WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Об’єктивні ознаки самовільного залишення військової частини або місця служби - Реферат

Об’єктивні ознаки самовільного залишення військової частини або місця служби - Реферат

Поняття "воєнний стан", що використовується в диспозиції ч. 4 ст. 407 КК України, передбачає, згідно ст. 1, 5 Закону України "Про правовий режим воєнного стану"[21], період фактичного перебування України в стані війни з іншою державою. Він вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Ради України протягом двох днів з моменту звернення Президента України, після чого негайно оголошується через засоби масової інформації. Воєнний стан скасовується Указом Президента України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України в разі усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, про що негайно оголошується через засоби масової інформації. Воєнний стан може вводитися як на території всієї України, так і в окремих її місцевостях. Для кваліфікації дій військовослужбовця як таких, що вчинені в умовах воєнного стану, не має значення чи винний залишив військову частину, яка бере участь у військових діях, чи знаходиться в тилу.

"Бойовою обстановкою" вважається знаходження військової частини (підрозділу) в умовах безпосередньої підготовки до бою чи ведення бою. Бойова обстановка може виникнути не лише у воєнний, але й в мирний час, при відбитті нападу ворога на прикордонну заставу, порушенні повітряного чи морського простору України або під час військових операцій в складі миротворчих сил за кордоном.

"Поважними причинами" під час вчинення діянь, передбачених ст. 407 КК України, вважаються об'єктивні фактори, що перешкоджають військовослужбовцеві вчасно з'явитися в частину (стихійне лихо, перерва в русі транспорту, хвороба винного). Питання про наявність поважних причин вирішується судом в кожному конкретному випадку, в залежності від обставин справи. Не можна вважати причини поважними, якщо вони штучно викликані діями винного з метою оправдати свою відсутність на службі [19, с. 318]. Диспозиція ст. 407 КК України передбачає відсутність поважних причин як обов'язкову ознаку об'єктивної сторони злочину лише при нез'явленні винного вчасно на службу. Однак, судова практика свідчить про те, що нерідко від кримінальної відповідальності звільняються й особи, які самовільно залишили військову частину або місце служби при наявності поважних причин. Зокрема, такими причинами може вважатися застосування до винного нестатутних методів впливу з боку співслужбовців чи командирів.

28 січня 1999 року рядовий строкової служби Ш. самовільно залишив частину і ухилявся від військової служби до 3 лютого 1999 року. В цей день він був затриманий працівниками правоохоронних органів. Відносно Ш. порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого п."а" ст. 240 КК України 1960 року [13]. Під час попереднього слідства встановлено, що причиною залишення Ш. частини було застосування до нього нестатуних методів впливу з боку його начальника молодшого сержанта Ф. В зв'язку з цим Ш. звільнено від кримінальної відповідальності, оскільки військову частину він залишив з поважних причин, так як щодо нього застосовувалось і могло застосувуватися в подальшому насильство. Ф. військовим судом визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого п."б" ст. 254-2 КК України 1960 року [13], тобто у застосуванні насильства до підлеглого [14].

Для наявності в діях винного закінченого складу злочину в усіх вказаних у ст. 407 КК України випадках, крім самовільного залишення військової частини або місця служби, а також нез'явлення вчасно на службу без поважних причин в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці (ч. 4 ст. 407 КК України), необхідно, щоб відсутність характеризувалася певною, визначеною кримінальним законом мінімальною тривалістю. При цьому вказана тривалість визначається двома шляхами: законодавець вказує або межі відсутності (ч. 1-2 ст. 407 КК України), або мінімальну тривалість відсутності (ч. 3 ст. 407 КК України).

На практиці трапляються випадки, коли військовослужбовця, незаконно відсутнього на службі, затримують до того, як його дії набудуть закінченого характеру. В такому випадку ці дії слід розглядати як замах на вчинення бажаного злочину.

Рядовий строкової служби М., з метою ухилитися від військової служби тривалістю понад три доби, але не більше місяця кожен раз щоб провідати батьків, 6, 8, 27 листопада 1997 року тричі самовільно залишив частину. Проте, свій намір він довести до кінця не зміг з причин від нього не залежних, так як кожен раз його затримували представники військової частини 7, 9 та 28 листопада 1997 року відповідно. Наміру взагалі ухилитися від військової служби М. не мав. Військовим судом дії М. були кваліфіковані за ст. 17, п."а" ст. 240 КК України 1960 року [13] як замах на самовільне залишення військової частини [14].

Особа в такому випадку, фактично, бажає бути відсутньою на службі довше, і, якщо тривалість, на яку вона бажає ухилитися від військової служби, є кваліфікуючою ознакою більш тяжкого злочину, то її дії слід розглядати як замах на вчинення цього злочину, оскільки він не завершується незалежно від волі винного.

Добровільна відмова від вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК України (крім самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез'явлення вчасно на службу без поважних причин в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці), може мати місце й після залишення винним військової частини або місця служби, однак, до часу закінчення мінімального строку відсутності, з якого наступає кримінальна відповідальність. Злочин, передбачений ч. 4 ст. 407 КК України, вважається закінченим з моменту початку відсутності, тому добровільна відмова від вчинення даного злочину неможлива після самовільного залишення винним військової частини або місця служби.

У разі вчинення винним діянь, передбачених ч. 1-3 ст. 407 КК України, двічі або більше на строк до одного місяця в кожному випадку, якщо у нього жодного разу не було умислу ухилитися від військової служби тривалістю понад місяць, його дії слід кваліфікувати за ч. 1 чи ч. 2 ст. 407 КК України, а не за ч. 3 ст. 407 КК України, навіть якщо загальна тривалість відсутності перевищує один місяць.

Рядовий строкової служби Д. з метою ухилитися від військової служби тривалістю понад три доба, але не більше місяця, 29 червня 1999 року самовільно залишив місце служби – пінопластовий завод, куди його відряджено у складі команди для виконання робіт, і ухилявся від служби до 17 липня 1999 року. 19 серпня 1999 року Д. повторно залишив місце служби – державний полігон, де перебував у відрядженні і був затриманий 9 вересня 1999 року представником військової частини. 27 вересня 1999 року Д. втретє залишив місце служби – одну з військових частин Збройних Сил України і ухилявся від військової служби до 5 жовтня 1999 року, коли з'явився у військову прокуратуру, де заявив про себе.

Військовим судом дії Д. кваліфіковані за п."а" ст. 240 КК України 1960 року [13] як самовільне залишення місця служби тривалістю понад три доби, але не більше місяця, так як кожного разу його відсутність на службі не перевищила один місяць. Жодного разу у Д. наміру ухилятися від військової служби понад місяць не було [14].

Наведене вище дає підстави для висновку, що вірне розуміння об'єктивних ознак самовільного залишення військової частини або місця служби дозволяє правильно кваліфікувати вчинене винним, сприяє, в кінцевому рахунку, зміцненню законності і правопорядку в нашому суспільстві, посилює оборонну здатність української держави.

Література

  1. Таций В.Я. Объект и предмет преступления по советсткому уголовному праву.-Харьков, 1988.

  2. Коржанский Н.И. Объект посягательства и квалификация преступлений.-Волгоград, 1976.

  3. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений.-Л., 1979.

  4. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений.-М., 1984.

  5. Кримінальний кодекс України. Офіційне видання. – К.: Видавничий дім Київ, 2001.

  6. Уголовное право Украины. Общая часть. / Под ред. проф. М.И.Бажанова, В.В. Сташина, В.Я. Тация.-Харьков, 1997.

  7. Уголовное право. Общая часть. / Под ред. Н.И.Ветрова, Ю.И.Ляпунова.-М., 1997.

  8. Уголовное право. Общая часть. / Отв. ред. И.Я.Козаченко, З.А. Незнамова.-М., 1999.

  9. Курс уголовного права. Общая часть. В2т./Отв. ред. Н.Ф.Кузнецова, И.М.Тяжкова.-М., 1999. Т.1.

  10. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву.-М., 1960.

  11. Владимиров В.А., Загородников Н.И., Гришанин П.Ф. и др. Государственные преступления.-М., 1961.

  12. Відомості Верховної Ради України.-1999.-№22-23.-Ст. 194.

  13. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах./ Відп. ред. В.Т.Маляренко.-К.,1999.

  14. Архів військового суду Львівського гарнізону. 1998-2001 рр.

  15. Советсткое уголовное право. Часть особенная. – М.,1958.

  16. Шнейдер М.А. Воинские преступления. – М.,1959.

  17. Відомості Верховної Ради України.-1999.-№22-23.-Ст. 197.

  18. Медведев А.М. Ответственность за дезертирство по совесткому уголовному праву. Диссертация на соискателя ученой степени кандидата юридических наук.-М.,1956.

  19. Чхиквадзе В.М. Советское военно-уголовное право.-М., 1948.

  20. Комментарий Закона об уголовной ответственности за воинские преступления./Под ред. А.Горного.-М., 1981.

  21. Відомості Верховної Ради України.-2000.-№28.-Ст. 224.

  22. Конституція України прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.

  23. Кримінальне право України. Особлива частина. Підручник. / За ред. проф. П.С.Матишевського, С.С.Яценка, доц. П.П.Андрушка – К.: Юрінком Інтер, 1999.

  24. Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. Тези лекцій. / За ред. В.М. Бовєуковського. – К.: Наукова думка, 1995.

  25. Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина. Курс лекцій. – К.: ТВО "Знання", КОО, 2000.

Loading...

 
 

Цікаве