WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Право національних меншин на свободу совісті в УСРР на початку 1920-х років - Реферат

Право національних меншин на свободу совісті в УСРР на початку 1920-х років - Реферат

Реферат на тему:

Право національних меншин на свободу совісті в УСРР на початку 1920-х років

У процесі сучасного державотворення релігійний фактор має важливе значення. Тому українська держава повинна мати чітку і дієву правову політику щодо конфесійних меншин, гарантувати свободу совісті громадянам і не допускати тих порушень, які спостерігалися у минулому.

Ставлення УРСР до релігії ґрунтувалося на спадщині творців марксизму-ленінізму. В їхніх працях різного періоду були сформовані принципи політики компартії і радянських органів щодо релігійних організацій. Релігія розглядалася як сукупність антинаукових поглядів та уявлень, суттєве гальмо на шляху побудови безкласового комуністичного суспільства, а вислів К.Маркса "релігія є опіум народу" став наріжним каменем усього світогляду марксизму-ленінізму в питанні про релігію. Керуючись цими ідеями, радянський режим протягом усього свого панування вів непримиренну боротьбу проти релігії [14, 17, 23].

З перемогою більшовицького режиму на Україні створено умови для запровадження в життя цілого комплексу політико-правових заходів для боротьби з релігією. Друга програма РКП(б), прийнята у 1919 р., передбачала повне зруйнування всіх експлуататорських класів й організацію релігійної пропаганди, сприяння фактичному звільненню трудящих від релігійних забобонів і проведення найширшої науково-освітньої і антирелігійної пропаганди [22, с.29-93].

19 січня 1919 р. уряд УСРР видав декрет "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", а згодом – інструкцію про його застосування. Ці документи скасували правові акти попередніх політичних режимів про релігійні товариства і віросповідання будь-якої конфесії, їхне майно переходило у відання місцевих рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, їм відмовлено в праві бути юридичною особою, а духовенству працювати в наркоматах юстиції, освіти, продовольства, землеробства, робітничо-селянської інспекції, внутрішніх справ [22, с.98-99, 203-204].

Конституція УСРР, затверджена ВУЦИК 14.03.1919 р., в ст. 23 гарантувала громадянам право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної і вести релігійну або антирелігійну пропаганду [25, с.132]. Водночас вищеназваними документами духовенство позбавляли виборчих прав і в подальшому це неодноразово підтверджувалося у виборчому законодавстві 1920 – середини 1930-х років [9, с.10; 10; 11; 18, с.16; 29, с.50].

Реалізовували ці та інші правові акти декілька державних і громадських організацій, кожна з яких, діючи в межах своєї компетенції, доповнювала одна одну для досягнення основної мети – послідовно і безкомпромісно знищити релігію як найнебезпечніший пережиток капіталізму.

Першим серед цих організацій був Ліквідаційний відділ Наркомюсту, створений 31 травня 1921 р. Напрями його діяльності у справах релігії визначені I Всеукраїнським з'їздом працівників юстиції, який проходив у січні 1922 р. Їх можна охарактеризувати як суперечливі. З одного боку, питання про релігію розглядалося на з'їзді з позицій класових інтересів пролетаріату, а це означало ліквідацію всіх залишків релігії. Було цілком ясно, що лише прийняттям декрету знищити ту чи іншу релігійну діяльність неможливо. А відтак ставили завдання позбавити духовенства економічної могутності, будь-якого сприяння влади духовенству всіх конфесій, його впливу на молодь і загалом повну ліквідацію залишків релігійної влади над громадянами. Нещадними судовими репресіями передбачалося припинити всі культи релігійних обрядів – хрещення, вінчання, обрізання, поховання, якщо вони вчинялися до реєстрації відповідних актів громадського стану органами влади.

З іншого боку, це був період непу, і потрібна була правова основа співіснування держави і церкви. Тому з'їзд підтверджував свободу відправлення культів для костьолів (на підставі мирного договору 1921 р. між РСФСР, УСРР і Польщею), необхідність укладати договори оренди на синагоги, як і на будь-який інший молитовний дім, забороняв закривати єврейські молитовні будинки [23, с.67–68].

Наркомюст стежив і за реалізацією ст.10 декрету "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви". Стаття забороняла навчання релігійних вірувань у державних, громадських і приватних школах. Проте продовжували існувати єврейські національні школи (хедери) для неповнолітніх. В них викладалася, зокрема, біблія, стародавньоєврейська мова. Тому Наркомюст 31 липня 1922 р. видав обіжник, яким зобов'язав завгуб'юстами разом з губвиконкомами прийняти постанову про заборону діяльності таких навчальних закладів і притягати винних до кримінальної відповідальності за її порушення [2, с.33-34]. 18 вересня 1922 р. релігійні функції Наркомюсту були передані до Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) [3, с.73-74].

Іншою інституцією, яка займалася проблемами релігії нацменшин, була Антирелігійна комісія при Агітпропі ЦК КП(б)У та її місцеві структури. Вона мала реалізовувати таємні директиви Політбюро ЦК КП(б)У за допомогою НКВД і Державного політичного управління (ДПУ) [24, с.231-232].

Залученим був до антирелігійної діяльності і Наркомосвіти. Вже на початку 1921 р. розповсюджують циркулярний лист "Про антирелігійну пропаганду". В ньому ЦК КП(б)У, Головполітосвіта і Наркомос рекомендують усім Губкомам і Губполітосвітам проводити низку заходів, спрямованих на боротьбу з поширенням "релігійних настроїв". Зокрема, пропонується використати боротьбу між українською та російською православними церквами з метою обережного і послідовного "викриття сутності" всяких віросповідань. Членам партії заборонялося належати до будь-яких конфесій [12, с.49-50].

Основним правовим документом для реалізації антирелігійної діяльності Наркомосвіти став Кодекс законів про народну освіту 1922 р. Параграфи 27-31 кодексу передбачали:

1) відокремлення школи від церкви;

2) відсутність будь-якого релігійного впливу на виховання і освіту;

3) заборону викладання віровчення для неповнолітніх;

4) заборону викладання загальноосвітніх і спеціальних предметів у навчально-виховних закладах особами, що перебувають у матеріальній або службовій залежності від релігійних організацій;

5) розвиток широкої і планомірної науково-освітньої та антирелігійної пропаганди.

Виконання цих заходів покладалося на Раду національних меншин при Наркомосвіти [27].

Голод 1921-1922 рр. став формальною підставою для тимчасового створення в квітні 1922 р. Центральної комісії у справі вилучення церковних цінностей під головуванням М. Скрипникa [30, с.47]. Проте справжня мета цієї кампанії була розкрита В.Леніним у таємному листі до Політбюро РКП(б) від 19 березня 1922 р. Він писав про необхідність залучення на сторону радянської влади селянства шляхом знищення духовенства і вилучення релігійних цінностей [31, с.8].

Крім юридичної відповідальності духовенства, у конфесій, які вони представляли, вилучали значну кількість коштовностей. Це сприяло фінансовому зміцненню більшовицького режиму та структури, частиною якої він був (Комуністичного Інтернаціоналу) [31].

Додатково під час проведення цієї кампанії, КП(б)У використовувала "кон'юнктуру, що склалася у зв'язку з боротьбою між автокефалістами і екзархістами" [30, с.47]. Важливо відзначити також, що через неосвіченість членів місцевих комісій у справі вилучення цінностей, ці речі оцінювалися не з погляду їх великого культурного значення, а лише як певна кількість золота чи срібла [16, с.141].

Для стимуляції антирелігійної діяльності серед нацменшин прийнято низку партійних документів. Зокрема, резолюція VII конференції КП(б)У від 10 квітня 1923 р. "Про агітаційно-пропагандистську роботу", констатуючи наявність сприятливого ґрунту для розвитку дрібнобуржуазної ідеології серед нацменшин (особливо поляків і євреїв) в умовах непу, зобов'язувала партію вести боротьбу з клерикально-націоналістичними настроями [22, с.98–99]. В "Тезах по антирелігійній пропаганді", прийнятих Пленумом ЦК КП(б)У 22 червня 1923 р., конкретизуються завдання і форми боротьби з релігією нацменшин: "Антирелігійну пропаганду серед поляків, що проживають на польському кордоні України, необхідно провадити дуже обережно, особливо щодо закриття костьолів, бо це може бути витлумачено як національне переслідування... і настроїти поляків проти Радянської влади. Те ж саме стосується і молдаван. Єврейські робітничі маси в значній частині вільні від релігійних забобонів. Міцно тримаються за релігію швейники. В силу цього антирелігійну пропаганду серед єврейського населення можна проводити більш рішуче. Можна погодитися на закриття хоральних синагог, що мають явно буржуазний характер, куди єврею-біднякові доступу немає, бо місця платні, а також синагог, що належать приватним особам, або нещодавно виникли при приватних квартирах. Щодо інших молитовних будинків, де парафіянами є біднота, їх можна закривати лише за рішенням більшості єврейського населення. Огульне закриття синагог недопустиме" [13, с.236].

У цей же період боротьбою з релігією займався і НКВС (відділ національних меншин та відділ відокремлення церкви від держави). Як приклад можна навести доповідну записку завідуючого литовським підвідділом відділу національних меншин від 6 вересня 1923 р., в якій оцінюється ситуація з литовськими християнськими організаціями. Цей союз під назвою "Святої Зітти в Одесі" звинувачується в нелегальній контрреволюційній роботі литовської інтелігенції в Одесі і Донецькій губернії. Вся їхня "контрреволюційність", як видно з документа, полягала в одержанні літератури з Литви рідною мовою, наданні допомоги литовським біженцям та пропаганді серед литовців незалежності їхньої батьківщини. А проте було вказано на необхідність боротися з цими явищами через організацію місцевих литовських секцій при губотуправах для впливу на безпартійних литовців [28, с.25].

Loading...

 
 

Цікаве