WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Правові і політичні вчення давньої Греції і Риму - Реферат

Правові і політичні вчення давньої Греції і Риму - Реферат

Марк Аврелій. Стоїчний космополітизм не схожий із християнським: 1) заснований на запереченні індивідуального єства людини замість того, щоб зберегти індивідуальність і заснувати на ній будівлю космополітизму. Стоїки уявляють людину абстрактно як розум, що є самодостатній; у космополітизмі вони бачать форму абсолютної людини; 2) особлива характеристика космополітизму мала вплив і на різні філософські погляди на право. Платон каже, що закон є форма для виявлення ідеї права, але він може бути і непотрібний. Аристотель каже, що закон є цілковите виявлення ідеальної сторони права, а стоїки кажуть, що закон є абсолютна міра і безумовна моральна форма.

Загальний закон є справжня справедливість. Закон є узвала царської, Божої і людської волі – мірило права і неправа. Звідси поняття закону увійшло до поняття права. Поняття ідеї мало другорядне значення у стоїків; таке значення мав раніше закон, вартісність якого залежала від змісту. Стоїки виробили інше поняття – обов'язок або повинність; завдяки Цицерону це поняття набуло особливої популярності: це поняття увійшло до системи права; але разом з ним увійшли й помилки, які містяться в суворому погляді на моральне життя.

Філософ Епікур (341-269 рр. до н.е.) діяв в Афінах. Його доктрина обіцяла людям внутрішню свободу від страху перед Богами, смертю, терпінням. "Людина, – як зазначає Сенека, коментуючи погляди Епікура, – своїм існуванням завдячує масі поєднаних між собою атомів". Боги в Епікура – символ вічного щастя, але не істоти, які створили світ і мають вплив на людську долю.

Людина осягає щастя лише у внутрішньому спокої. Епікур не заперечував розкошів цивілізації як циніки, а говорив про розумний вибір.

Епікурейський філософ дбає про свою власність, заробляє гроші, але тримається міри. Багатство без міри це великі злидні.

Сенека про Епікура: "Епікур говорить: філософ не повинен брати участь у політиці, хіба що його щось примусить; Зенон говорить: повинен брати участь у політиці, хіба щось йому перешкодить".

Держава за Епікуром – справа корисна. Вона виникає із розумної суспільної угоди. Люди уклали "умову щоб не шкодити один одному". Держава повинна гарантувати зовнішній спокій. Тобто, епікурейці не заперечують державу, а терплять її за її корисність. Держава створює зовнішні умови для підтримки духовної свободи.

Вихідним пунктом стоїчної філософії було Платонове визначення щастя та епікурійсько-Аристотелеве визначення доброчесності через щастя. У Епікура щастя – єдина абсолютна мета життя. А у стоїків доброчесність – єдина мета. Кант: "Епікурійці стверджують, що усвідомлення правил, які ведуть до щастя, є доброчесність, а стоїки усвідомлювали свою доброчесність як щастя".

Найвищою метою життя є задоволення. Доброчесність, як і в Аристотеля, має для нього ціну не сама по собі, а тому, що вона робить життя приємним. З цього погляду будь-яка діяльність має для нього умовне значення. Тому суспільне життя він виводить не з прагнення людини жити з подібними собі, а із взаємної домовленості людей спільно досягати задоволення. Договір у Епікура стоїть на першому плані в суспільному житті. Справедливість, яка визначає норми взаємних стосунків [людей] між собою, має санкцію не у своєму змісті й вартісності, а в договорі звідки вона черпає свій сенс і зміст. Отже, справедливість як самостійну первину епікурійці відкидають, і її місце займають договори. Внаслідок цього всі злочини не є злочинами проти справедливості, а проти договору. "Несправедливість, – каже Епікур, – не є щось погане, саме собою варте покари; але внаслідок порушення договору вона підлягає покаранню". Стоїки справедливо роблять закид епікурійцям у тому, що для них не крадіжка само собою погана і заслуговує покари, а погане те, що злодій не зумів приховати злочину. Ця ж ідея задоволень проглядає в Епікура у вченні про політичну діяльність. Ідеальна людина, зображена Епікуром, бере таку участь у державній діяльності, яка потрібна їй для свого щастя або для повноти задоволень.

Принцип його: особа в собі самій повинна знайти джерело самозадоволення і щастя. Як Платон і Аристотель стверджували, що держава необхідна людині для повного розвитку сил, і отже, для щастя, так тепер Епікур виводить принцип суб'єктивності, за яким особа знаходить своє щастя в собі самій, а не в державі. Внаслідок цього не особа повинна служити державі, як у Платона або Аристотеля, а держава особі. Це сприяло звільненню особи від рабського підкорення державі.

Шкоду скептицизму заклав Пірон (376-286 рр. до н.е.). Про нього відомо, що він оголошував невіру в людське знання і тому не писав. Його ідеї передають його учні. Багато ідей Пірона походять від східних капланів та аскетів. Зокрема, та, що гарантією тривалого щастя є пасивність і байдужість стосовно оточуючого світу. Утримання від висловлювання роздумів – єдине, що може забезпечити спокій і щастя.

В етиці вони говорили про утримання від моральних оцінок, тому що на їх думку не є можливим встановити однакові для всіх оцінки добра і зла. У політиці вони пропонували дотримання байдужості відносно будь-яких суспільних справ. Розумна людина стримується від діяльності і висловлювання думок, утримуючись в повній нейтральності.

Релятивізм софістів: відносність етичних оцінок, а також умовний характер всіх суспільних відносин. У поєднанні з прийнятою Піроном східною нейтральністю стосовно до життя – знайшло прихильників серед тих греків, які не бачили виходу із економіко-політичної кризи. Скептицизм мав досить сили щоб знеохотити людей до релігійних догм та філософських спекуляцій, але не запропонував нічого на зміну.

Всі три напрями еллінізму – стоїки, епікурейці, скептики доходили до філософії пасивності, говорячи, що для щастя людина повинна жити відособлено. Це напрямки, які виникали і розвивалися у законодавчій традиції, коли на світовій арені виступав Рим.

Рим

Довгий час правова і політична ідеологія Давнього Риму розвивалась шляхом запозичення і пристосування до римського суспільства досягнень філософської думки Давньої Греції. Цьому зокрема сприяли такі обставини:

  1. елінізація римського суспільства, яка виразилась у розповсюдженні цінностей та інститутів грецької культури в результаті перетворення Греції у провінцію Риму у ІІ ст. до н.е.;

  2. подібність соціально-економічних укладів Греції і Риму – рабовласницький спосіб виробництва;

  3. існуючі суперечності, які були джерелом розвитку правових і політичних поглядів Греції (демос та аристократія) та Риму (патриції і плебеї, рабовласники і раби).

Вплив на розвиток правових і політичних поглядів у Римі здійснили, зокрема, вчення Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля, софістів, стоїків, епікурейців, Полібія тощо. "Конституція" афінського реформатора Салона стала основою першого давньоримського закону – Закони ХІІ таблиць (451 р. до н.е.).

Вищий рівень розвитку товарного виробництва, відносин приватної власності у межах не міста-полісу, а імперії зумовив і значні відмінності давньоримської правової і політичної ідеології від давньогрецької.

Уявлення про право і державу, які переважали у Давньому Римі, характеризувалися раціоналізмом, що уможливило створення самостійної науки – юриспруденції у Римі ІІІ ст. до н.е. Разом з тим, тенденція раціоналізації розвивалась разом із формуванням у ІІІ ст. доктрини права і держави, пов'язаної із утвердженням християнства.

Теоретичні концепції римських мислителів базуються на узагальненні реального досвіду правового і політичного розвитку римської держави, що дало змогу подолати колишні міфологічні уявлення.

Природу влади і держави бачать не у надприродних началах, а у зв'язку влади з ідеєю права та закону. Відтак держава – публічно-правова спільнота, яка базується на угоді громадян у питаннях права. Право – загальний і рівний масштаб, який відповідає природі речей.

Правова ідеологія у Римі розвивалась в основному юристами у процесі їх практичної діяльності – тлумачення права. Вони ж створили юриспруденцію як самостійну галузь знань. І найбільшого розвитку досягли правові інститути та галузі права, пов'язані з реальною практикою: правовий статус особи, речове, зобов'язальне, спадкове право, які регулювали майнові відносини.

Переважають обґрунтування абсолютної влади імператора.

У IV ст. християнство стає офіційною ідеологією Римської держави (починає формуватись у ІІІ ст.).

Пояснення природи права і держави надприродними факторами, характерне для католицтва, стає панівною тотальною ідеологією у Середньовіччі.

Основою римського устрою була ідея магістратур. Тут вже відсутня еллінська ідея божественної влади. Акцент робиться на обов'язках урядовців стосовно суспільства, а державу (res publica) трактують як загальне благо народу (res populi). Однак влада не є демократичною, залежною від народу. Через складну диференційованість Народних Зборів, їх структуру і засади діяльності народ був обмежений владою небагатьох (т.зв. олігархічні обмеження). До них були виставлені певні вимоги, які реалізовувались у публічному житті. Виразом їх була вимога доброчесності, яка полягала у посіданні посад у магістратурах, вмінні урядувати у Сенаті, військова слава, ораторські здібності, компетентність у викладанні права.

Loading...

 
 

Цікаве