WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Проблеми вдосконалення законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації - Реферат

Проблеми вдосконалення законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації - Реферат

Реферат на тему:

Проблеми вдосконалення законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації

У системі законодавства України з питань прав людини і громадянина важливе місце займають закони про свободу віросповідання та релігійні організації. Правову основу діяльності релігійних організацій становлять Конституція України, яка проголошує, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35), а також Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04.91 р. У низці інших нормативно-правових актів визначені юридичні засоби реалізації, охорони і захисту свободи вибору світогляду та віросповідання, а також окремих її елементів (можливостей), зокрема таких, як право на світську та релігійну освіту, право на альтернативну (невійськову) службу [3]. Крім того, згідно зі ст.9 Конституції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і в яких, зокрема, також закріплюється свобода світогляду та віросповідання. До них належать насамперед Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст.18) та Конвенція про захист прав людини і основних свобод (ст.9).

Отже, можна стверджувати, що у системі законодавства України досить чітко викристалізовується та його ділянка, яка торкається свободи світогляду і віросповідання і релігійних організацій. Можна констатувати існування комплексного інституту законодавства, який є основою юридичного механізму забезпечення свободи світогляду і віросповідання.

Однак аналіз законодавчих та інших нормативно-правових актів, які входять до складу цього інституту, виявляє, що серед їх приписів є й такі, що не відповідають Конституції України, суперечать один одному, а також потребують коректування і доповнень унаслідок змін, що відбулись у соціальному житті Україні.

У порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України було подано низку пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства з питань свободи віросповідання та діяльності релігійних організацій [8; 9]. Однак на сьогодні вони не реалізовані і навіть, наскільки відомо, відкликані їх авторами.

У пропонованій статті висловимо деякі міркування щодо можливостей поліпшення законодавчого регулювання зазначених питань.

Насамперед законодавство, яке ми розглядаємо, має бути приведене у відповідність до Конституції України, зокрема у ньому повинна гарантуватися кожному (а не лише громадянам України) свобода світогляду і віросповідання. Окрім того, треба говорити не про свободу совісті, як це сформульовано у відповідному Законі України, а про свободу світогляду і віросповідання.

У Конституції України закріплено важливий принцип, згідно з яким "жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова". Цей принцип має бути відображений і в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації".

У цьому ж законі слід закріпити такий елемент (можливість) свободи віросповідання, як право на альтернативну (невійськову) службу відповідно до Конституції України. Сам же механізм реалізації цього права, як уже зазначалося, передбачений у спеціальному Законі України "Про альтернативну (невійськову) службу" та у низці підзаконних нормативно-правових актів.

У 1996 р. до Закону України "Про освіту" було внесено зміни і доповнення, згідно з якими заклади освіти в Україні незалежно від форм власності (а не лише державна система освіти в Україні, як це передбачено у Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації"), відокремлені від церкви, від релігійних організацій, крім тих, які засновані самими релігійними організаціями [1]. Проте ми вважаємо, що лише державна система освіти повинна мати світський характер, а тому до Закону України "Про освіту" доцільно внести відповідні зміни.

Крім того, згідно з цим законом (ст.18), заклади освіти можуть створювати й організації, зокрема релігійні, але дотримуючись умов, які визначені у законодавстві України. Отже, доцільно було б зафіксувати у Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" положення про те, що релігійні організації мають право створювати духовні навчальні заклади, а також інші заклади освіти відповідно до законодавства України. Духовні навчальні заклади також мали б право одержувати ліцензії на здійснення діяльності, пов'язаної із наданням послуг для здобуття освіти із підготовкою фахівців різних рівнів кваліфікації на загальних умовах, які визначені у законодавстві України. Адже чимало духовних навчальних закладів за рівнем підготовки спеціалістів сьогодні практично не поступаються аналогічним світським установам. Наприклад, у Львівській богословській академії й у семінарії Святого Духа, що діє в її складі, заняття ведуть 65 викладачів, серед яких 18 докторів наук з України та з-за кордону [2, с.26].

Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" варто доповнити також положенням про те, що релігійно-філософські, релігієзнавчі та релігійно-пізнавальні предмети, викладання яких не супроводжується релігійними обрядами і має лише інформативний характер, можна вводити до навчальних планів державних закладів освіти, що, власне, й практикується.

У тому ж законі фіксуються певні види релігійних організацій (релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з них), зазначається мета їх створення, однак немає визначення їхнього загального поняття. А проте така легальна дефініція необхідна саме тепер, коли на законодавчому рівні дозволено сповідувати будь-яку релігію, зокрема, мабуть, і не відому раніше не тільки в Україні, а, можливо, й у світі. Тому потрібно чітко визначити у самому законі поняття та ознаки релігійної організації, за якими її можна відрізнити від інших організацій – нерелігійних, особливо ж у тих випадках, коли щодо цього виникають неоднозначні оцінки. Це зроблено, наприклад, у Федеральному законі Російської Федерації "Про свободу совісті і про релігійні об'єднання" (1997), де зазначається, що релігійним об'єднанням визнається добровільне об'єднання громадян Російської Федерації, утворене з метою спільного сповідування і поширення віри і наділене такими для реалізації цієї мети ознаками: віросповідання; проведення богослужінь, інших релігійних обрядів і церемоній; навчання релігії і релігійне виховання своїх послідовників. Аналогічне визначення поняття релігійних організацій може бути зафіксоване і в українському законодавстві.

У цьому зв'язку виникає запитання: який державний орган чи посадова особа у кожному конкретному випадку визначатиме, чи належить та чи інша організація до релігійної, чи ні? Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" не дає відповіді на це запитання. Але у ст.30 цього закону передбачено, що Державний комітет України у справах релігій забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів. В яких же випадках призначається ця експертиза та який порядок її проведення – на сьогодні це юридично не регламентовано. В Інформаційному звіті Державного комітету України у справах релігій за 1998 р. "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні" зазначається, що Кабінет Міністрів України створив державну релігієзнавчу експертну раду, яка буде займатися експертизою віросповідної доктрини неорухів, вивченням їхньої практики [6, с.20]. Тому доцільно було б розробити і затвердити урядовою постановою положення "Про підстави і порядок проведення релігієзнавчої експертизи".

Треба зауважити, що на міжнародному рівні питання про визначення поняття релігії і, відповідно, про те, який рух або яка організація є релігійними, залишаються невирішеними. Європейський суд з прав людини у справі "Менусакіс проти Греції" ухвалив, що вирішення питання про те, що є і що не є релігією, – то не справа держави. Директорат з прав людини Секретаріату Ради Європи у своєму дослідженні дійшов висновку, що термін "релігія" у правовому сенсі має дуже широке тлумачення. Відповідно захист релігійної свободи стосується не лише прихильників загальновідомих і глобально поширених релігій, але й тих, які трапляються дуже рідко, або фактично не відомі [7, с.30].

Loading...

 
 

Цікаве