WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Класифікація злочинів ХVI-XVIII ст. (за матеріалами Лавничого суду м. Львова) - Реферат

Класифікація злочинів ХVI-XVIII ст. (за матеріалами Лавничого суду м. Львова) - Реферат

Реферат на тему:

Класифікація злочинів ХVI-XVIII ст. (за матеріалами Лавничого суду м. Львова)

Поняття злочину, як і сам злочин, характерне для всіх суспільних епох. У різні історичні епохи змінювалось лише бачення того, що слід вважати злочином і яке покарання повинні нести винні у його вчиненні. У середньовіччі під злочином вбачали діяння, які суспільство вважало шкідливим та небезпечним для свого існування і які були заборонені правом під загрозою покарання [21, с.9]. Злочин – це гріх, який полягає у вчиненні (ділом чи словом) того, що є заборонене законом, або в невиконанні того, чого він вимагає [2, с.305]. Італійський просвітитель правник Ч.Беккарія під злочином розумів усі діяння, спрямовані проти суспільного блага [1, с.85].

"Саксонське зерцало" не подає визначення поняття злочину. Злочини, поділено на два види: 1) публічні, за вчинення яких передбачалось покарання у вигляді смертної кари чи каліцтва; 2) приватні – особа могла бути покарана шляхом заподіяння легких тілесних ушкоджень чи сплатою грошової суми потерпілому і суду (так звана мулькта) [17, с.261]. Аналогічна класифікація правопорушень міститься у Віслицькому статуті короля Казимира ІІІ (1333-1370) з 1347 р. та статуті короля Казимира ІV Ягеллончика (1447-1492) – 1492 р. [36].

У кодексі імператора Священної Римської імперії Карла V (надалі – кодекс Карла V) та працях польського правника XVII ст. Б.Гроїцького немає визначення поняття злочину. Особливістю цих джерел є те, що вони стверджують, нібито всі злочини прямо чи опосередковано порушують більшою чи меншою мірою існуючий в державі порядок, а тому в інтересах суспільства є покарання будь-якого злочину з тим, щоб запобігти їх у подальшому [32, c.179]. Тут перелічені тільки публічні злочини. Під публічними розуміли злочини: 1) проти держави і короля; 2) зраду вітчизни; 3) проти релігії; 4) проти моралі і добрих звичаїв; 5) проти власності; 6) бунти проти міських властей; 7) відмову від виконання робіт на користь міста [17, с.265]. Злочинами визнавали діяння, які характеризувалися такими ознaками, як: протиправність, суспільна небезпека, караність, шкода [30, с.344].

Злочини проти держави, короля, міста – у зазначений період не завжди розуміли однаково. "Саксонське зерцало" трактувало їх під кутом непослуху чи невірності щодо сюзерена [11, с.34]. У ньому не виділявся окремо такий злочин, як зрада міста. З часом подібні злочини стали називати crimen laesae maiestatis – терміном, запозиченим з римського права. Під ним розуміли злочини, скеровані проти короля, держави, ради міста (як представницького органу міщан), благополуччя міста і його жителів у цілому [31, c.182]. До публічних злочинів відносили бунти у місті (crimen perduellionis). Кодекс Карла V наказував карати смертною карою або биттям батогами усіх, хто підбурював до бунту проти міської влади [5, с.91]. Питання покарання за подібні злочини врегульовувалися також сеймовими конституціями, зокрема 1593 і 1598 рр. У 1605 р. уряд Львова позбавив міського права міщанина Іоанна Альнпеха за образи та підбурюваня до боротьби проти магістрату міського поспільства: "... вищезгаданий Іоанн Альнпех, незважаючи на свою присягу, складену урядові, посмів самовільно показати цьому урядові на відчинені двері та проголосити міський уряд позбавленим влади, [..] показав себе бунтівником супроти магістрату, тому, щоб утримати інших міщан у послуху, магістрат позбавив і тепер своїм декретом позбавляє згаданого Іоанна Альнпеха міського права аж до часу, поки він опам'ятається" [3, с.67].

У 1635 р. у Львові було притягнено до кримінальної відповідальності групу міщан з міських сіл Кульпарків, Брюховичі, Клепарів, Білогорща, Замарстинів, Великі та Малі Голоски за невиконання ухвали міста щодо робіт над укріпленням міських мурів. Організатора бунту, жителя с.Мале Голоско, страчено [38, с.282]. У 1753 р. організаторів бунту підмайстрів кравецького цеху проти цехмістрів та майстрів цього цеху було позбавлено волі строком на два місяці та покарано биттям батогами по "сто обичаїв" кожен, а співучасники відсиділи у в'язниці по два тижні, а "при вступі та виході дістали по 25 обичаїв" [3, с.94-95].

За пошкодження міського муру чи проникнення через нього у місто передбачалось застосування смертної кари. Згідно з нормами римського права, міські оборонні споруди вважалися непорушними [31, с.186]. У 1531р. лавничий суд Львова засудив до страти чоловіка, який намагався проникнути у місто через мур [38, с.153].

Часті пожежі (зокрема, 1479, 1494, 1511 рр.,) завдавали великої шкоди середмістю [4, с.34]. Після пожежі 1527 р., коли дощенту згоріло місто, рада заборонила будувати у середмісті дерев'яні будинки [3, с.32-33]. Тому зрозуміло, чому Б.Гроїцький пропонує карати смертною карою осіб, які не беруть участі або створюють перешкоди щодо гасіння пожежі у місті. Встановлювались грошові штрафи за неповідомлення про пожежу [31, с.188]. З метою охорони міського майна, за Саксонським правом, колесували усіх, хто пограбував міський млин [20, c.55]. На початку XVII ст. у передмісті Львова та міських селах працювало понад 30 водяних млинів, які належали переважно міському управлінню та багатим міщанам [4, c.40].

Серед публічних злочинів чільне місце займають делікти проти віри та релігії: богохульство, єретицтво, чаклунство. До середини XVI ст. розгляд справ про богохульство належало до компетенції духовних судів. У статті 65 "Процесу" Гроїцького дано таке визначення богохульства: "... приписування Богові того, що йому не властиве, заперечення його вчення, образа всемогутнього Бога чи Святої його матері Діви Марії" [22, с.56; 5, с.82]. Саме з богохульством священнослужителі пов'язували появу у Європі голодоморів, епідемій, французької хвороби [31, с.204]. Враховуючи те, що вони завдають великої шкоди людству, осіб, винних у цьому, карали тюремним ув'язненням, а потім – смертною карою, тілесними покараннями, залежно від умов та характеру богохульства. Слідом за кодексом Карла V ці норми підтвердив Б.Гроїцький [31, с.204]. У 1641 р. кримінальний суд міста звинуватив у богохульстві та стратив монаха Віроземського, який уклав договір з дияволом, віддав йому тіло з душею та "зрікся Бога і його Матері" [13, с.384].

У практиці Львівського лавничого суду заслуговують на увагу справи, пов'язані з чаклунством. Метою чаклування було заподіяння шкоди іншій людині, часто для отримання винагороди. З метою заподіяти шкоду вдавалися до отруєння [18, c.17]. Ворожки займалися знахарством, ставлячи собі за мету вилікувати хворих, зняти прокляття, виявити злочинців [18, с.17]. До початку XIV ст. розгляд подібних справ належав до компетенції церковних судів. Церковне законодавство базувалося на постановах вселенських і місцевих соборів. Один із перших законів, пов'язаний з чаклунством, ухвалений за часів імператора Констянтина, передбачав спалення кожного чарівника, навіть тоді, коли той відвідував свою родину чи близьких знайомих [8, с.259].

Після видання булли папи Іоанна ХХІІ "Super illius specula" чаклунство потрапило під юрисдикцію світських судів як злочин проти віри, оскільки чаклуни, ворожбити та ін., укладаючи угоду з дияволом, відвертались від справжньої віри, що прирівнювало їх до єретиків [8, с.266]. Сеймова конституція з 1543 р. зазначала, що справи, пов'язані з чаклунством на землях Польського королівства, підлягали винятково церковним судам. Однак, незважаючи на це, міські суди приймали до провадження справи про чаклунство, особливо тоді, коли вони завдавали явну шкоду особі. Можна припустити, що вироки смерті, винесені світськими судами звинуваченим у чаклунстві та ворожінні, здебільшого не виконувалися [18, с.17]. "Саксонське зерцало" передбачало за вчинення подібного злочину смертну кару через спалення [11, с.55]. Кодекс Карла V (cт.109) встановлював таке ж покарання за тієї умови, що чаклунством була завдана шкода людям [5, с.83]. Якщо особа займалася чаклунством, проте нікому не завдавала шкоди, тоді покарання виносили відповідно до обставин справи.

Відомий німецький криміналіст ХVII ст. Б.Карпцов дав таке визначення чаклунства: "Чаклунство це найбільш досконале вміння шкодити, при якому людина стає знаряддям диявола". І далі: "...чарівниці це вороги людського спасіння і цілого людського роду, які зреклися християнської віри, уклали договір з дияволом про те, що разом з ним завдаватимуть шкоди людям та звірам" [35, с.193].

Найбільше процесів проти чаклунів у Європі відбувалося упродовж ХVII cт. [35, с.193]. Перший офіційно зафіксований у документах земель Польщі вирок смерті за чаклунство був винесний міським судом Валішева у 1511 р. [18, с.17]. За підрахунками польського історика Б.Барановського, упродовж ХVII-XVIII ст. у Речі Посполитій засуджено до смерті за звинуваченням у вчиненні цього злочину близько 10 тис. осіб [18, с.30-31]. У 1687 р. інстигатор міста Львова звинувачував жительку села Зубра Косіху у тому, що вона відьма і за допомогою чарів вбила пана Ніча [12, с.369-372, 543], який помер від травм, отриманих внаслідок падіння з вікна власного будинку. Головним доказом у справі були покази свідків. На користь того, що звинувачена була відьмою, висувалися такі факти: заява потерпілого перед смертю про те, що Косіха "не тільки поза очі, а й у вічі проклинала його" ("дай боже, щоб довго не панував", "дай боже, щоб згорів на вогні"), мала образу на потерпілого за те, що той посадив її чоловіка до в'язниці, а коли горів панський маєток, вона прибігла на пожежу з непокритою головою [12, с.369-372, 543].

У справі львів'янки Гузової, звинуваченої у вбивстві усиновлених нею дітей, згадує ворожка з Роздолу [12, с.985-1004]. Про її мистецтво чаклунства деяким міщанкам Львова було відомо ще з початку 40-х років XVII ст. [12, с.987]. Вона знімала прокляття з шинків, лікувала різні простудні хвороби та туберкульоз [12, с.987]. Ворожка, довідавшись, що Гузова хоче звести зі світу дітей, відмовилася їй допомагати. Один із свідків у справі стверджував, що сама Гузова уклала союз із чортом: "... тижнів два назад від якихось міщанок чув, що Гузова говорила до свого чоловіка: "Скажи, для чого до пана Бога ходиш, коли і так добре живеш" [12, с.994]? Інший свідок стверджував, що звинувачена запрошувала його до себе, щоб показати чорта: "... прийди до мене увечері, і я покажу чорта, у якій тільки постаті забажаєш його бачити" [12, с.990]. Однак за браком у справах вироків, невідомо, чи були ці відьми покарані.

Loading...

 
 

Цікаве