WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Українські державотворчі традиції - Реферат

Українські державотворчі традиції - Реферат

Реферат на тему:

Українські державотворчі традиції

Не потребує доказу, що для ефективного функціонування держави її устрій повинен бути адекватним вдачі народу, його традиціям і звичаям. Отож у період розбудови Української держави значна увага приділяється проблемам національних особливостей.

У процесі життєдіяльності народ, відповідно до обставин, створює певні сталі способи й форми в структурі і діяльності держави. Їх повторення на кожному етапі розвитку держави означає життєздатність і вивіреність часом. Такі форми, принципи, способи в державотворенні стають традиційними, а відповідність національному характеру забезпечує їх застосування і сталість.

Національний характер суттєво впливає на політичну поведінку людей і тим самим визначає істотні риси існуючого політичного ладу. Дії політиків, які не відповідають стійким рисам національного характеру, приречені на невдачу [1, с.419].

Загальновідомо, що кожна нація має свій характер, який формується і виявляється протягом усієї її історії у всіх ділянках життя. Національні відмінності пояснюються впливом клімату, планет, соціальних умов життя народу та ін. Проте національний характер є водночас і продуктом історичних подій – поступово формується і змінюється під впливом політичних обставин.

Основою формування національного характеру є національна психологія, яку О.Кульчицький визначає як такий тип структури, пов'язаний певними ознаками розуму, волі і серця, що притаманний більшості психологій представників нації.

На думку О.Кульчицького, расовий, геопсихічний, геополітичний, соціопсихічний, культурологічний та глибинно-психічний чинники є підґрунтям національної психології. Стосовно українців "названі чинники не викликають активності, не спрямовані на тривку зміну і перетворення світу, спрямовані на внутрішні переживання, до інтенсифікації особистого внутрішнього життя, виробили два типи реакцій на історичні події (авантурно-козацький життєвий стиль та стиль притаїного існування), сприяють схильності до творення малих інтимних груп, які характеризуються почуттєвою близькістю, а не спільністю мети і завдань, як у великих групах типу спілок, не сприяють агресивній активності, викликають комплекс меншовартості" [2,с.48-57].

Ознайомившись з аналізом підґрунтя українського національного характеру, як його розуміє О.Кульчицький, вимальовуються ті обставини, які сформували такі риси, як українське вільнолюбство, демократизм, індивідуалізм – особливо важливі з позицій українського державотворення.

Активно формують характер нації домінуючі соціальні верстви, які надають свій образ цілому суспільству. Для українців – це козаки. Козаччина сформувала рішучість, волелюбність, непримиренність та безжальність до ворогів, водночас благородство, чесність, щирість, самовідданість аж до самопожертви у ставленні до друзів і Вітчизни. Проте ці риси найяскравіше виявляються в екстремальних умовах.

Український степ з його безмежним простором породжує вільнолюбство. Навіть формуючись в окремі групи, останні були міцними настільки, наскільки їх існування не шкодило особистій свободі кожного.

На думку дослідників, зокрема П.Чубинського, загострене почуття індивідуальності привело до того, що українці ніколи не вміли міцно організуватись і тому не домоглися самостійності [див.3, с.33].

Історія українського народу, норми моралі, релігії, традиції в родинному вихованні виробили певну систему вартостей, притаманну українцям. Зрозуміло, що інстинктивні життєві потреби є однаковими для всіх народів, проте кожна національна спільнота має власне розуміння і власні норми їх задоволення. Наприклад, розуміння свободи в українців є егалітарним, тобто свобода розуміється як рівність. Заглиблення у свій внутрішній світ, висока оцінка особистості породили повагу до гідності особи та почуття власної гідності. Традиційно в свідомості українця на першому місці стоїть людина. І тому формула "особа для держави" є для українця незрозумілою і неприйнятною.

На думку В.Храмової, будуючи українську державу треба також враховувати традиційні уявлення українця про такі вартості, як Воля, Правда, Доля. Де Воля – іманентна особистості, воля максимального самовияву і курс самореалізації на основі трудової етики високої працездатності в галузі спорідненої діяльності і відповідальності за її результати. Правда об'єднує істину і справедливість. Справедливість, виходячи із поняття рівності синів однієї матері, – це рівні соціально-правові умови для кожного, хто починає життя. Доля в народній свідомості не має містичного забарвлення, а постає як вільний вибір власного життя. Доля у кожного своя і залежить від вроджених і набутих вихованням можливостей. Поєднання Волі і Правди є запорукою щасливої Долі як самоствердження особистості шляхом улюбленої праці, результати якої належать передусім "спільноті почуття", тобто родинному колу. І тільки опосередковано, на підставі правового регулювання, вони належать "спілці" як "громадянському суспільству" з відповідними державними інституціями. Влада "спілки"-держави є необхідною лише для забезпечення Волі, Правди і Долі людини, що стає мірою усіх цінностей [4,с.32-35].

Владні відносини є обов'язковою складовою кожної державної організації. Тому дослідники звертають особливу увагу на те, як у свідомості українця відбиваються відносини панування – підпорядкування. Головно – відзначають негативне ставлення українців до влади, до авторитету. Влада для українця – насильство, страх, тобто щось небажане. В.Цимбалістий пояснює це структурою української родини, де батько мало займається вихованням дитини, а є особою, якою настрашують її, особою, яка призиває до послуху шляхом примусу. Звідси і певний анархізм, ослаблення інстинкту організації, невміння встановити свою владу і втримати її [5,с.90].

Це, звичайно, коріниться не лише в родинній структурі, але й дуже залежить від історичних умов, які сприяли негативному ставленню народу до авторитету, до влади, до порядку і дисципліни. Столітнє перебування під деспотичним режимом відкидає всі форми співжиття, передумовою яких є підпорядкування волі вищого. Викладене, проте, не означає, що українці як нація приречені на безвладне, а відтак – бездержавне існування. Нечисленні періоди державності в історії України свідчать не лише про можливість самостійної Української держави, а й про певні традиції і досвід державотворення в Україні.

Поряд з індивідуалізмом, ідеєю рівності та неприпустимості насильства влади українському національному характерові притаманні традиції народоправства, демократичних форм суспільно-політичного життя, що пронизують всю українську історію. І сьогодні українці повинні привести у відповідність до національного характеру організаційні форми політичного життя.

Практика українського державотворення надзвичайно багата традиціями народоправства. Р.Лащенко, зокрема, пише, що народоправство і демократичний характер державного життя Київської Русі ґрунтувались на таких засадах: 1) ідея народоправства, що виявлялася у співіснуванні віча – як явища народної самобутності та князя – як символу і "визначного органу" влади аристократії; 2) демократичний за своїм характером виборчий принцип; 3) держава існує для потреб народу, а не навпаки; 4) демократичність державного устрою [див.: 3, с.106-107].

Такі засади державного життя відповідають природі українського народу. Народоправство, зокрема, і в часи Козаччини було формою державної влади, що засвідчує перша Конституція України, де також утверджується виборність гетьмана і всього уряду. У розділі 4 Конституції йде мова про те, що "з кожного полку необхідно вибрати... до Генеральної ради... генеральних радників по одному визначному вислуженцю із людей розважливих і заслужених. З тими генеральними старшинами, полковниками і генеральними радниками повинен теперішній ясновельможний гетьман, а також його наступники радитися про безпеку Вітчизни, про спільне благо і про всі громадські справи і не має права нічого вирішувати, розпочинати і здійснювати своєю волею без попереднього розгляду і схвалення ними" [6,с.31].

Традиції народоправства зафіксовані і в актах Центральної Ради. Так Перший Універсал встановлює порядок створення державних органів: "Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори" [7,с.5].

У Конституції Української Народньої Республіки у п.2 і 3 розд. 1 зазначено: "2. Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, цебто громадянам УНР всім разом. 3. Це своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України" [8, с.295].

І сьогодні народоправство, демократизм, республіканські традиції, властиві українському народові, покладені в основу Декларації про державний суверенітет України, якою Верховна Рада 16 липня 1990 року, виражаючи волю народу України, зокрема в розділі "Народовладдя", проголосила, що "Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці"(ст.9), Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 р., де визначено Україну демократичною державою (ст.1), республіканською за формою правління (ст.5), де джерелом влади і носієм суверенітету є народ, який здійснює своє волевиявлення через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (ст.69) [10].

На підставі викладеного можна стверджувати, що народоправство, демократизм, республіканські традиції, притаманні психології українського народу, є традиційними для державного будівництва України і залишатимуться головними принципами у творенні структури Української держави.

Література

  1. Політологія // За ред. О.І.Семківа. – Львів, 1994.

  2. Кульчицький Олександр. Світовідчування українця // Українська душа. – К., 1992.

  3. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819). – К., 1994.

  4. Храмова Вікторія. До проблеми української ментальності //Українська душа. – Київ, 1992.

  5. Цимбалістий Богдан. Родина і душа народу // Українська душа. – К., 1992.

  6. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика (1910 рік). – К., 1994.

  7. Чотири Універсали. – К., 1990.

  8. Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі. – Філадельфія; Київ; Вашингтон, 1993.

  9. Декларація про державний суверенітет України //Відомості Верховної Ради УРСР. – N 31. – Ст.429.

  10. Конституція України. – К., 1996.

Loading...

 
 

Цікаве