WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Проблеми відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному судочинстві: реальність та перспективи - Реферат

Проблеми відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному судочинстві: реальність та перспективи - Реферат

З теорією кримінально-процесуального права, форми (способи) захисту порушеного злочином права передусім треба поділити на дві групи: позовні і непозовні. При цьому, якщо позовним способом завжди реалізується цивільно-правова відповідальність, то непозовні способи реалізують як цивільно-правову, так і кримінально-правову відповідальність, а також інші види захисту порушеного майнового та іншого права [8; с. 16].

Позовним способом захисту порушених злочином прав потерпілого є передбачене в ст. 28 КПК України право на заявлення і вирішення цивільного позову в кримінальному процесі. Для позовного способу захисту характерним є пред'явлення цивільного позову потерпілим (або в його інтересах – прокурором). Цей факт зумовлює виникнення певного виду кримінально-процесуальних відносин, в яких безпосередню участь беруть цивільний позивач (здебільшого – потерпілий) та відповідач (здебільшого – підсудний). Суд, спираючись на досліджені в судовому засіданні докази, у своєму вироку вирішує питання про задоволення чи відмову в задоволенні вимоги цивільного позивача або ж про задоволення цієї вимоги в частині. Всі ж інші названі форми захисту порушених злочином прав є непозивними, оскільки реалізуються (радше, реалізувалися) судом самостійно, тобто незалежно від волі потерпілих, яким унаслідок вчинення злочину було заподіяно майнову, моральну чи фізичну шкоду.

Реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав потерпілих, суд керується презумпцією, що державі (в його особі) не байдуже щодо факту спричинення вчиненим злочином шкідливих наслідків для потерпілого у вигляді порушення його майнових та інших прав. Тому держава, виконуючи вимоги кримінально-процесуального закону, сприяє всебічному захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, навіть якщо він не заявив з певних причин вимоги про відшкодування завданої йому шкоди. Іншими словами, держава в особі суду, реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав, спонукає підсудного до усунення шкідливих наслідків злочину і виходить з презумпції, що "кожна особа, якій злочином завдано матеріальних збитків, бажає їх відшкодування".

З'ясуємо ще один аспект досліджуваної проблеми – можливість компенсації заподіяної злочином моральної шкоди в кримінальному судочинстві (шляхом виразу її в кількісному (матеріальному) еквіваленті). Судова практика України в кримінальних справах, щоразу порушуючи вимоги кримінально-процесуального закону, йде по шляху вирішення питання про можливість компенсації моральної шкоди. Зокрема, ст. 49 КПК України вказує на моральну шкоду як одну з підстав визнання особи потерпілою від злочину і, відповідно, ця особа має право на компенсацію такої шкоди передбаченими в кримінально-процесуальному законі способами.

До прийняття остаточного висновку про можливість компенсації моральної шкоди спонукають керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України. Зокрема, в п. 2 ч. 3 Постанови №4 від 31 березня 1995 року "Про практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" наголошується: "відповідно до ст. 28 КПК України потерпілий... вправі пред'явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі..." [1, с. 336-337]. Незважаючи на те, що Пленум Верховного Суду України в цьому випадку вийшов за межі своїх повноважень, ми підтримуємо таку позицію Верховного Суду України і вважаємо за необхідне внести відповідні доповнення до ст. 28 КПК України.

Однак, зауважимо, компенсація моральної шкоди в кримінальному процесі є можливою тільки шляхом заявлення потерпілим цивільного позову в кримінальній справі.

Стосовно ж можливості реалізації непозовних форм захисту порушених злочином прав потерпілих у кримінальному судочинстві, то в цьому випадку мова може йти хіба що про відшкодування реально завданих матеріальних збитків.

У контексті положень чинного Кримінального кодексу України та розроблюваного законодавства про кримінальне судочинство не зайвим буде наголосити на перспективах розвитку головних форм (способів) захисту порушених злочином прав потерпілих. Зокрема, виходячи з нормативних положень новоприйнятого Кримінального кодексу України, поставимо під сумнів можливість реалізації в кримінальному судочинстві України такої кримінально-процесуальної форми (способу) захисту порушених злочином майнових прав потерпілих осіб, як покладення на засудженого кримінально-правового обов'язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки як пробаційну (іспитову) умову в разі відстрочки виконання покарання у вигляді позбавлення волі. На сьогодні чинний Кримінальний кодекс України тільки закріплює як один із обов'язків, які може покласти суд на засудженого у випадку звільнення його від відбування покарання з іспитовим строком: "попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого" [4].

Разом з тим, проект Кримінально-процесуального кодексу України не передбачає такої форми захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, як відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи суду [5]. Тобто ще одна форма захисту прав потерпілих від злочину осіб не знайшла свого відображення в розроблюваному законодавстві про кримінальне судочинство.

Вважаємо, що хоч названі вище непозовні форми (способи) відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілим втратили практичний інтерес законодавця стосовно їх реалізації в кримінальному судочинстві, проте ці форми відшкодування не позбавлені інтересу наукового і навіть деяких практичних моментів. І все ж у тих випадках, коли потерпіла особа в силу дуже поважних причин не мала змоги захистити належним чином свої порушені злочином права в процесі, суд мав би бути наділений правом присудити до відшкодування заподіяну злочином шкоду (характер і розмір цієї шкоди входить до числа обов'язкових елементів предмета доказування), виходячи з презумпції, що кожна особа, якій злочином заподіяно шкоду, зацікавлена в її відшкодуванні. Проте, якщо особа категорично відмовляється від відшкодування заподіяної шкоди, то ця відмова є достатньою підставою утримання суду від такого відшкодування в кримінальному судочинстві.

Однак, якщо стояти на позиції "ідеальної" теорії кримінального процесу, то суд, вирішуючи питання відшкодування шкоди в кримінальному судочинстві з власної ініціативи, фактично реалізує не властиву йому функцію обвинувачення. Ініціатива суду в цьому випадку була зумовлена обмеженою участю прокурора в кримінальному судочинстві. Судова практика в кримінальних справах десяти- або п'ятнадцятилітньої давності свідчить, що практично 50% справ слухались судами без участі прокурора. Звичайно, за таких умов суд брав на себе функцію обвинувачення. Ситуація докорінно змінилась з прийняттям у 1996 році Конституції України, яка закріпила обов'язкову участь прокурора як державного обвинувача в кримінальному судочинстві. Суд же, відповідно до Конституції України, стає арбітром і не може підтримувати ні сторону обвинувачення, ні сторону захисту.

У випадку наявності поважних причин, які стоять на заваді можливості самостійного захисту своїх прав потерпілою особою, право на захист її прав повинен реалізувати прокурор. Це й визначило перспективи аналізованої форми захисту прав. Тому, можливо, на превеликий жаль мусимо визнати, що, підкреслюємо, в ідеальних теоретичних підходах, суд не повинен реалізувати відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи. Як бачимо, законодавець дотримується саме такої позиції.

Література

  1. Відшкодування моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз'яснення, коментарі. – К.; 1998.

  2. Гошовський Н.І., Кучинська О.П. Потерпілий в кримінальному процесі України. – К., 1998.

  3. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К., 2002.

  4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України //під ред. Мельника М.І. – К., 2002.

  5. Кримінально-процесуальний кодекс України (проект, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України). – К., 2000.

  6. Михеєнко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К., 1984.

  7. Михлин А.С. Последствия преступления. – М., 1969.

  8. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – К., 1989.

  9. Нор В.Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. – Львів, 1979.

Loading...

 
 

Цікаве