WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Володимир Старосольський про правову державу - Реферат

Володимир Старосольський про правову державу - Реферат

Реферат на тему:

Володимир Старосольський про правову державу

Для успішного розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової Української держави, що задекларовано у Конституції України, творення громадянського суспільства важливо враховувати багатовіковий досвід української правової та політичної думки, ґрунтовно вивчати й аналізувати політико-правові надбання українських мислителів з цієї проблематики. Глибинно осмислюючи їхні науково-теоретичні підходи до розуміння походження, сутності і поняття правової держави та, відповідно, пристосовуючи їх до умов сьогодення, слід послуговуватись ними на практиці, запроваджуючи дійовий механізм життєдіяльності та функціонування правової держави як реалії, а не деклараційного юридичного ідеалу. Набутий досвід доцільно застосовувати під час законодавчого врегулювання усіх суспільно-політичних процесів країни та для налагодження належного захисту, максимально ефективного забезпечення і гарантування прав і свобод людини як засадничої характеристики правової держави.

Володимир Старосольський (1878-1942) – правник, соціолог, громадський і політичний діяч – один з українських мислителів, який всебічно й об'єктивно дослідив та повно і цілісно виклав концепцію правової держави. Ознайомленню з його політико-правовими поглядами на цю проблему й присвячена пропонована стаття.

Передусім простежимо витоки зародження самого поняття правової держави та причини звернення В.Старосольського до цієї тематики. З огляду на це, як вказує мислитель, насамперед треба встановити співвідношення держави і права [1, с.3]. Поєднання у парі понять "право – держава" та усі подальші наукові суперечки щодо такого зв'язку були історично зумовлені прагненням перетворити державу, витворити та реалізувати новий вид держави, надати їй повного, всеохоплюючого змісту, відмінного від змісту абсолютистичної держави (тут і надалі застосовуємо термінологію В.Старосольського). На тлі цих практичних зусиль оформились усі теоретичні напрями, тенденції й концепції, про які йтиметься далі, постала проблема, що стала чільною у вченні про державу і право XIX – початку XX ст., яку Роберт Моль охарактеризував як проблему "правової держави" [14].

В.Старосольський притім наголошує, що головне завдання полягає у теоретичному поясненні та виправданні практичного постулату „правовості" держави [1, с.4]. На думку мислителя, можна виділити три напрями у поглядах теоретиків на взаємозв'язок держави і права: одні вважають зв'язок між державою і правом внутрішнім, іманентним, який логічно випливає із суті держави і права; інші визнають його тільки як історичне явище, властиве певному ступеню розвою держави і права; врешті, треті заперечують існування будь-якого суттєвого зв'язку між державою і правом. Перший погляд був пануючим у німецькій політико-правовій науці з другої половини XIX ст., його обстоювали такі її найвизначніші представники, як Аффольтер, Лябанд, Єллінек. [1, с.4]. Протилежну позицію займають теоретики, для яких держава є передусім або винятково явищем сили. Наприклад, Котляревський зазначає, що в державі є "дві стихії": право і сила, з яких суттєвою є друга з них, тобто влада держави [12]. А один з найрадикальніших серед них Л.Гумплович підкреслює, що держава ніколи не може бути пов'язана правом, яке діє лише в силу бажання держави, і, відповідно, держава є єдиним джерелом права і воно цілковито походить від неї. А отже, "ідея правової держави – це фантом, неправдивість якого доводить реальна держава на кожному кроці" [8].

Ніби проміжне становище між викладеними крайніми займають теорії, які визнають правову державу історичною категорією, вважаючи, що на відповідному ступені свого розвитку держава стає "правовою". Власне, правова держава є лише одним з існуючих типів держави, і сама ця "правовість" уявляється не як логічний висновок з постанов позитивного права, а як наслідок різних причин та конкретно-історичних обставин [2, с.33]. Так розуміє правову державу Моль [15], а також Маврус, який зауважує, що право iснує також перед і поза державою, та пов'язання держави правом (у чому й полягає її правовість) не постає з самої її істоти, а є лише постулатом, диктованим розумом, але досі нездійсненим. Зокрема, не є правовою сучасна йому конституційна держава і не може стати такою внаслідок самих лише основ свого устрою; однак зміна цього устрою може привести до створення правової держави [13]. Подібної думки дотримується і Б.Кістяківський, зазначаючи, що історичне право та держава спершу існували незалежно одне від одного, проте згодом держава стала охоронцем, потім творцем права і, врешті, право стало монополістом держави. Він доводить, що правовість не є обов'язковим елементом держави взагалі, але стане ним для конституційної держави; вона наповнює собою державу так, що зрештою у конституційній державі "право перетворює державу, змінює її у правове явище або у твір права" [11].

Отож, запитує В.Старосольський, чи правовість конституційної держави є справді фактом? У самій суті вчення про правовість так званої конституційної держави лежить не "пізнання" факту, а "визнання постулату", прагнення етичного порядку, що держава повинна бути правова. Предметом пізнання є лише установлення, що постулат правовості держави історично пов'язується з конституційною державою; що "правовість" є вимогою, яку ми ставимо до держави на певній стадії її поступу. Предметом пізнання є також те, чи і наскільки вимога здійснилася, чи та наскільки правовість держави справді стала у сучасній конституційній державі фактом [1, с.6].

Аналіз сучасних держав щодо їхньої правовості переконує, що в одних вона стала фактом, а в інших навіть як постулат не є визнана. Отже, необхідно з'ясувати, які ж суттєві елементи в явищі держави і явищі права вирішально і остаточно засвідчують реалізацію ідеї правовості держави або унеможливлюють її реалізацію.З цією метою ознайомимось з провідними у XX ст. науково-теоретичними напрямами і тенденціями стосовно розглядуваної проблеми і виявимо їхнє значення для її практичного розв'язання.

Як видно з наведених прикладів, теорія намагається розв'язати проблему правовості держави, головно, шляхом юридичної дедукції. Така дедукція можлива лише тоді, коли наявні якісь основні загальні розуміння сутності як права, так і держави, в яких уже містяться логічні передумови для того чи іншого розв'язання цієї проблеми. Такі передумови містила теорія права природи та тісно пов'язана з нею теорія суспільного договору. Згідно з ними, право, а саме – право природи, існує незалежно від держави і до її появи. Джерелом держави є договір, отже, правовий акт можливий лише на основі існуючого вже права природи. Відповідно, Гоббс, Локк, Гроцій, Пуффендорф, Вольф, Руссо, Фіхте визнають первинність права щодо держави. Їхня теорія держави – виразно юридична. З огляду на це правовість держави виникає логічно сама по собі. Коли держава є витвором правового акта, то вона існує тільки в межах, окреслених їй цим актом, тобто в межах правових, і вона повинна підлягати праву, що існує перед і понад нею.

Зовсім протилежною є позиція історичної школи, яка заперечує існування "права природи", а правовий позитивізм приймає за аксіому те, що нема іншого права, крім "позитивного", яке, власне, є і може бути тільки державним правом. Згідно з цим розумінням, держава є єдиним джерелом права і його виключним носієм; вона не є ним обмежена, принаймні не більше як тільки в межах, що їх сама собі встановить. Відповідно кожне право є правом "якоїсь" держави, і тому проблема правовості держави, її пов'язаності правом є проблемою пов'язаності держави з її власним правом.

Як же пов'язати і погодити первинність держави щодо права, її роль суверена права з роллю адресата права, з тим, що право має над нею панувати, а вона має підпорядковуватися його нормам?

Loading...

 
 

Цікаве