WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Володимир Старосольський про правову державу - Реферат

Володимир Старосольський про правову державу - Реферат

За такої постановки проблеми, наголошує В.Старосольський, позитивна відповідь на питання правовості держави стає мало правдоподібною [1, с.8]. У цьому аспекті звернемось передусім до класика теорії права і держави Г.Єллінека, теоретичні конструкції якого лягли в основу юридичного мислення наприкінці XIX ст. Підкресливши первинність держави щодо права, він відзначає, що держава сама не пов'язана своїм правом. Зокрема, створювані державою норми запевняють підданих у тому, що державні органи будуть ці норми шанувати, а, відповідно, через них шануватиме їх і держава. Поза тим, обов'язок держави шанувати своє право є лише моральним обов'язком, який диктують інтереси громадян та загальний поступ культури [9]. Цим Єллінек "гіпостазує державу", тому, вважає В.Старосольський, його розв'язання проблеми "партнерства" держави-права теоретично неправильне і практично безкорисне, бо не подає жодних гарантій і не вказує шляху реального здійснення правовості держави [1, с.9].

На противагу такому розумінню правовості держави, особливо характерному для німецької науки (Кант, Гегель, Ієрінг, Єллінек), Дюгі стверджує, що право існує перед державою та незалежно від неї, причому він теж вважає, що існує лише позитивне право [6]. Краббе, заперечуючи позитивістичне вчення, переконує, що право стоїть історично і логічно перед державою і з огляду на цю первинність та суверенність права витворює поняття правової держави [5].

Німецькі теоретики інших напрямів (Аффольтер, Шмідт, Бірлінг та ін.) тісно пов'язують державу з правом. Зокрема, Шмідт указує, що право є елементом держави, моментом в її істоті, обов'язковою прикметою її поняття; держава не є ані творцем права, ані його охоронцем, так само держава не є підлеглою праву; право надає державі її внутрішньої структури та її внутрішнього вигляду, однак не займає позиції супроти держави [16].

Особливо виділяються теоретики тієї течії юридичного неокантизму, засновником якої є Г.Кельзен. Він та його послідовники Фр.Вейр, Зандер, Ш.Рундштайн всебічно обґрунтували пов'язаність пpaвa з державою. Для них право і держава – явища тотожні. Для Кельзена держава як порядок може бути лише "правовим порядком або висловом його одноцілості". Оскільки держава і право – це одне й теж, то держава не може порушити права і мусить бути правовою. А відтак проблеми державного безправ'я не існує, оскільки держава за своєю сутністю як "вислів одноцілості правної системи" не може тієї системи порушити. Отож, якщо орган держави допустився безправ'я, то зробив це не як орган держави, бо органом він є тільки в означених законом межах і тільки в цих межах його діяння є діянням держави [10]. Іншими словами, державі можна приписати тільки те, що узгоджується з правом, і ніколи не можна приписати їй порушення права, яке може трапитись лише поза державою. Як уже зазначалось, держава і право не можуть входити між собою в жодні зносини, а отже, неможливий і конфлікт між ними. Однак, зауважує В.Старосольський, Г.Кельзен не лише не розв'язує досліджувану проблему, а взагалі проголошує, що її не існує [1, с.11].

Підсумовуючи розглянуті науково-теоретичні підходи світових мислителів до питання правової держави, В. Старосольський підкреслює їхню однобокість, викривленість і загалом хибність. Якщо відкинути гіпостазію держави, коли воля держави ідентифікується з волею її органів, з волею "уряду" не лише "юридично", а й фактично, то замість метафізичної держави, постануть ті реальні чинники, що діють як державна влада. Засадничо обґрунтували необхідність протиставити соціологічне розуміння держави юридичному М.Адлєр у своїй полеміці з Г.Кельзеном та ціла плеяда науковців, що виступили з приводу теорії Г.Кельзена (Е.Кауфман, Л.Марк, Гольд-Фернек) [4].

Отже, реально держава – це група людей, що є фактичним носієм державної влади. А відтак і "державне право" – це правові норми, творцями яких є ті фактичні носії влади, а саме – законодавчої влади держави. Притому їхня власна воля насправді є волею насамперед соціальної групи, до якої вони належать, – втіленням інтересів, змагань, поглядів, культури тієї групи, і тільки частково ця воля є їхнім індивідуальним твором. Лише за виняткових обставин пануюча група може проводити свою волю безоглядно, незважаючи на волю непануючих. За загальних же умов кожна "диктатура" змушена йти на поступки, обмежуватися, пристосовуватися до волі тих груп, що не належать до правлячих.

Вже у законодавчому процесі бачимо протиставлення волі тих, що на даний момент виступають як правлячі, наділені правом творити "волю держави", і решти громадянства. Вже на цьому етапі відбувається "боротьба за право", за зміст законних норм й існує імовірність порушення правовості "державою" в особі її органів. Та водночас є й можливість оборони цієї правовості тією частиною суспільства, що в даний момент не виступає як державна влада. Від сили, організованості, енергії виступу тієї частини залежить, наскільки захист правовості буде успішним і правовість реалізована.

Отже, вже у сфері законодавчої діяльності держави існує реально-практична проблема правовості, вже на цій стадії постулат правовості держави може бути або порушений, або реалізований. А вирішувати це буде не сама тільки "держава" в юридичному розумінні, а, можливо, позадержавні сили, якщо вони зможуть надати реальні гарантії "правовості". На завершення цього обґрунтування В.Старосольський зауважує, що остаточний і справжній зміст права залежить і мусить залежати не тільки від держави, а й від чинників і сил, що їх ніяк не можна охопити поняттям держави. Насправді право творить суспільство, – частково користуючись для цього державою як своїм органом, частково без держави і поза нею. Цей засадничий факт указує на можливість "гарантії" для постулату правовості держави, і цією гарантією володіє суспільство як справжній творець права. Це дає підставу, зазначає В.Старосольський, констатувати за Ерліхом, що "точка ваги розвою права також в наші часи як повсякчасно не лежить ані в законодавстві, ані в юриспруденції, ані в правосудді, тільки у самому суспільстві" [7]. Відповідно, стверджує вчений, і розв'язання питання правовості держави належить в останній інстації самому суспільству [1, с.14-16].

З'ясувавши в цілому походження, поняття та сутність правової держави, повернемося до самого розуміння "конституційної" держави у трактуванні В.Старосольського. Конституційна держава, на його думку, – це "історичний тип" в історії людства, як і стародавньо-орієнтальна, грецька, римська, феодальна та абсолютистична держави [3, с.330]. Теорія "конституційної", або "правової", держави склалася наприкінці XIX – на початку XX ст. В її основу покладено такі поняття: народна суверенність і демократія як форма її здійснення, розподіл властей, природні й непозбувальні права людини [3, с.331].

У рамках цього огляду не вдаватимемось до аналізу загальновідомих і широковживаних понять народної суверенності та поділу влад, а зупинимось на детальному розгляді поданої В.Старосольським системи прав і свобод людини, засадничо вважаючи людину та її особистість найбільшою цінністю в цілому, а у правовій державі і громадянському суспільстві особливо. Мислитель проводить поділ "вроджених" прав людини на вольності (у стислому розумінні), політичні та суспільні (теж у стислому розумінні) права [3, с.144]. Їхня особливість полягає передусім у теоретичному визнанні їх найважливішими і найсильнішими. Вони повинні бути мірилом вартості всього законодавства, повинні встановлювати його напрями і межі, які не вправі порушувати жодний законодавчий акт. Найяскравіше цю вимогу проголосила французька Декларація прав людини і громадянина (яка вперше у світовій політико-правовій думці ввела саме поняття "прав людини"), вказавши, що народ, який не визнає визначених нею прав "людини і горожанина", не має конституції.

Loading...

 
 

Цікаве