WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Класифікація злочинів ХVI-XVIII ст. (за матеріалами Лавничого суду м. Львова) - Реферат

Класифікація злочинів ХVI-XVIII ст. (за матеріалами Лавничого суду м. Львова) - Реферат

Магдебурзьке право виділяло злочини проти життя: вбивство, розбій, вбивство матерями новонароджених дітей, самогубство.

Убивство – протиправне позбавлення життя людини. За теорією про суб'єктивну вину протиправні дії поділялися на умисне вбивство, вбивство з необережності, вбивство в стані афекту, вбивство в стані необхідної оборони, вбивство при перевищенні меж необхідної оборони [5, с.97-104; 22, с.69-71]. Б.Гроїцький виділяв три види вбивств: вбивство з корисливих мотивів, вбивство з ненависті, вбивство в стані необхідної оборони, випадкове вбивство [23, с.232-233]. За "Саксонським зерцалом" умисне вбивство каралося смертною карою через відрубання голови [11, c.55], відрубання руки [11, с.47]. Таке ж покарання передбачав кодекс Карла V [5, с.98]. За Б.Гроїцьким, справи про вбивство міщанином міщанина слід розглядати відповідно до норм магдебурзького права [31, с.217]. Якщо вбивство вчинено особою чи вбито особу, яка не належала до міщанського стану, тоді застосовували норми польського права. Такий принцип закладено у Нішавському статуті 1454 р. щодо селян з королівських, шляхетських та церковних сіл. Щодо осіб шляхетського стану, які вчинили вбивство у місті, то питання розглядалося на основі Торуньської конституції 1520 р. та конституції 1581 р. [31, с.217]. Львівські архівні джерела засвідчують, що тут звичайно вчинялися вбивства з корисливих мотивів, вбивства на релігійному ґрунті, вбивства з помсти та ін. Наприклад, лавничий суд Львова у 1565 р. розглядав справу про вбивство з корисливих мотивів двома шляхтичами охоронця Галицької брами [38, с.188]. У 1601 р. було вбито з метою пограбування міщанина Яна Давідовського (злочин залишився нерозкритим) [37, с.261], а у 1688 р. винесено вирок смерті міщанину за вбивство господаря маєтку і згвалтування його дружини [12, с.833-834]. У 1671 р. страчено єврея Бера, який вбив 17 християн з релігійних мотивів. Злочинець визнав свою вину повністю і не шкодував за скоєним [27, с.303-304].

Убивства у бійках здебільшого вчиняли в стані алкогольного сп'яніння. Як стверджував польський історик Ян Станіслав Бістронь, п'янство було досить поширеним у тогочасних містах і пили з будь-якої нагоди [19, с.213-214]. Так, у 1508 р. притягнено до кримінальної відповідальності Яна Добростанського, який в стані алкогольного сп'яніння без жодного мотиву завдав тілесних ушкоджень учневі церковної школи, що спричинили смерть [37, с.180]. У 1673 р. суд розглядав справу про смерть познанського різника Адама Купінського, тіло якого з розбитою головою та перерізаною шиєю знайшли у рові перед Єзуїтською хвірткою [14, с.674-686]. За показами свідків, різник приїхав до Львова стягати борги з м'ясників міста, і до своєї загибелі цілу ніч пиячив з друзями. Усі підозрювані забезпечили собі алібі. Злочин так і не був розкритий. Тому можна припустити, що смерть трапилась у результаті бійки.

Досить частими були вбивства близьких родичів. "Саксонське зерцало" не знало спеціальної кари за родинні чи подружні злочини. Такі дії кваліфікувалися як звичайний делікт з тією різницею, що коли злочин вчинено щодо близького родича (батька, матері, брата, сина, діда, сестри [23, с.233]), то вбивця втрачав право на спадок [11, с.97]. Спадкоємець зберігав право на спадок, якщо доводив, що позбавлення життя відбулося в стані необхідної оборони [11, с.97]. Кодекс Карла V за аналогічні правопорушення передбачав покарання шляхом колесування. Для більшого залякування перед виконанням екзекуції застосовували додаткові тортури, такі як волочіння до місця страти, вчиняли тілесні ушкодження за допомогою розпечених щипців [5, с.98]. У Львові зафіксовано декілька справ про вбивства дружинами своїх чоловіків. Зокрема, у 1624 р. страчено жінку за вбивство чоловіка шляхом отруєння. Аптекаря, який продав отруту, визнано співучасником злочину і покарано смертю [37, с.321; 38, с.263]. У 1687 р. дружина за грошову винагороду підмовила задушити свого чоловіка [12, с.672-674]. Дослідження архівних матеріалів не дають змоги встановити вирок.

Поширеним видом злочину у Львові були вбивства матерями своїх дітей. "Саксонське зерцало" не передбачало санкції за такі злочини. Вперше покарання за це передбачені у кодексі Карла V та прaцях Б.Гроїцького [5, с.93-95]. Розрізняли умисне вбивство народженої дитини ("такої, що жила і органи можна було розрізнити"), вбивство плоду. У кодексах визначаються такі способи вбивств: через вчинення ударів, побоїв, від яких настала смерть; залишення новонародженого без догляду, наслідком чого сталася смерть; вживання шкідливих для плоду продуктів харчування та напоїв. Законодавець зазначав, що таких злочинців слід карати смертю шдяхом закопування у землю, садження на палю, втопленням. У Львові вироки матерям, що вбили своїх новонароджених дітей, були винесені у 1518 р. [37, с.185], 1548 р., 1568 р. [38, с.190]. Міські книги видатків містять запис про те, що катові 1 липня 1730 р. заплачено 4 злотих за страту жінки, яка заподіяла смерть новонародженій дитині [15, с.8]. У 1774 р. жителька Старого Села Гонората Маковська за підмовою батька і з його допомогою позбулася плоду. Цей злочин був розкритий і 21-річну дівчину за інцест з батьком, убивство ненародженої дитини, співучасть у вбивстві чоловіка засуджено до смертної кари з відрубанням руки, а потім голови [34, с.168]. Подібні злочини були досить частими, проте суворість покарань не приносила бажаних результатів. У 1777 р. австрійський уряд прийняв ухвалу замінити смертну кару за бігамію та дитиновбивство позбавленням волі строком від 8 до 10 років [34, с.155]. У 1782 р. львівський суд позбавив волі строком до 10 років жительку Львова Олену Кузьмову за вбивство дитини [34, с.199].

Спираючись на з християнсько-церковну доктрину, у ХVI-XVIII cт. самогубство відносили до тяжких злочинів. Тому замах на самогубство карався як закінчений злочин. У багатьох Європейських країнах самогубство тягнуло за собою конфіскацію майна, позбавлення права робити заповіт [6, с.68]. Саксонське право не містило санкцій покарання за нього. Тут лише зазначалося, що спадкувати майно особи, яка покінчила життя самогубством мають право його близькі родичі. Ця норма продубльована у кодексі Карла V (ст.135). В історичних джерелах не виявлені правові приписи про необхідність спалювати тіла самогубців чи заборони ховати їх за нехристиянськими обрядами. У львівських міських книгах нами не було виявлено таких справ.

Злочини проти здоров'я поділялися на ушкодження та побої. Саксонське право розрізняло тяжкі та легкі ушкодження. До першої групи належали умисні тяжкі тілесні ушкодження – покалічення, що спричиняли втрату органів, порушення їхній функцій, душевну хворобу чи інший розлад здоров'я, що не помітні для людського ока, а до другої – кровотечі, гулі, синці [31, с.224]. М.Яскер легкі покалічення розділяв на два види: неглибокі, що не охоплюють великої частини тіла, та такі, що займають значну його поверхню [31, с.224]. Побоями вважали завдання ударів, що не спричиняють глибоких чи кривавих ран [11, с.56]. Побиття дитини (навіть не рідної) не було кримінально караним, якщо звинувачений довів, що вчинок пов'язаний з проступком дитини.

Німецьке право значну увагу приділяло захисту людської честі і свободи та норм моралі. Відомо чимало злочинів, наслідком яких є розпуста. Анілізуючи злочини проти моралі, назвемо такі, як содомія, проституція, зґвалтування, бігамія. Я.Дамхоудер під розпустою розумів позашлюбні статеві стосунки між особами протилежної статі, зокрема з дівчатами, вдовами, повіями та конкубами [31, с.244]. У ХVI-XVIII ст. розрізняли три види содомії – онанізм, гомосексуалізм, статеві зносини людини з твариною [31, с.248]. Як гріх содомський кваліфікувалися також статеві стосунки християн з нехристиянами, некрофілія, статеві стосунки у неприродний спосіб [31, с.248]. На відміну від Саксонського права, яке не знало такого виду злочинів, кодекс Карла V наказував карати шляхом спалення розпусні стосунки людини з твариною (зоофілія), чоловіка з чоловіком (гомосексуалізм), жінки з жінкою (лесбіянство) [5, с.87]. Б.Гроїцький слідом за кодексом повторює санкцію, пропускаючи у диспозиції неприродні стосунки жінки з жінкою (арт. 71) [22, с.61].

У ХVI-XVIII ст. поширеною у містах Речі Посполитої була проституція – ремесло тих жінок, які віддаються першому-ліпшому чоловікові [29, с.44]. Заняття найдавнішим ремеслом, звичайно, рідко каралося. Це частково пояснюється тим, що у ХV-XVIII cт. в Європі розпусна поведінка жінок вважалася ознакою приналежності до вищого стану. Мужчину, який вчиняв перелюбство, називали "галантним" чоловіком, невірну дружину – чуттєвою жінкою, а перелюбство, викрадення, зґвалтування в очах людей вважалися любовними забавами [10, с.259]. Деякі уряди поблажливо ставилися до розпусти з тим, щоб збільшити чисельність народонаселення. Крім того, такий спосіб життя підкреслював особисту свободу жінки і її рівність у правах з чоловіком. Серед вищих верств населення Європи особливо були поширеними лесбіянство та гомосексуалізм: "Безсоромність деяких жінок доходила до того, що вони задовольняли свої розпусні бажання в присутності прислуги і матерів, які вдавали, що нічого не відбувається" [9, с.323]. У Парижі, зокрема, при дворі короля було багато жінок, які займалися лесбіським коханням, і цим задовольнялися їхні чоловіки, оскільки відпадали підстави для ревнощів [9, с.324].

Loading...

 
 

Цікаве