WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Юридичні властивості суб’єктів права - Реферат

Юридичні властивості суб’єктів права - Реферат

Реферат на тему:

Юридичні властивості суб'єктів права

Наділення людей правами та обов'язками передбачає досягнення певної мети, яка в державі виражається у задоволенні потреб та інтересів як самих носіїв прав і обов'язків, так і потреб усього суспільства в цілому. Для цього люди повинні мати змогу реалізувати свої права та обов'язки, передусім вступивши у правовідносини. А проте учасниками правовідносин можуть бути не лише окремі індивіди, але й інші суб'єкти, переважно юридичні особи (наприклад, підприємства, установи, організації), які відповідно до законодавства є носіями прав та обов'язків і тому також визнаються суб'єктами права.

Щоб бути учасниками правовідносин, фізичні та юридичні особи повинні бути наділені законом певними властивостями, сукупність яких утворює поняття правосуб'єктності. Правосуб'єктність – це властивість, якою особа наділена на підставі загальної правової норми; це умова можливих правовідносин, необхідна передумова правовідносин, змістом яких є конкретні права і обов'язки [5, с.107].

Правосуб'єктність охоплює правоздатність, дієздатність і правовий статус [13, с.134]. Правоздатність – це здатність особи мати права та обов'язки. Дієздатність – це здатність особисто, своїми діями набувати юридичних прав та нести відповідні обов'язки, а також реалізовувати ці права і виконувати обов'язки.

Кожний суб'єкт права внаслідок самої дії закону, тобто незалежно від участі в тих чи інших правовідносинах, наділений певним комплексом прав і обов'язків, які створюють його правовий статус. Правовий статус має особливе, визначальне значення для правового регулювання поведінки осіб: він служить передумовою конкретних взаємовідносин між ними, зумовлює зміст поведінки особи в різних життєвих ситуаціях.

Значення поняття правового статусу полягає в тому, що він дає змогу виділити такі права і обов'язки, які не можуть бути відчужені або скасовані, не можуть змінюватись угодою окремих людей. Невідчужуваність правового статусу прямо закріплена в Конституції України: "права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними", "не можуть бути скасовані" (ст.21,22).

Категорія правового статусу не охоплює всіх юридичних можливостей і обов'язків, які випливають для суб'єкта права безпосередньо з дії законів. Вона містить у собі лише загальні права та обов'язки, які служать абстрактною передумовою виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків у правовідносинах, учасником яких може стати суб'єкт права. Але поряд із загальними правами та обов'язками законодавство надає людям права і обов'язки, визначені за своїм змістом. Ці права є не передумовою участі в правовідносинах – вони служать засобом задоволення конкретних інтересів людей, а обов'язки забезпечують дотримання інтересів суспільства.

Як учасник правовідносин кожний суб'єкт права може мати визначене коло конкретних суб'єктивних прав та обов'язків. У юридичній науці відомі різні погляди щодо введення їх у зміст правового статусу. На думку деяких авторів, правовий статус охоплює як права та обов'язки, що виникають поза правовідносинами, так і права та обов'язки, які виникають у конкретних правовідносинах, тобто суб'єктивні права та обов'язки [14, с.72; 1, с.25]. А.В.Міцкевич вважає таке твердження помилковим, оскільки у суспільстві на підставі дії закону можна надати громадянам лише можливість мати такі права, як право власності на майно, права, пов'язані з трудовими відносинами тощо, а не самі ці права. Тому в правовий статус він вводить правоздатність, права та обов'язки, які виникають поза правовідносинами, а "виникнення суб'єктивних прав та обов'язків у правовідносинах буде залежати від фактичної реалізації правоздатності, забезпеченої низкою гарантій" [9, с.15]. Ми погоджуємося з думкою А.В.Міцкевича стосовно того, що не можна пов'язувати визначення змісту правового статусу з наявністю чи відсутністю конкретного суб'єктивного права або обов'язку. Зміст правового статусу становлять загальні права і обов'язки, які є передумовою набуття конкретних суб'єктивних прав та обов'язків, що виникають у певного суб'єкта лише тоді, коли він вступає в конкретні правові відносини [6, с.192].

Разом з тим сумнівним є його твердження, що правоздатність – це елемент правового статусу і від її реалізації залежить виникнення суб'єктивних прав і обов'язків. Якщо правоздатність особи – це здатність мати права і обов'язки, в тому числі суб'єктивні, то правовий статус охоплює права і обов'язки, на підставі яких виникають суб'єктивні права і обов'язки. Отже, правовий статус становлять визнані Конституцією та законами вихідні, невідчужувані права і обов'язки особи, які виникають не в зв'язку з реалізацією інших прав, не на підставі юридичних фактів, а існують в результаті наявності особи (фізичної чи юридичної) правоздатності.

Правовий статус як сукупність прав і обов'язків, на відміну від правоздатності, яка визнається однаковою для всіх людей, може бути різний. Конкретні особи можуть мати різний правовий статус залежно від певних обставин (громадянство, працездатність, вік тощо). Окремо зазначимо, що на зміст правового статусу має вплив і виконання особою загальних прав та обов'язків. Наприклад, громадянин, здобувши певну освіту, тобто реалізувавши загальне право на освіту, дістав можливість займати посади, які потребують цієї освіти. Разом з тим він не втратив права працювати на посадах, які не потребують спеціальних знань. Розширено зміст правового статусу в зв'язку з реалізацією загального права. Крім того, в деяких випадках правовий статус може змінюватись і на підставі рішення суду, коли, наприклад, суд призначає таке кримінальне покарання, як позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (ст.31 Кримінального кодексу України).

Володіння правами і обов'язками зумовлено, як уже зазначалось, наявністю в особи здатності їх мати, тобто наявністю правоздатності. На законодавчому рівні визначено поняття лише цивільної правоздатності. Стаття 9 Цивільного кодексу України встановлює, що здатність мати цивільні права і обов'язки (цивільна правоздатність) визнається однаковою мірою за всіма громадянами. Відповідно до такого законодавчого визначення в теорії права та галузевих науках правоздатність розкривається як здатність мати права і обов'язки, можливість бути їх носіями, тобто як здатність до правоволодіння взагалі та до правоволодіння в конкретних галузях права [8, с.71; 10, с.172; 4, с.5]. При цьому наголошено на відмінності правоздатності як умови правоволодіння від самого правоволодіння.

Розглядаючи правоздатність як самостійне правове явище (таку думку підтримують більшість науковців), спостегігаємо розбіжності щодо його правової природи. Чимало вчених вважає правоздатність елементарними, первинними правовими відносинами [10, с.172]. Така позиція пояснюється тим, що правоздатність являє собою визнану державою можливість особи вступати в різні правові відносини, а реалізація цієї можливості щодо праці гарантується і юридично забезпечується тим, що держава покладає обов'язок на інших суб'єктів трудового права сприяти реалізації громадянами своїх прав. М.Г.Александров зазначав, що правоздатність – це "особливі суспільні відносини в державно-організованому суспільстві. Правоздатність ніщо без держави, яка визнає за особою певні правові можливості" [2, с.164-165].

На нашу думку, це твердження помилкове. Суть правоздатності полягає в тому, що вона є властивістю, станом особи, незалежним від волевиявлення держави. Ми погоджуємося з думкою тих учених, які вважають, що правоздатність є природною здатністю людини і що "особистість містить взагалі правоздатність" [11, с.52]. Держава не може ні обмежити правоздатність, ні позбавити її. Правоздатність можна прирівняти до таких природних властивостей людини, як здатність жити, рухатися, дихати, сміятися. Неможливість позбавити таких властивостей є очевидною. Мабуть, спираючись на це, галузеве законодавство (за винятком цивільного) не закріплює поняття правоздатності, а вважає її само собою зрозумілим явищем.

Як категорія універсальна, природна, правоздатність не може виявляти себе в різних галузях права по-різному. Звичайно, це не означає, що та чи інша людина є носієм усіх наявних прав одночасно. Для набуття конкретного права іноді недостатньо здатності його мати. Є низка обставин, з настанням яких людина стає володарем конкретного права чи обов'язку. Наприклад, для набуття права на працю людина повинна досягти зазначеного в законі віку та певного фізичного і розумового розвитку. Але здатність мати право на працю вона набуває з моменту народження і саме тому, що вона є людиною.

Правоздатність існує там, де є взагалі правове регулювання, правове середовище. Ця якість незмінна, її не можна зробити більшою чи меншою. Особа може бути недієздатною, проте не може бути неправоздатною. Позбавлення особи правоздатності перетворило б особу в річ, об'єкт права.

Правоздатність і правовий статус є категоріями, за наявності яких особа може бути учасником правових відносин, а отже, визнається суб'єктом права. Проте такий суб'єкт права є пасивним учасником правових відносин. Якщо немає здатності власними діями набувати прав і створювати обов'язки, то особа позбавляється можливості здійснювати правомірні вчинки, на підставі яких виникали б самі правові відносини, а набуття прав та створення обов'язків у правових відносинах, зазвичай, здійснюється її представниками. Будь-яка особа має можливість самостійно вступати у правовідносини лише за умови її дієздатності.

Наділення особи дієздатністю є передумовою реалізації нею прав і обов'язків, які становлять її правовий статус. Кожна особа самостійно, за власною волею визначає, які права їй реалізовувати, в які конкретні правовідносини їй вступати. Важливість вчинення таких дій потребують певного рівня розвитку особи, здатності свідомо приймати юридично значущі рішення. Чинниками, які визначають здатність особи до самостійних, вольових, свідомих дій, є її вік та психічний стан. Вони і встановлюють обсяг дієздатності особи.

Серед науковців немає єдності думок щодо правової природи дієздатності. П.М.Карпушин вважає, що дієздатність є елементарними правовими відносинами і полягає вона у визнанні державою здатності особи своїми діями викликати до життя, змінювати та припиняти правові відносини [7, с.78]. Фактично таку ж позицію займає і М.Г.Александров, зазначаючи, що це особливі суспільні відносини в державно-організованому суспільстві [2, с.164]. Б.К.Бегічев характеризує дієздатність через категорію юридичної можливості, вказуючи, що дієздатність надає її володарю можливості вимагати певної поведінки від інших осіб – утримуватися від дій, які перешкоджають йому самому, без будь-чийого дозволу, здійснювати свої права і виконувати обов'язки [3, с.52].

Як і правоздатність, дієздатність є властивістю особи. Однак ця властивість не є природною, а залежить від волевиявлення держави. Саме держава встановлює коло тих обставин, пов'язаних у першу чергу з розумовим розвитком, за яких людина може свідомо приймати рішення, що мають юридичне значення. Суспільна значущість таких рішень зумовлює відмінності прояву дієздатності в різних галузях права.

Лише за наявності правоздатності, правового статусу та дієздатності особу можна вважати в повному обсязі правосуб'єктною, а отже, вона може бути повноправним суб'єктом права.

Література

  1. Александров Н.Г. Правовые отношения в социалистическом обществе. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1959.

  2. Александров Н.Г. Трудовое правоотношение. – М.: Юрид. изд-во Министерства Юстиции СССР, 1948.

  3. Бегичев Б.К. Проблемы трудовой дееспособности граждан // Проблемы сов. тр. права: Науч. тр. Вып. 46. – Свердловск: Свердлов. юрид. ин-т, 1975.

  4. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М.: Госюриздат, 1950.

  5. Волкова О.Н. Субъекты социалистического трудового договора // Развитие трудового права и права социального обеспечения в современный период. – М.: ВЮЗИ, 1986.

  6. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л. та ін. – К.: Юрінком, 1997.

  7. Карпушин М.П. Социалистическое трудовое правоотношение. – М.: Госюриздат, 1958.

  8. Котюк В.О. Теорія права. Курс лекцій: Навч. посіб. для юрид. фак-тів і вузів. – К.: Вентурі, 1996.

  9. Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М.: Гос. изд-во юрид. лит. 1962.

  10. Прокопенко В.І. Трудове право: Курс лекцій. – К.: Вентурі, 1996.

  11. Ромовська З. Цивільна правоздатність громадян // Право України. – 1994. – №10. – С. 51-54.

  12. Теория государства и права: Курс лекций /Байтин М.И., Григорьев Ф.А., Зайцев И.М. и др. – М.: Юристъ, 1997.

  13. Теория права и государства. Учебник для вузов /Под ред. проф.. Манова Г.Н. – М.: Изд-во БЕК, 1995.

  14. Толстой Ю.К. К теории правоотношений. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1959.

Loading...

 
 

Цікаве