WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Проблеми забезпечення відповідності законодавства України європейській конвенції про захист прав та основних свобод людини: загальнотеоретична характе - Реферат

Проблеми забезпечення відповідності законодавства України європейській конвенції про захист прав та основних свобод людини: загальнотеоретична характе - Реферат

Реферат на тему:

Проблеми забезпечення відповідності законодавства України європейській конвенції про захист прав та основних свобод людини: загальнотеоретична характеристика

Стаття 33 європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі – Конвенція) встановлює, що будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Європейського Суду з прав людини будь-яке, на її думку, порушення положень Конвенції та протоколів до неї іншою Високою Договірною Стороною. І, як свідчать підготовчі матеріали, таке порушення виникає з простого факту існування закону, який вводить, приписує чи дозволяє заходи, несумісні із гарантованими Конвенцією правами і свободами.

Щоб запобігти порушення Конвенції, необхідно національне законодавство привести у відповідність з вимогами Конвенції. Спробуємо дослідити можливі етапи, стадії, методи та способи такого встановлення відповідності.

Перший етап вбачається у розв'язанні питання щодо відповідності національного законодавства положенням Конвенції. В результаті виявляємо:

1. Суперечність національного права і Конвенції. Наприклад, аналіз Закону "Про попереднє ув'язнення", проведений юристами Національної юридичної академії України дає підставу стверджувати, що цей закон не відповідає міжнародним стандартам прав людини, а саме статті 5 Конвенції."В законі ніде не тільки не згадується про презумпцію невинуватості, але часто вона і не мається на увазі, тобто немає розмежування між обвинуваченим, підозрюваним і засудженим" [1, c.3];

2. Несуперечність національного права положенням Конвенції простежується:

А. Коли є прогалина в національному праві, тобто законодавчо не врегульовано ті суспільні відносини, які потрапляють у сферу дії Конвенції (прогалина зумовлена дією Конвенції у внутрішньому правопорядку держави). Наприклад, п.е ст.5 Конвенції передбачає "законне затримання осіб з метою запобігання поширенню інфекційних захворювань", що поки ще не врегульовано національним правом (Міністерство охорони здоров'я розробляло законопроект "Про захист населення від інфекційних хвороб", але на сьогодні це питання ще залишається відкритим).

Б. Коли конвенційна норма виражена оціночним поняттям, а норма національного права – конкретним. Наприклад, положення ч.3 ст.5 Конвенції ("Кожна заарештована або затримана особа ... має право на судовий розгляд впродовж розумного строку...") містить оціночне поняття – "розумний строк", тоді як кримінально-процесуальне законодавство України передбачає конкретні строки тримання під вартою під час розслідування злочинів у кримінальних справах перед розглядом їх у суді – не більше ніж 2 місяці за загальним правилом. Цей строк може бути продовжено районним або прирівняним до нього прокурором до 3 місяців. В особливо складних справах цей строк може бути продовжено до 6 місяців з дня взяття під варту прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.Заступник Генерального Прокурора може продовжити цей строк до 12, а Генеральний прокурор – до18 місяців. Подальше продовження строку не допускається. Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується.

Отже, постає питання: чи відповідають строки, передбачені у КПК оціночному поняттю "розумного строку", про який йдеться у ч.3 ст.5 Конвенції?

Щоб відповісти на це запитання, звернемося до прецедентної практики застосування даної конвенційної статті Європейським Судом з прав людини (далі – Суд). Суд накреслив сім критеріїв оцінки тривалості затримання: сам строк тримання під вартою, строк тримання залежно від типу порушення, від призначуваного за нього покарання, матеріальні, моральні та інші чинники впливу на особу ув'язненого, поведінка обвинуваченого щодо впливу на нього затримок будь-якого характеру, труднощі, пов'язані зі справою (наприклад, її заплутаність або велика кількість свідків), спосіб ведення слідства, поведінка судових органів під час розгляду клопотань про звільнення в період ведення слідства і судового розгляду [2, с.6].

Отже, вищенаведені критерії теж мають оціночний характер: у кожному конкретному випадку Суд вивчає відповідність і достатність мотивів, наведених державою для виправдання обмеження права на свободу, а також відповідність і достатність мотивів тривалості цієї процедури. Як зазначає Дж.Л.Мердок, "тлумачення ч.3 ст.5 до цього часу дає привід для суперечок"[2, с.8]. Тоді як у прецедентній практиці сформувалися певні критерії визначення "розумного строку", КПК встановлює фіксовані проміжки часу. Їх аналіз у контексті описаних критеріїв визначення "розумного строку" не дає підстав говорити про очевидну суперечність між нормами КПК і ч.3 ст.5 Конвенції – швидше можна констатувати їх несуперечність.

В. Коли і конвенційна норма, і норма національного права виражені оціночними поняттями.Наприклад, п.в ч.3 ст.4 Конвенції зазначає, що термін "примусова чи обов'язкова праця" не вміщує "будь-яку службу військового характеру або, у разі відмови від неї за власними переконаннями, в країнах, де така відмова визнається, службу, призначену замість обов'язкової військової служби". В Україні Закон "Про альтернативну службу" передбачає як альтернативну будь-яку роботу незалежно від її характеру і умов. За таких обставин можна говорити про видиму несуперечність національного закону положенням Конвенції.

Г. Коли конвенційна норма відсилає до національного закону. Тільки акт застосування національного закону, з яким не погоджується заявник, може привести до визнання невідповідності даного закону вимогам Конвенції. Так, згідно з ч.2 ст.10 Конвенції, здійснення права на свободу вираження своєї думки "може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, які передбачені законом". У Законі України "Про державну таємницю" міститься "Перелік відомостей, що становлять державну таємницю", п.4.5.1 якого перелічує злочини проти держави, а п.4.5.2 говорить і про інші злочини проти держави, тим самим законодавчо надаючи можливість службам безпеки для необмеженої влади над громадянами.

Порівнюючи ч.2 ст.10 Конвенції і закон України "Про державну таємницю", зокрема п.4.5.1, 4.5.2 "Переліку відомостей, що становлять державну таємницю", важко говорити про їх очевидну суперечність – лише в процесі застосування даного закону може бути виявлено порушення права особи на вираження своєї думки в контексті ст.10 Конвенції. Притому варто зауважити, що Суд, розглядаючи конкретну справу, іноді оцінює законодавство держави і практику його застосування. Наприклад, у рішенні по справі Класс Суд не знайшов порушення Конвенції і тим самим дав високу оцінку законодавству і практиці ФРН щодо їх відповідності європейським стандартам стосовно права на повагу особистого життя і кореспонденції. В інших рішеннях Суд прийшов до дещо інакших висновків, вважаючи, що законодавство Сполученого Королівства та Франції має прогалини і не містить достатніх гарантій проти зловживань втручанням у користування правом на повагу особистого життя і кореспонденції [3, с.132].

Ми виділили лише деякі можливі варіанти несуперечності національного права і Конвенції, які, з одного боку, не свідчать про суперечність національного права і Конвенції, а з іншого – також і не свідчать про їхню беззаперечну відповідність.

Loading...

 
 

Цікаве