WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Об’єктивні ознаки самовільного залишення військової частини або місця служби - Реферат

Об’єктивні ознаки самовільного залишення військової частини або місця служби - Реферат

Реферат на тему:

Об'єктивні ознаки самовільного залишення військової частини або місця служби

В теорії кримінального права панує точка зору, що об'єкт злочину – це суспільні відносини, на котрі посягає злочин, заподіюючи їм шкоду. Однак, не усі суспільні відносини можуть бути об'єктом злочину, а лише ті з них, охорона яких закріплена в кримінальному законі [1, с. 6-13; 2, с. 10-13; 3, с. 3-18; 4, с. 60-61]. З цього слідує принцип кримінального права, передбачений в ч. 1 ст. 2 та ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу України [5] і, відповідно до якого, відповідальність особи наступає за вчинення суспільно небезпечного діяння, що закріплене в законі в якості злочину (nullum crimen sine lege). Тому не лише безпосереднім, але й спеціальним (родовим) та загальним об'єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а лише найбільш вагомі з них, що охороняються кримінальним законом [6, с. 74-75, 7, с. 183-185].

Останнім часом з'явилась теорія, що об'єкт злочину – це окремі особи чи певна група осіб, проти яких вчиняється злочин та матеріальні і нематеріальні цінності, котрим, внаслідок злочинного впливу, заподіюється або виникає загроза заподіяння шкоди [8, с. 135]. Дана позиція змішує поняття об'єкту, предмету злочину та потерпілого. Крім того, таке визначення не дає відповіді на основне запитання: чому саме заподіюється чи може бути заподіяна шкода внаслідок злочинного посягання та, відповідно, неможливо розмежувати окремі види злочинів між собою за об'єктом.

Крім того, існує позиція, що об'єкт злочину – це охоронювані законом соціально-значимі цінності, інтереси, блага, на які посягає особа котра вчиняє злочин, і яким в результаті її дій заподіюється чи може бути заподіяна шкода. Предмет злочину – це матеріальний елемент, впливаючи на який винний здійснює посягання на об'єкт [9, с. 202,210]. Об'єктом злочину прихильники цієї точки зору вважають, зокрема, суб'єктивне право, наприклад право власності, а предметом – певні матеріальні цінності.

Однак, під час вчинення злочину, наприклад крадіжки, розриваються суспільні відносини, в даному випадку відносини власності. Річ незаконно вилучається у власника, який більше не може нею користуватися, володіти, розпоряджатися. Фактичним володільцем є особа, що вчинила крадіжку. Юридичне, суб'єктивне право власності залишається у особи, якій ця річ належала на законних підставах до вчинення злочину. Воно не змінилося. Шкода заподіяна лише суспільним відносинам власності, а саме порушений соціальний зв'язок між суб'єктами відношення з приводу володіння, користування та розпорядження вказаною річчю.

В теорії кримінального права об'єкти злочину класифікують по "вертикалі" на загальний, спеціальний (родовий) та безпосередній. Загальний об'єкт – це вся сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин. Спеціальний (родовий) – це окремі, однорідні за своїми властивостями групи суспільних відносин, а безпосередній – це конкретні суспільні відносини, що охороняються певною, визначеною кримінально-правовою нормою [6, с. 83-84; 1, с. 78; 4, с. 64-65; 2, с. 21-22].

В літературі зустрічаються погляди щодо двохступеневої класифікації об'єкту злочину на загальний та спеціальний або безпосередній [10]. Деякі вчені вважають, що певні злочини можуть мати декілька родових об'єктів, причому їх кількість коливається від двох до десяти [11, с. 91].

Однак, трьохступенева класифікація відповідає вимогам практики та логіки і побудована співвідношенні філософських категорій загального, особливого та окремого. Загальне – це сукупність охоронюваних кримінальним законом усіх суспільних відносин, особливе – це окремі, однорідні за своїми ознаками групи суспільних відносин, а окреме – це конкретні суспільні відносини, що охоронюються визначеною нормою кримінального закону.

Більшість науковців родовим об'єктом військових злочинів вважають встановлений порядок несення військової служби25, с. 677; 23, с. 845; 24, с. 407. Таке ж визначення і випливає з найменування розділу ХІХ Кримінального кодексу України 5, який називається "Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)". Однак, слід уточнити, що родовим об'єктом військових злочинів є не просто порядок несення військової служби, а суспільні відносини, що виникають з приводу встановленого порядку несення військової служби. Порядок несення військової служби врегульований Конституцією України 22, законами України, підзаконними нормативними актами, наказами та розпорядженнями.

Встановлений порядок несення військової служби є частиною всього правопорядку. Тому військові злочини, як і будь-які інші, посягають на загальний об'єкт кримінально-правової охорони.

Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, затверджений Законом України від 24 березня 1999 року [12] та підзаконні нормативні акти, що визначають порядок розташування, переміщення та звільнення особового складу Збройних Сил України, зобов'язують кожного військовослужбовця вчасно прибувати з відпустки, відрядження, госпіталя і т.д. на службу. Вказаними нормативними актами передбачено підстави та тривалість законного перебування військовослужбовців поза межами військової частини або місця служби. Тим самим забезпечується чітке виконання завдань Збройних Сил України та підтримання боєготовності армії. Під час вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби цей порядок порушується, знижується боєздатність підрозділу. Тому безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 407 КК України є суспільні відносини, що виникають з приводу встановленого порядку знаходження у військовій частині або на місці служби.

При дезертирстві винний має намір шляхом вчинення протиправних дій взагалі ухилитися від військової служби, тобто намагається виключити себе з існуючих між ним та державою правовідносин з приводу проходження військової служби. В такому випадку шкода заподіюється не встановленому порядку знаходження військовослужбовця у військовій частині, як під час вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК України, а суспільним відносинам, що виникають з приводу встановленого порядку знаходження військовослужбовців на військовій службі в цілому, що і є об'єктом дезертирства.

Відповідно, безпосередній об'єкт дезертирства за своїм змістом відрізняється від безпосереднього об'єкту злочину, передбаченого ст. 407 КК України, і визначається через суб'єктивну ознаку: намір винного взагалі ухилитися від військової служби. Однак, винний, вчиняючи дезертирство, одночасно посягає й на суспільні відносини з приводу встановленого порядку знаходження у військовій частині або на місці служби, так як таке ухилення розпочинається тим, що він самовільно залишає військову частину або місце служби чи не з'являється вчасно без поважних причин на службу. Тому безпосередній об'єкт дезертирства за своїм змістом більш ширше поняття ніж безпосередній об'єкт самовільного залишення військової частини або місця служби і включає в себе встановлений порядок знаходження у військовій частині чи на місці служби.

Слід зробити висновок, що безпосереднім об'єктом посягання може бути не одне, окремо взяте суспільне відношення, але й ціла група таких відносин, яким заподіюється шкода. Дана теза має й практичне значення. Так, якщо безпосередній об'єкт дезертирства включає в себе інші відносини, на які посягає винний, вчиняючи самовільне залишення військової частини або місця служби, і в подальшому у нього з'являється намір взагалі ухилитися від військової служби, його дії слід кваліфікувати лише за ст. 408 КК України, а не за ст.ст. 408 та 407 КК України.

20 грудня 1996 року рядовий строкової служби М. з метою тимчасово ухилитися від військової служби самовільно залишив місце служби – Львівський обласний збірний пункт і проводив час на власний розсуд за місцем проживання. В січні 1997 року у нього виник намір взагалі ухилитися від військової служби, в зв'язку з чим він 20 січня 1997 року виїхав в Росію, де влаштувався на роботу. 22 липня 1998 року М. був затриманий працівниками МВС Російської Федерації та етапований на Україну. Військовим судом М. визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого п."а" ст. 241 КК України 1960 року [13], тобто у вчиненні дезертирства [14].

Однак, в тому випадку, коли військовослужбовець в різні проміжки часу вчиняє два самостійних злочини, його дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів.

Так, військовим судом Львівського гарнізону був визнаний винним у вчиненні злочинів, передбачених п."в" ст. 240, п."а" ст. 241 КК України 1960 року [13] рядовий строкової служби О. 1 жовтня 1994 року О. з метою відпочити від військової служби самовільно залишив військову частину та виїхав по місцю проживання своїх батьків. 24 листопада 1994 року він був затриманий представником військової частини, однак, 30 листопада 1994 року з метою взагалі ухилитися від військової служби О. повторно залишив частину і ухилявся від військової служби до 19 травня 1997 року, коли був затриманий працівниками міліції [14].

Практичне значення об'єкт має також й під час кваліфікації дій винного, який самовільно залишає військову частину на невизначений час. Проф. Кудрявцев В.Н. пропонує в таких випадках кваліфікувати дії винного як дезертирство [15, с. 416]. На нашу думку, такі дії слід кваліфікувати за ст. 408 КК України в тому випадку, коли військовослужбовець залишає військову частину, не з'являється на службу з метою ухилятися від військової служби до часу його затримання, оскільки таким чином він намагається розірвати правовідносини з державою з приводу знаходження на військовій службі. Однак, якщо військовослужбовець залишає військову частину або місце служби чи не з'являється без поважних причин на службу з метою ухилятися від військової служби на протязі невизначеного часу, а потім повернутися в частину, його дії слід кваліфікувати за ст. 407 КК України, оскільки в такому випадку він не виключає себе з існуючих між ним та державою правовідносин, а посягає лише на встановлений порядок знаходження у військовій частині або на місці служби.

Так, рядовий строкової служби Ч. визнаний винним військовим судом у вчиненні злочину, передбаченого п."в" ст. 240 КК України 1960 року [13], тобто у нез'явлені вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад місяць. Під час судового слідства встановлено, що рядовий Ч., з метою відпочити від військової служби на невизначений час, без поважних причин 11 жовтня 2000 року не з'явився вчасно на службу з відпустки. 16 листопада 2000 року Ч. звернувся у військкомат за місцем проживання, де заявив про себе. Наміру взагалі ухилитися від військової служби Ч. не мав. Касаційна інстанція залишила вирок військового суду без змін [14].

Loading...

 
 

Цікаве