 1) зовнішні випадки не торкаються душі, а неспокій є результатом зовнішніх роздумів; 2) все, що бачиш, підлягає зміні і врешті зникне. "Завжди пам'ятай, скількох змін ти був свідком. Світ – це зміна; життя – це уява".

Досягнення спокою є ідеалом щастя змученого імператора, який говорить: "Яким нікчемним є те, до чого прагнемо".

Панує обґрунтування влади релігійними елементами. З часом, зокрема, посилився орієнтальний (в основному сірійський) вплив, що виражався особливо в успішності солярної теології: сонце ототожнюється з непереможним імператором. Розквіт солярного культу сприяв монотеїзмові. Згідно з уявленнями, які все більше поширювались, над світом панує найвище божество. З'являється ідея, що саме божественне непереможне сонце є правителем імперії, а імператор – його намісник. Виразно проявляється зближення з пізнішими християнськими тезами про імператора – намісника Бога; одночасно спостерігається подібність з поняттями неопіфагорійської філософії. Для неопіфагорійців 3-4 ст. правитель є творінням найвищого Творця, що дав свій образ. Імператор є інкарнацією Божої сили на землі та утримує гармонію в державі, віддзеркалюючи універсальну гармонію.

Loading...

 
 

Цікаве