WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право розвиток інституту причетності в кримінальному праві України - Реферат

Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право розвиток інституту причетності в кримінальному праві України - Реферат

Реферат на тему:

Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право розвиток інституту причетності в кримінальному праві України

Процес формування інституту причетності до злочину (поняття, відмінність від співучасті, види) тривав досить довгий період унаслідок різних підходів авторів до поняття співучасті.

Вже в Руській Правді розширеної редакції містяться окремі положення, що передбачають відповідальність за один із видів причетності до злочину, зокрема за приховування злочину. У ст. 112 вказано: "Якщо холоп втече і господар оголосить (про це на торгу), а хто-небудь, знаючи по слухах чи напевне, що той є холопом, нагодує його і допоможе йому сховатись, то він платить за холопа 5 гривень, а за рабу 6 гривень"[1, с. 135].

Спробу відмежувати причетність від співучасті було зроблено, хоч і на дещо казуїстичному рівні, вже в Соборному уложенні 1649 р., яке передбачало відповідальність за приховування злочинів, недонесення та потурання злочинові. Зокрема, особа винна в недонесенні про державний злочин, каралась на рівні виконавця; щодо інших злочинів, то недонесення каралось штрафом або покаранням, "яким накаже государ"[2, с. 18].

За уложенням 1845 року, причетність протиставляли співучасті, ніхто не міг бути водночас визнаний і співучасником злочину, і причетним до злочину, при цьому, як зазначає Н. Таганцев, причетність передбачала наявність іншого злочинного діяння. Окрім того, причетні особи повинні були діяти свідомо, тобто умисно і тому необережна причетність була неможливою [3, с. 805].

До кінця ХІХ ст. відокремленість інституту причетності була сприйнята багатьма російськими та українськими вченими. Розробці положень цього інституту присвячені праці таких учених, як А. Жиряєв, Н. Таганцев, В. Спасович, Е. Немировський.

Відповідно до теорії А. Жиряєва, при збігу декількох злочинців наявна співучасть у злочині та причетність до нього. При цьому причетність не є їх участю у злочині, це не особливо визначений чи самостійний, а додатковий злочин [2, с. 20].

Н. Таганцев та В. Спасович додержувались думки, що причетність складає кілька самостійних злочинів, які, однак, повинні бути вміщені в Особливій частині кримінального кодексу [3, с. 803; 4, с. 164].

В. Спасович, продовжуючи запропоновану А. Жиряєвим теорію про збіг декількох злочинців у одному й тому ж злочині, ділить збіг на декілька видів, поділяючи збіг злочинців на попередній, сучасний та слідуючий злочину: "Слідуючий полягає у схваленні злочину, в приховуванні злочину або предметів, добутих злочинним шляхом, у знищенні слідів злочину." І далі, обґрунтовуючи відмінність вищеназваних діянь від пособництва, автор зазначає: "... не можна сприяти тому, що вже відбулось, не можна ввійти в злочин в якості однієї з його причин, коли сам злочин належить до минулих часів". Саме тому Спасович виділяє два окремі види збігу злочинців у злочині: участь і причетність. Причетними є ті, які стосовно злочину, що був учинений без жодної допомоги з їхньої сторони, вчинили інше протиправне діяння, пов'язане з першим. Весь клас причетних осіб поділяється на три групи: 1) приховувачі 2) потуральники 3) ті, що не повідомили про підготовлюваний або вчинений злочин" [4, с. 164].

Н. Таганцев, обґрунтовуючи відмінність причетності від співучасті, відзначає: "... причетність не можна вважати ні участю, ні особливою формою співвинності: не можна вкластись у те, що вже відбулось і існує, причетні не об'єднуються з учасниками ні волею, ні діяльністю". Досліджуючи інститут причетності, автор підкреслює, що всі типи причетних мають свої загальні риси, поза рисами загальних категорій. Серед ознак причетності професор Таганцев називає такі важливі ознаки, як те, що причетність передбачає наявність іншого злочинного діяння, наявність суб'єктивної сторони злочину у формі умислу – "будь-який причетний повинен діяти умисно, розуміючи важливість свого вчинку і бажаючи чи допускаючи його" [5, с. 953]. Це положення було висунуте ще тоді, коли точилася дискусія, чи може сама співучасть у злочині вчинятись лише умисно, чи також й необережно.

На відмінність інститутів причетності та співучасті вказував Е. Немировський: "Дії, які мають відношення до вчиненого злочину, але виконані після моменту delictum consumatum, проте не перебувають у причинному зв'язку з злочинним результатом, можуть бути визнані караними не як форма співучасті, а як delicta sui generis " [6, с. 211].

З встановленням на Україні радянської влади більшість положень інституту причетності до злочину зазнали деградації, окремі прогресивні положення були взагалі відкинуті радянським кримінальним законодавством [7, с. 147]. Про значний регрес свідчить казуїстичність норм кримінального законодавства та нерозмежованість між співучастю у злочині і причетністю.

Недоліки кримінального закону викликали наукові дискусії стосовно поняття причетності, її видів та відмежування від співучасті у злочині, а відтак спір про наявність чи відсутність причетності як окремого інституту.

Обґрунтовуючи наявність причетності, А. Піонтковський стверджував: "Діяння, яке виникло у зв'язку з вчиненим виконавцем злочином, проте, не є однією з причин учиненого злочину, називається причетністю" [8, с. 318].

А. Трайнін відмежування інституту причетності від співучасті у злочині обґрунтовував тим, що причетність – це такий зв'язок третіх осіб зі злочинцями, який "не досягає інтенсивності співучасті, але який все ще не може залишатись поза межами кримінальної відповідальності". Крім того, він підтримував думку, що "дії, які примикають до співучасті, ніколи не є причиною злочинного результату". Водночас, визначаючи поняття причетності, А. Трайнін вказує що це одна з форм злочинного співробітництва. Видається, що наведене визначення є не зовсім вдалим, оскільки злочинне співробітництво передбачає взаємну обізнаність осіб про спільне вчинення злочину, а це вже, в свою чергу, є співучасть у злочині. До видів причетності автор відносив лише приховування та недонесення про злочин. Відсутність потурання як виду причетності обґрунтовувалась тим, що діяння осіб, які потурають вчиненню злочину слід кваліфікувати або як недонесення, або як "бездіяльність влади" [9, с. 132-133].

Б. Утєвський, відстоюючи самостійність інституту причетності, заперечував можливість відмежування її від співучасті через визначення поняття причетності. Свою точку зору він обґрунтовував тим, що поняття причетності не є чітким, оскільки "діяльність стосовно злочину – це діяльність, пов'язана зі злочином, а також діяльність суду, прокуратури, органів розслідування та адвокатури". Разом з тим автор не аналізує відмежування стосовно інших ознак причетності, тим самим розширюючи поняття інституту.

Відповідно до концепції Б. Утєвського, за основу розмежування причетності та співучасті береться часовий критерій: діяння, вчинені до скоєння злочину, він відносить до співучасті, а після скоєння – до причетності. З огляду на це автор виділяє два види співучасті: співучасть у вчиненні злочину (коли наявна співучасть у злочинному діянні) та співучасть у приховуванні злочину – причетність до злочину Відмінність між ними полягає в тому, що співучасть у приховуванні злочину – це участь у діяльності злочинця, яка не є караною, оскільки кримінальний закон не карає злочинця за переховування. Караною діяльність причетної особи буде лише у випадках, спеціально встановлених законодавцем [10, с. 161].

Разом з тим чимало вчених висловлювались проти наявності причетності як самостійного інституту. Одним з перших, хто обґрунтовував відсутність такого інституту в кримінальному праві, був А. Вишинський. Обґрунтування заперечення самостійності інституту причетності як вказаним автором, так і іншими ґрунтується головно на тому, що за критерій відмежування співучасті та причетності береться одна або декілька ознак причетності і на цій підставі мотивується відсутність інституту причетності. Водночас ігноруються в сукупності ознаки, які властиві всім суспільно небезпечним діянням, які причетні до злочину.

Прийняття Кримінального Кодексу УРСР 1960 року закріпило наявність інституту причетності в кримінальному праві України. Наступні наукові праці, що стосувались причетності, були спрямовані переважно на вдосконалення цього інституту, зокрема на розробку визначення поняття причетності, її окремих видів, ознак, за якими більш чітко можна відмежувати причетність до злочину від співучасті.

На підставі праць своїх попередників, чинного кримінального законодавства та практики застосування вказаних норм, такі автори як Г. Баймурзін, М. Хабібулін, І. Бушуєв [2; 11; 12] встановили ознаки діянь, які являють собою причетність, поняття досліджуваного інституту, перелік видів причетності. Не завжди, однак, автори дотримувалися послідовності дослідження і як об'єкт дослідження вибирали лише будь-який вид причетності, не аналізуючи його в контексті причетності, а лише як злочин, передбачений Особливою частиною Кримінального Кодексу. Були також спроби вилучити потурання з видів причетності, мотивуючи тим, що зв'язок між потуранням та головним злочином не має кримінально-правового зв'язку. При цьому не враховувалось, що, коли сам законодавець передбачає відповідальність за неперешкодження вчиненню іншого злочину, вказаний зв'язок мусить мати кримінально-правовий характер.

Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 р., підтвердив наявність інституту причетності до злочину в кримінальному праві України. Новий кримінальний закон встановлює відповідальність за спеціальні види приховування (ст. 209, ст. 256 КК України). Разом з тим, на наш погляд, у новому кодексі дещо необґрунтовано скасовано відповідальність за такий вид причетності, як недонесення про злочин (скасовано відповідальність навіть за недонесення про особливо тяжкі злочини).

Література

  1. Памятники права Киевского государства X-XII век. – М.,1952.

  2. Бушуев И.А. Ответственность за укрывательство преступлений и недоносительство. – М.,1965.

  3. Таганцев С.Н. Русское уголовное право: Часть общая. – С-Пб.,1902. – Т.1.

  4. Спасович В.Учебник Уголовного права. – С-Пб.,1863.

  5. Таганцев Н.С. Леции по русскому уголовному праву. – С-Пб.,1888.

  6. Немировский Э.Я. Учебник уголовного права: Общая часть. – Одеса,1919.

  7. Познышев С.В. Учебник уголовного права: Общая часть. – М., 1923.

  8. Пионтковский А.А. Советское уголовное право – М., 1929. – Т.1.

  9. Трайнин А.Н. Учение о соучастиии. – М.,1941.

  10. Утевский Б.С. Соучастие по проекту Уголовного кодексу СРСР // Труды первой научной сессии Всесоюзного института юридических наук. – М.,1940.

  11. Баймурзин А.В. Ответственность за прикосновенность к преступлению. – Алма-Ата, 1968.

  12. Хабибулин М.Х. Ответственность за укрывательство преступлений и недоносительство по советскому уголовному праву. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1984.

Loading...

 
 

Цікаве