WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Юридичний аналіз основного складу умисного вбивства за кримінальним кодексом України 2001 року - Реферат

Юридичний аналіз основного складу умисного вбивства за кримінальним кодексом України 2001 року - Реферат

Такий підхід до кваліфікації вчиненого винним у наведених вище випадках є теоретично необґрунтованим. По-перше, теорія суб'єктивного ставлення у вину виходить з того, що діяння, яке фактично посягає не на той об'єкт, на заподіяння шкоди якому був спрямований умисел винного (фактична помилка в об'єкті), кваліфікується як замах на злочин відповідно до спрямованості умислу [16]. Такою ж є позиція Пленуму Верховного Суду України, коли йдеться про корисливі злочини проти приватної власності. У пункті 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. (з наступними змінами) "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності", зокрема, вказано: якщо, помиляючись щодо фактичної належності майна, винний звернув на свою користь приватне майно, бажаючи викрасти чи заволодіти державним чи колективним майном, або звернув на свою користь державне чи колективне майно, бажаючи викрасти приватне майно чи заволодіти ним, його дії належить кваліфікувати як замах на той злочин, який винний бажав учинити [17]. По-друге, ставлення особі у вину діяння, яке не охоплювалося його умислом, або щодо якого не встановлена його необережність (злочинна недбалість або злочинна самовпевненість) є проявом об'єктивного ставлення у вину, що є чужим для української кримінально-правової теорії і практики. По-третє, це суперечить принципу недопустимості подвійного ставлення у вину [18]. На наш погляд, у тих випадках, коли здійснено помилкове посягання на життя особи, яка, згідно з чинним КК України, є спеціальним потерпілим, учинене треба кваліфікувати, залежно від обставин справи, як замах на відповідне вбивство.

Від замаху на вбивство людини необхідно відрізняти добровільну відмову від вчинення убивства та дійове каяття. Виходячи з законодавчої конструкції добровільної відмови в разі незакінченого злочину (ст. 17 КК), добровільна відмова від учинення вбивства – це остаточне, з власної волі, припинення суб'єктом діяння, спрямованого на заподіяння смерті іншій людині, при усвідомленні можливості завершення цього злочину.

Добровільна відмова від вбивства людини, згідно ч. 1 ст. 17 КК України, можлива на стадіях готування до вбивства і замаху на вбивство. Готування до вбивства і замах на вбивство (див. ст. 14, 15 КК) вчиняються з прямим умислом. Як уже зазначалося, готування до вбивства, з об'єктивної сторони, є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова до вчинення вбивства, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення вбивства. Замах на вбивство – це діяння (дія або бездіяльність) безпосередньо спрямоване на заподіяння смерті іншій людині, якщо при цьому вбивство не було вчинене з причин, що не залежали від волі суб'єкта. Із змісту ст. 17 КК випливає, що добровільна відмова можлива як у випадку незакінченого так і закінченого замаху на вбивство. Нагадаємо, що замах на вбивство є незакінченим, якщо суб'єкт вбивства з причин, що не залежали від його волі, не вчинив усіх дій, які вважав необхідними для заподіяння смерті іншій людині. У разі бездіяльності, спрямованій на заподіяння смерті іншій людині, замах на вбивство, на наш погляд, практично може бути лише закінченим. Моментом його закінчення є припинення, незалежно від волі суб'єкта, стану бездіяльності, спрямованої на заподіяння смерті іншій людині. З наведеним законодавчим приписом і теоретичним обґрунтуванням добровільної відмови не узгоджується позиція Пленуму Верховного Суду України.

У пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 1 квітня 1994 р. "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини", зокрема, сказано, що коли відмова сталася вже після здійснення всіх дій, які винний вважав за необхідне виконати, але злочин не було доведено до кінця з причин, не залежних від його волі, то добровільної відмови від вбивства немає, а вчинене належить кваліфікувати як закінчений замах на вбивство". По-перше, про замах на вбивство при бездіяльності нічого не сказано. По-друге, обмежується право суб'єкта на добровільну відмову від вбивства на стадії закінченого замаху на вбивство, що суперечить ст. 17 КК України. По-третє, в ч. 2 ст. 17 КК чітко сказано, що "особа, яка добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину". Замах на вбивство не є цим складом іншого злочину.

При закінченому замахові на вбивство можливе фактичне заподіяння, зокрема, тяжких, середньої тяжкості або легких тілесних ушкоджень, незаконне позбавлення волі або викрадення людини, незаконне введення в організм наркотичних засобів, психотропних речовин або їхніх аналогів людині, на життя якої посягав суб'єкт. Тому дії суб'єкта, який добровільно відмовився від заподіяння смерті іншій людині і внаслідок цього звільняється від кримінальної відповідальності за замах на вбивство, у наведених випадках, слід кваліфікувати відповідно за ст. 122, 123, 125, 146, 314 КК України. Так само за фактично вчиненим треба кваліфікувати, наприклад, дії суб'єкта, який добровільно відмовився від заподіяння смерті іншій людині, вчинивши замах на вбивство при перевищенні влади або службових повноважень; або, якщо він попередньо незаконно поводився зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами, і якщо суб'єкт добровільно не здав органам влади зброю, бойові припаси, вибухові речовини або вибухові пристрої. За таких обставин, суб'єкт не підлягає кримінальній відповідальності за замах на вбивство, проте підлягає кримінальній відповідальності за перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК) або за незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ст. 263 КК).

При реальній сукупності злочинів (замах на вбивство та інший різночасно вчинений злочин або злочини) учинене суб'єктом підлягає самостійній кваліфікації за відповідними статтями КК України.

Від добровільної відмови заподіяння смерті іншій людині в теорії кримінального права відрізняють дійове каяття. Дійове каяття може мати місце лише після вчинення вбивства або закінченого замаху на вбивство, коли суб'єкт вже не контролює своє злочинне діяння, а у випадку заподіяння смерті або тілесних ушкоджень людині і, зрозуміло, настання відповідно таких наслідків.

Відповідно до ст. 45 КК України, особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялась, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Вбивство, згідно із ст. 12 КК України, є особливо тяжким злочином і тому особа не може бути звільнена від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям. Однак згадані вище дії суб'єкта, на підставі п. 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК України є обставинами, що пом'якшують покарання.

Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину – місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка вчинення вбивства не є ознаками об'єктивної сторони основного складу вбивства (ч. 1 ст. 115 КК), а отже, можуть бути різними. Смерть людині може бути заподіяна будь-якими способами: постріл із вогнестрільної чи іншої зброї або нанесення удару у життєво важливі органи, задушення, утоплення, повішення, отруєння, використання радіоактивних матеріалів, електричного струму, вибухових речовин, низької чи високої температур та ін. Способом заподіяння смерті людині може бути і психічний вплив (переляк), коли винний, наприклад, знаючи про невиліковну серцеву хворобу людини, вчиняє такі дії з умислом на позбавлення її життя. Вчинення вбивства з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох осіб, слід кваліфікувати відповідно за п. 4, 5 ч. 2 ст. 115 КК України.

Суспільно небезпечні наслідки вбивства – настання незворотної смерті потерпілого. Саме з цього моменту вбивство як злочин є закінченим. Згідно з ч. 2 ст. 52 "Основ законодавства України про охорону здоров'я", активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. У статті 15 Закону України від 16 липня 1999 року "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" вказано, що людину вважають померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації моменту смерті людини визначені в "Інструкції щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку", затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 вересня 2000 року №226. У ній, зокрема, зазначено, що смерть мозку – повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів (ст. 1). Отже, як бачимо, незворотна смерть людини і біологічна смерть людини не є тотожними поняттями, оскільки біологічна смерть – незворотне припинення фізіологічних процесів у клітинах і тканинах людини [19].

Loading...

 
 

Цікаве