WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Конституційний контроль та його роль в процесі функціонування державної влади - Реферат

Конституційний контроль та його роль в процесі функціонування державної влади - Реферат

Реферат на тему:

Конституційний контроль та його роль в процесі функціонування державної влади

Навряд чи у когось може викликати сумнів, що однією з найважливіших умов розбудови в Україні правової демократичної держави є забезпечення в щоденній політико-правовій практиці державного життя принципів верховенства конституції та конституційної законності, які поширюються на всю територію держави, на всіх громадян та на всі органи державної влади. Відтак не можна залишити поза увагою питання щодо порушення конституційних норм тими чи іншими органами державної влади, а також тих механізмів, які покликані забезпечувати охорону дії принципу верховенства конституції та пріоритету прав людини і громадянина. В цьому сенсі важко не погодитися з думкою В.Лазарева, що конституція є реальною, а не формальною лише тоді, коли вона діє, а її норми охороняються і дотримуються всіма суб'єктами правовідносин [1, c. 399].

У сучасній правовій практиці можна відзначити наявність існування низки специфічних правових засобів охорони конституції – адже навіть у вузькому розумінні цього терміна, під правовою охороною конституції розуміється сукупність контрольно-наглядових повноважень та заходів з боку державних органів, які мають право перевіряти зміст нормативних актів та дій учасників правовідносин щодо їхньої відповідності Основному закону. Особливу увагу треба звернути на те, що правова охорона конституції аж ніяк не обмежується винятково діями компетентних органів стосовно перевірки відповідності тих чи інших законодавчих та інших нормативно-правових актів конституції, оскільки до комплексу охоронних заходів належать також дії щодо підготовки внесення поправок до конституції чи вдосконалення конституційних норм, розвиток галузевого законодавства, яке покликано забезпечити реальні умови запровадження конституційних принципів, заходи відповідальності, які застосовуються до тих, хто порушує конституцію. Як приклад дії інституту конституційної відповідальності є імпічмент глави держави, який передбачено практично всіма конституціями сучасних демократичних держав. У Конституції України цей механізм усунення президента з поста врегульовано ст. 111, в якій визначається порядок: а) ініціювання питання про імпічмент; б) утворення та діяльності спеціальної слідчої комісії; в) прийняття рішення про звинувачення президента.

Проте, важливо проаналізувати такий специфічний інститут забезпечення верховенства конституції в системі нормативних актів та її прямої дії як конституційний контроль. По суті, в сучасній юридичній науці можна виділити наявність два головних підходи до визначення цього поняття. З одного боку, це його широке тлумачення, коли під конституційним контролем розуміють будь-яку форму перевірки на відповідність конституції актів та дій органів публічної влади, суспільних об'єднань, які виконують публічні функції чи створюються з метою участі у здійсненні державної влади. З іншого боку – це вузька інтерпретація конституційного контролю, коли зазначеним поняттям окреслюється діяльність конкретних компетентних органів державної влади – суб'єктів конституційного контролю: глава держави, парламент, уряд, спеціалізовані органи судового контролю, судові органи – щодо забезпечення верховенства конституції в системі нормативних актів. Однак інколи конституційний контроль розглядається навіть як окрема гілка державної влади. Наприклад, з визначенням Ж. Овсеп'яна, конституційний контроль – це "відособлена, автономна гілка влади,... яка має ознаки, властиві кожній з гілок державної влади і реалізується в таких же самих організаційно-правових формах, тобто через нормотворчість, правозастосування, шляхом тлумачення та через правоохоронні форми"[2, c. 46]..

При цьому як у першому, так і другому випадках, застосовуючи поняття "відповідності" нормативного акта конституції, мається на увазі його юридична несуперечливість конституції. Варто особливо наголосити на цьому положенні, оскільки останнім часом деякими політиками, прихильниками, так би мовити, "розширення" змісту Конституції України, вносяться пропозиції стосовно збільшення обсягу конституційного регулювання за рахунок конкретизації конституційних норм та збільшення їхньої кількості. На перший погляд, їхня аргументація видається досить переконливою, проте, на жаль, в реальності їй бракує чіткого усвідомлення того, що може бути визначено поняттям "юридичної техніки". Насправді, в Конституції України міститься чимало статей, в яких трапляються такі словосполучення: "крім випадків, визначених законом", "у випадках, передбачених законом", "визначаються законом", та ін. Однак факт сполучення конституційного та простого законодавчого регулювання з правового погляду є цілком нормальним і прийнятним явищем практично для всіх правових систем світу, оскільки жодна конституція не може визначити всі сфери суспільного життя, які підлягають правовому чи, принаймні, законодавчому регулюванню.

Разом з тим, окреслюючи стан та характер здійснення функцій конституційного контролю органами державної влади в Україні, на нашу думку, було б методологічно некоректно намагатися встановити, який саме науково-теоретичний підхід у тлумаченні сутності і змісту конституційного контролю є більш адекватним сучасним реаліям українського державотворення. Адже дві наведені позиції насправді не суперечать, а, швидше, навпаки, доповнюють одна одну, хоч, як відомо, це не означає й того, що в процесі здійснення функцій конституційного контролю в діях різних органів державної влади не існує своєї, властивої лише їм, специфіки. Зокрема, конституційний контроль з боку глави держави та органів виконавчої влади найбільш пов'язаний з політичними процесами. Саме тому в юридичній літературі його досить часто ще визначають як загальнополітичний конституційний контроль. Здійснення цієї форми конституційного контролю, як правило, передбачає створення допоміжних органів та інститутів. Для прикладу, до таких органів можна віднести хоча б Законодавчу раду, формування якої передбачається параграфом 18 гл. 8 Конституції Швеції. Цей орган державної влади було утворено з метою сформулювання висновків щодо законопроектів. Причому оцінка Законодавчої ради стосується лише чітко визначеного кола питань, а саме: а) наскільки законопроект відповідає основним законам та правопорядку в цілому; б) чи відповідають приписи законопроекту іншим законам; в) чи відповідає законопроект правоохоронним цілям; г) чи має законопроект таку форму, яка б дозволила забезпечити виконання ним своєї мети; д) які проблеми можуть виникнути під час застосування закону [3, c. 715-716].

Однак, разом із допоміжними органами загального конституційного контролю можуть існувати та функціонувати ще й спеціалізовані органи. Одним з таких спеціалізованих органів є інститут уповноваженого з прав людини (омбудсмена). В Конституції України утворення цього органу передбачено ст. 101, в якій вказується, що "парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини". Проте крім Конституції діяльність інституту омбудсмена в Україні законодавчо регулюється ще й Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 року. Зокрема, основними завданнями цієї форми контролю, як зазначається в ст. 3 закону є: 1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; 2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими і службовими особами; 3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; 4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; 5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; 7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Однак подібна класифікація органів конституційного контролю на допоміжні та спеціальні, очевидно, далеко не вичерпує всього їх розмаїття та всіх форм їхньої діяльності. Тому як альтернативну модель деякі дослідники пропонують розподіляти всі органи конституційного контролю на: парламентські, судові, громадські, спеціалізовані та адміністративні. Відповідно до іншого підходу, який виходить з пріоритету саме парламентської форми конституційного контролю, всі його органи розподіляються на парламентські та позапарламентські. Протилежною щойно наведеній позиції є теорія, згідно з якою основною формою конституційного контролю є судова діяльність, яка може здійснюватися чи судами загальної юрисдикції (США, Данія, Мексика), чи спеціалізованими судами. Причому, такий обов'язок держави забезпечити ефективний судовий захист прав і свобод людини та громадянина, як зазначають О. Кушніренко та Т. Слінько, випливає не лише з норм національного законодавства тієї чи іншої держави, але й з міжнародного права, зокрема, із ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [4, c. 117].

Яскравим прикладом здійснення функцій конституційного контролю загальними судами є правова система США. Фактично зазначені повноваження щодо тлумачення положень Конституції США та оголошення недійсними законів виданих Конгресом та легіслатурами штатів, і будь-яких актів виконавчої влади, якщо вони суперечать конституції, були закріплені за Верховним Судом США та іншими федеральними судами прецедентом 1803 року [5, c. 613]. Такими ж повноваженнями позбавляти будь-який закон чи підзаконний акт юридичної сили з огляду на його неконституційність отримав e ході судової реформи 1995 року і Верховний Суд Республіки Мексика. На сьогодні в юридичній науці висувається чимало аргументів стосовно того, що закріплення функцій конституційного контролю, як потужного механізму впливу на політичне та правове життя держави, за судами загальної юрисдикції призводить до надмірного посилення судової влади, і тим самим до дисбалансу в системі розподілу влад. Багато з цих аргументів є справедливими, однак, як свідчить досвід тих же США, саме повноваження конституційного контролю зробили американську судову владу "насправді владою, яка стоїть на одному рівні з іншими гілками влади"[6, c. 133].

Loading...

 
 

Цікаве