WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Внесок Михайла Лозинського у розвиток основ конституційного права - Реферат

Внесок Михайла Лозинського у розвиток основ конституційного права - Реферат

Реферат на тему:

Внесок Михайла Лозинського у розвиток основ конституційного права

Михайло Лозинський посідає особливе місце в історії правової думки України своїми ґрунтовними працями з державного (конституційного) права. Його можна назвати творцем своєрідних конституційних документів, які, безперечно, збагачують політику і право України цінностями світового конституціоналізму. Предметом інтересів М.Лозинського були найактуальніші питання, що торкалися політичної волі і парламентаризму, прав людини та політичної боротьби, місцевого самоуправління й народовладдя, національного самовизначення, національної партії та ін. Для М.Лозинського, одного з перших політичних публіцистів України, пропаганда політичної волі та її конституційно-правових гарантій була головною справою. Звичайно, М.Лозинський не проголошував нічого нереального для українського життя. Він усвідомлював, що сучасні йому міркування про політичну волю є продуктом складного міжнародного і розумового процесу. Адже в ті часи ідеї конституціоналізму, політичної волі, прав людини були вже досить сформовані і "працювали" в загальному руслі історично прогресивних напрямів політичної і правової думки Західної Європи та Америки. Вони ці ідеї цілком збігалися зі становленням і розвитком юридичного мислення, з критикою феодального свавілля і беззаконня, абсолютистських і поліцейських режимів.

З появою раціоналістичних концепцій права та утвердження ідей гуманізму, пошуків різних державно-правових засобів, конструкцій і форм (поділ влади, парламентаризм тощо), які були спрямовані проти узурпації політичної влади та її безвідповідальності перед індивідуумами й суспільством, усі бачили цінності та значення правових ідей в тій чи іншій формі. Тому М.Лозинський як прогресивний політичний діяч і правник постійно домагався впровадження їх у життя Галичини. Тема конституціоналізму червоною ниткою проходить через усе його життя. Розглянемо передусім коротко історію конституціоналізму.

Український народ пройшов довгий шлях важкого національного гноблення. Спочатку предки українців зазнали монголо-татарської навали, потім Україну захопила Литва, проте найтяжчим виявився гніт Польщі, який супроводжувався релігійними утисками. Політична і правова думка в Україні в період входження до складу Литви та Польщі представлена політико-правовими концепціями Станіслава Оріховського-Роксолана (1515-1567), Івана Вишенського (1545-1620) та Петра Могили (1596-1647). В ученні Петра Могили викладена концепція самостійної держави, яку має очолювати ідеальний правитель, прибічник православної християнської віри.

Ідеї державності періоду Української гетьманської держави, яка існувала впродовж 116 років (1648-1764), розробляли Богдан Хмельницкий (1595-1657), Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа та Пилип Орлик. Політико-правові погляди цих гетьманів України сприяли формуванню й розвиткові національної політичної та правової ідеології, входженню України в політичні процеси Європи, зміцненню її міжнародного авторитету.

Політична та правова думка в Україні у ХІХ ст. розвивалася під впливом соціально-економічних відносин, що визначалися занепадом феодалізму і зародженням капіталістичного ладу. Разом з цим на становлення національної політико-правової ідеології в Україні значною мірою вплинула діяльність таємної політичної організації Північного та Південного товариств, повстання декабристів у Петербурзі й Чернігівському полку. Безперечно, становлення ліберального й демократичного напрямів політичної та правової думки в Україні пов'язане з діяльністю таємного Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847), до якого належали Тарас Шевченко (1814-1861), Микола Костомаров (1817-1885), Георгій Андрузький (1827-?) та ін. Певний внесок у розвиток політичної та правової думки в Україні належить філософу й письменнику І.Я.Франкові (1856-1916) та Лесі Українці (1871-1913). Політичні й правові погляди цих світочів української науки і культури сприяли подальшому розвиткові національної української державно-правової ідеології. Основою їхнього політично-правового світогляду було визначення природних прав людини, їхньої цінності, усвідомлення того, що їх гарантія залежить від форми державного устрою та форми правління. Надзвичайно лаконічно і обґрунтовано з позицій сьогодення про діяльність усіх перелічених вище державників сказали у своєму підручнику "Історія політичних і правових вчень" (1999) українські науковці-правники Ф.П.Шульженко і Т.Г.Андрусяк [4].

Розвиткові державно-правових концепцій в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст. значною мірою сприяли М.Грушевський та Володимир Винниченко. Національні проблеми українського питання були основою їхніх політико-правових концепцій. Природно, що саме їхні погляди були найбільш близькі Михайлу Лозинському, який жив у той же час і сповідував політико-правові ідеали своєї епохи.

М.Лозинський перебував у таборі прихильників орієнтованого на Захід конституціоналізму, зокрема конституційної монархії. В історичному аналізі політичних систем і політичної влади різних держав минулого він намагався відшукати обґрунтування і конструктивність ідеї політичної свободи. Він досконало вивчив політичну історію Австро-Угорщини, Швейцарії, Англії, США. Найбільше його приваблював конституціоналізм США, тобто правління законів, а не правління людей. Всі політичні твори М.Лозинського свідчать про його близькість з європейською політичною історією, продуманість його конституційно-правових ідей, які викристалізувалися в конкретному конституційному проекті – "Проект державного устрою Західно-Української республіки" (1921), в меморандумі "Der sich Bildente Staat und die Mittelmachte" (1915), зверненні до Й.Пілсудського "Представлення доктора Михайла Лозинського, члена Української Народної Ради та керівника колишньої делегації Української Народної Ради для ведення переговорів з польським Народним Комітетом міста Львова" (1918) та в його фундаментальних монографіях, присвячених політико-правовим аспектам, у тому числі конституціоналізмові: "Польський і руський революційний рух" (1908), "Польська народова демократія" (1908), "Автономія країв в Австрійській конституції" (1912), "Поділ Галичини" (1913), "Українська Галичина – окремий коронний край" (1915), "Утворення українського коронного краю в Австрії" (1915), "Війна і польська політична думка" (1916), "Кривава книга: Українська Галичина під окупацією Польщі в рр. 1919-1920" (1921), "Галичина в рр. 1918-1920" (1922), "З Новим Роком 1924: Теперішній стан будови Української держави і задачі Західно-Українських земель" (1924), "Уваги про Українську державність" (1927).

Своєрідність і оригінальність Михайла Лозинського як професійного політичного мислителя полягає в його широкому підході до поняття "конституціоналізм". Принагідно зауважимо, що на початку XX ст. це поняття хоча і траплялося, проте визначення йому на давали. Найчастіше під конституційною державою розуміли державу з представницькими установами, парламентом. Конституціоналізм Лозинського містить у собі такі поняття, як політична воля суспільства й особи, народне представництво в центрі і широке місцеве самоврядування (управління на місцях). Не викликає жодного сумніву факт впливу на світогляд М.Лозинського політично-правових ідей М.Драгоманова. Про це свідчить хоча б знаменита праця М.Лозинського про М.Драгоманова [2]. У передмові до статті "Лист Б.Г.Бєлінського до М.В.Гоголя" М.Драгоманов так пояснює своє розуміння політичної волі: "Це недоторканість особи, свобода слова, совісті, національності. Але така свобода не мислима без самоуправління громад, місцевого самоуправління і федеративного" [1]. М.Драгоманов, проголошуючи політичну волю як головну мету, пропагував демократичну і впорядковану політичну систему суспільства, в якому інтереси держави не суперечили б інтересам народів, що її населяють, як і інтереси кожної людини. За словами М.Драгоманова, народи взагалі існують не для держави, а держава – для народів. Ось чому політичну волю М.Драгоманов передусім розумів як наділення всіх громадян гарантованими політичними правами й свободами і як право народів на вільний національний розвиток через систему широкого місцевого самоуправління. В його ученні про конституціоналізм і політичну волю акцент зроблено не на парламентаризм, а на правах людини і місцевому самоуправлінні.

М.Лозинський політичну волю для України вбачав у демократизованих конституційних установах західного зразка, в соціально забезпечених правах людини, а конституційну державу ототожнював з народно-правовою державою: участь суспільства у створенні законів, контроль за їх виконанням, особиста й громадська воля, судовий захист прав людини. М.Лозинський був твердо переконаний, що поряд з народним представництвом, на його погляд, найважливішим для нормального конституційного життя є наявність широкої особистої і громадської волі, контрольованої судовими органами над її додержуванням.

Особливість поглядів М.Лозинського на народно-правову державу полягає в тому, що шлях до неї він убачав у рухові від громадянського суспільства, а не від закону. М.Лозинський в усіх своїх наукових працях декларує головну думку – тільки суверенний український народ є джерелом влади. Тобто народ, чия політична та правова свідомість підноситься до необхідності визнання і реалізації прав людини й громадянина, з одного боку, і підпорядкування собі всіх державних органів з іншого. Отож державна влада ставилася у рамки, що визначалися суспільством і для самого себе. Ці рамки – права людини та їх гарантії. М.Лозинський розглядав конституцію як перший етап у боротьбі за права людини, і тільки подолання його сприятиме соціальним перетворенням.

У праці "Українська Галичина – окремий коронний край!" (1915) М.Лозинський зазначає, що утворення українського "коронного краю" в Австрії через поділ Галичини на її складові національні частини – українську й польську – фактично було ще від початку австрійської конституційної історії головним домаганням українського народу в Австрії. Це домагання, яке, здавалося б, у 1847-1850 рр. буде здійснене, навіть після усунення його в ряду актуальних політичних питань найпереконливіше довело свою живучість тим, що чимраз глибше вкорінювалося у свідомості українського народу. Тому усі українські партії й український народ загалом стали вважати його реалізацію єдино правильним розв'язком українського питання в Австрійській імперії.

Loading...

 
 

Цікаве