WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Судове законодавство гетьмана Скоропадського - Реферат

Судове законодавство гетьмана Скоропадського - Реферат

Реферат на тему:

Судове законодавство гетьмана Скоропадського

Відродження української національної правничої школи є одним із найважливіших завдань сучасної української громадськості й правничої науки в Україні. Виконати це завдання неможливо, не дослідивши історичної правничої спадщини, тому проблема історії українського права у незалежній Україні є беззаперечно актуальна. З історичної спадщини звичайно треба брати все найкорисніше для блага людини і суспільства в цілому. Вона тим і цінна, що вчить не повторювати помилок минулого, зокрема і в галузі судового будівництва.

З приходом до влади Гетьмана всієї України Павла Скоропадського його адміністрація в процесі формування національної правової системи зіткнулась з проблемою не тільки спадщини російського законодавства, але й з законодавчою спадщиною Центральної Ради. На відміну від Центральної Ради, яка у законі від 25 листопада 1917 року передбачила, що "всі закони і постанови, які мали силу на території Української Народної Республіки до 27 жовтня 1917 року, оскільки їх не змінено і не скасовано Універсалами, законами і постановами Української Центральної Ради, мають силу і надалі, яко закони і постанови Української Народної Республіки" [10, с.15], єдиного узагальнюючого акта, який би розв'язав це питання, гетьманом не було підписано. Замість цього гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування насамперед тих актів, що суперечили соціально економічним і політичним засадам Української держави.

Законодавча діяльність гетьманського періоду розпочалася з визначення правових основ самого процесу законотворчості [6, с.107]. Так 29 квітня 1918р. гетьман усієї України Павло Скоропадський підписав "Закони про тимчасовий державний устрій України". Документ складався з низки розділів, у тому числі таких, як "Права і обов'язки українських козаків", "Про закони" та "Про Генеральний Суд".

У розділі "Права і обов'язки українських козаків" йшлося про те, що захист Вітчизни є священним обов'язком кожного козака і громадянина Української держави. Зазначалось, що нікого не можна притягнути до відповідальності за злочини не інакше як у порядку, встановленому законом. Утримання під вартою було можливе лише у випадках, передбачених законом. Засудження судом і призначення покарання застосовувалися лише за злочинні вчинки, передбачені законами, що діяли на час їх учинення.

У законі підкреслювалось, що житло громадян є недоторканим. Робити обшуки і виїмки без згоди на це господаря житла можна лише у випадках і порядку, вказаних у законі. Недоторканою визнавалась і приватна власність. Кожен український козак і громадянин мав право вільно обирати місце проживання, місце праці, набувати і відчужувати майно і без заборони виїжджати за кордон Української держави. Примусове відчуження нерухомого майна, необхідного в інтересах держави, допускалося лише відповідно до справедливої компенсації. Як бачимо, незважаючи на складний військовий час, у законі закріплялися демократичні норми, які й в наш час передбачені українським законодавством.

У розділі "Про закони" підкреслювалось, що Українська держава керується твердими засадами законів, виданих у встановленому порядку. Закони мали обов'язкову силу для всіх без винятку підданих України та іноземців, які перебували на території Української держави. Закони для загального відома публікувалися у встановленому порядку і не вступали у силу до опублікування. Час вступу закону в силу обов'язково вказувався в публікованих законах. Передбачалось, що закон може бути скасований лише новим законом. Невиконання опублікованого у встановленому порядку закону, не могло бути виправдане його незнанням. Закони розробляли у відповідних міністерствах, подавали на загальний розгляд до Ради Міністрів і лише після їх схвалення Радою Міністрів затверджувалися гетьманом. Міністрам надавалось право видавати розпорядження для пояснення законів з обов'язковим попереднім затвердженням таких розпоряджень Радою Міністрів.

У розділі "Про Генеральний Суд" зазначалося, що вищим охоронцем і захисником законів та водночас вищим судом України у судових й адміністративних справах є Генеральний Суд. На нього покладався обов'язок доводити до загального відома всі закони і накази Уряду та здійснювати нагляд за законністю їх видання. Голову Генерального Суду і членів Суду призначав гетьман.

2 червня 1918 року гетьманський уряд України прийняв закон про структуру і функції Генерального Суду. Цей закон, з одного боку, окреслював перспективи судової реформи, а з іншого – до її здійснення уточнював функції Генерального Суду, сформованого ще за часів Центральної Ради. Отож, згідно з цим законом, Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів: "цивільного, карного й адміністративного". Функції щодо його формування належали "Правительствующему Сенату". Оголошувалося також, що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону про Державний Сенат.

Низка рішень у галузі судоустрою була вміщена в постанові Ради Міністрів України від 25 травня 1918 року "Про тимчасове розповсюдження Української Державної влади". Міністру судових справ доручалося негайно своєю владою ввести в округ найближчого окружного суду ті з новоприєднаних територій, де фактично не було окружних судів колишньої Російської Держави. А якщо на таких територіях діяли окружні суди, то вони мали бути введені до судової системи України. На новоприєднаних територіях передбачалось відновити діяльність прокуратури, слідчих органів та місцевих судів. Вибори мирових суддів, членів мирового суду та кандидатів на ці посади, а також голів з'їздів мирових суддів, проведених раніше на новоприєднаних територіях, визнавали недійсними, а діяльність цих судових установ припинялась. Міністру судових справ тимчасово доручалося негайно призначити на зазначених територіях мирових суддів і голову з'їзду строком до 1 січня 1922 року.

25 травня гетьман затвердив закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні – "іменем закону Української держави" [4, с.15]. 30 травня 1918 року уряд прийняв "Закон про урочисту обіцянку урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі". Згідно з цим законом, судді цивільного відомства (загальних судів), а також особи, які призначалися на судові посади, давали таку обіцянку: "Урочисто обіцяю бути вірним Українській Державі, твердо виконувати її закони, чинити справедливий суд, як велить совість, поводитися відповідно до достоїнства своєї служби" [4, с.17].

8 липня 1918 р. Рада Міністрів прийняла Закон "Про утворення Державного Сенату", яким скасовувався закон Центральної Ради від 2 грудня 1917 р. про запровадження Генерального Суду і засновувався в м. Києві Державний Сенат як вища інстанція у судових та адміністративних справах.

Характерною особливістю цього закону треба вважати те, що він приписував судовим установам у своїй роботі тимчасово керуватися "Учреждением Российского Правительствующего Сената", "Учреждением судебных установлений" та "Уставом уголовного и гражданского судопроизводства".

Фактично закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів та порядок їхнього призначення. Зокрема, Державний Сенат, який очолював Президент, поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. Штат Адміністративного Генерального Суду передбачав 19 осіб, Карного – 11, а Цивільного – 15.

Відповідно до цього закону "всі зазначені в штаті посади сенаторів уперше обсаджувалися наказом Гетьмана, на підставі ухваленого Радою Міністрів внесення Міністра юстиції" [5, с.13]. На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою, гетьманський акт установлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів – вища юридична освіта і не менш як п'ятнадцятирічний стаж роботи "в судовім відомстві на посадах не нижче за судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду" або "в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора, Лекторів юридичних наук у вищих школах, що виконували лекторські обов'язки в той саме час". Водночас закон містив і цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.

Loading...

 
 

Цікаве