WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Причини, хід та значення національно-визвольної революції 1837-1838 рр. у Канаді - Реферат

Причини, хід та значення національно-визвольної революції 1837-1838 рр. у Канаді - Реферат

Реферат на тему:

Причини, хід та значення національно-визвольної революції 1837-1838 рр. у Канаді

Зростаючий інтерес до історії держави і права Канади сьогодні є не лише результатом нагромаджених наукових знань, але й відображення прагнення українців ближче ознайомитися з цією країною, роль та значення якої у світі дедалі зростають, а відносини між нашими державами стають чимраз багатограннішими. У минулому колоніальне володіння Великобританії Канада пройшла складний і тривалий (близько 100 років) шлях до самостійної високорозвиненої держави, який неможливо дослідити, не враховуючи визвольної боротьби канадських колоністів проти соціального і національного гніту. Кульмінаційним етапом визвольного руху в провінціях Британської Північної Америки стала національно-визвольна революція 1837-1838 рр., висвітленню причин, суті та значенню якої і присвячена ця стаття.

Після Семирічної війни та американської революції колонії Британської Північної Америки розглядались Англією лише як база у боротьбі проти США на Північноамериканському континенті. Англо-американські суперечності вилилися у війну 1812-1814 рр., ареною бойових дій якої стала Канада (колишня колонія Квебек, що згідно з Конституційним актом 1791 р. була поділена на дві провінції – Нижню (французьку) і Верхню (англійську) Канаду, кордон між якими встановлювався по р. Оттаві [3, c.64]). Після її закінчення наступна чверть століття була важливим періодом в історії Британської Північної Америки, оскільки перерваний на період війни процес зростання антиколоніальних сил відновився ще з більшою силою. У колоніях визріли економічні та соціально-політичні передумови для буржуазно-демократичної і національно – визвольної революції.

Економічний розвиток колоніальної Канади у першій третині ХІХ ст. досяг значних успіхів, однак важкий доступ до незайманих земель, збереження феодальних порядків на значній території колонії, а також численні колоніальні обмеження у сфері промисловості й торгівлі стримували зростання продуктивних сил у країні. Увесь хід економічного розвитку Канади висунув об'єктивну потребу усунути перешкоди на шляху зростання соціальних елементів нового суспільного ладу.

Характер економічного розвитку і колоніальна залежність зумовили складні соціально-політичні відносини у Канаді. Зростаючий конфлікт між колоніальним апаратом, імператорськими торговцями і земельними спекулянтами, з одного боку, і поселенцями-феремерами, цензітаріями, особами вільних професій, дрібними торговцями, ремісниками та місцевими промисловцями – з іншого, щоразу гостріше виявлявся у сутичках між виконавчою владою й виборними асамблеями в провінціях Британської Північної Америки.

Поряд з назріванням у кінці 20-х – початку 30-х років в обох частинах Канади – англійській і французькій – умов для національно-визвольної революції відбулися зміни і у франко-канадському національному русі, керівна роль в якому перейшла до буржуазних демократів. Зокрема, на виборах в асамблею французької Канади в 1827 р. офіційно виступала партія патріотів під керівництвом Луї Джозефа Папіно. Переплетення національних і соціальних суперечностей перетворило цю колонію в центр назрілої революції.

У 1834 р. Асамблея Нижньої Канади прийняла 92 резолюції, зміст яких розкривав характер визвольного руху в Нижній Канаді. Головне місце в них належало критиці існуючого у колонії політичного ладу і програмі докорінних реформ системи управління країною. Призначена губернатором законодавча рада стала основним об'єктом критики (резолюції 9-40). Патріоти висунули вимогу реформи законодавчої ради на основі виборчого принципу, при цьому висловлювались проти встановлення майнового цензу при виборах у раду та встановлення рівного представництва від усіх регіонів провінції, а також збільшення кількості представників у виборних органах (резолюція 46).

Програма вміщувала аргументований і розгорнений осуд виконавчої і судової влади колонії, особливо засилля в судах осіб англійського походження і використання судів з політичною метою в інтересах панівної верхівки (резолюції 76-78). Окрім вимог політичного характеру, документ містив низку пунктів, які торкалися інших сфер життя колонії: необхідність знищення феодальних порядків (резолюція 57) і вирішення національного питання.

У 1837 р. у Монреалі засновано таємну революційну організацію "Сини свободи", яка ставила собі за мету повалення англійського колоніального гніту. 23-24 жовтня 1837 р. у містечку Сен-Шарль відбувся мітинг, який увійшов в історію під назвою "Великі збори шести графств". Його резолюція дослівно повторювала американську Декларацію незалежності. На думку канадського історика С.Б.Райерсона, "це провіщало появу тимчасового народного уряду" [1, с.57]. Восени 1837 р. у Нижній Канаді склалась революційна ситуація.

У Верхній Канаді події розгортались не менш бурхливо. До середини 30-х років тут також сформувалось ліве радикально-демократичне крило реформістів під керівництвом Вільяма Лайна Макензі, видавця і редактора газети "Колоніел адвокейт", який у 1837 р. висунув проект організації патріотів Верхньої Канади: передбачалося, що вона становитиме основну збройну силу майбутнього повстання. На зборах патріотів у Торонто була прийнята "Декларація прибічників реформ м. Торонто у побратимів по боротьбі у Верхній Канаді" – відкрите обґрунтування теоретичної платформи канадських революціонерів. Це був новий заклик, звернений до всіх патріотів підтримати програму революційних дій. У Верхній Канаді, як і в сусідній провінції, восени 1837 р. склалася революційна ситуація. До повстання залишалися лічені дні.

Сигналом до відкритого виступу патріотів по округах провінції послужив напад англійських королівських солдат на учасників мітингу організації "Сини свободи" у Монреалі 6 листопада 1837 р. Вогонь визвольної боротьби спалахнув також і у сусідній провінції, де патріоти перейшли до безпосередньої підготовки до повстання у м. Торонто. Ці повстання закінчилися поразкою, і центр визвольної боротьби перемістився на американо-канадський кордон.

15 грудня 1837 р. група канадських патріотів на чолі з Макензі зайняла невеличкий лісистий острівець Нейві-Айленд, розташований на канадській стороні р.Ніагари. Тут патріоти знову підняли прапор свободи і оголосили про створення на острові тимчасового уряду держави Верхня Канада. Від його імені вони обнародували прокламацію "До жителів Верхньої Канади". Цей документ починався з осуду колоніального режиму і викладав мету повстанців: забезпечення в Канаді миру на основі управління, що гарантує рівні права для всіх і затверджену народом конституцію, скасування спадкових титулів, пенсій привілейованим особам. Майбутній конституційний устрій незалежної держави передбачався як демократична республіка американського типу: законодавча влада належала б сенату й асамблеї, виконавча влада – губернатору та іншим офіційним особам, які обиралися б народом таємним голосуванням у ході вільних та мирних виборів на місцях, а судова влада – освіченим і поважним особам, які обиралися б губернатором та сенатом й користувалися б довірою громадян. Проголошувались свобода друку, торгівлі тощо. Незважаючи на певну обмеженість, нейві-айлендська прокламація на той час мала велике значення: вперше в історії канадської революції вона чітко сформулювала завдання антиколоніальної боротьби і визначила курс на встановлення у Канаді буржуазно-демократичного республіканського ладу.

Тим часом повстанці приступили до підготовки звільнення Верхньої Канади, проте зазнали поразки. Це змусило Макензі і його прибічників ліквідувати республіку на Нейві-Айленд, і 13 січня 1838 р. військовий комітет оголосив про евакуацію повстанців з острова.

У кінці лютого 1838 р. активізували свої дії патріотичні сили у Східній частині кордону, де сконцентрувалися біженці з Нижньої Канади. Відразу ж після поразки повстання у Нижній Канаді його керівники приступили до формування патріотичної армії. Щоправда, такі лідери, як Папіно, взяли орієнтацію на встановлення контактів з урядом США, вважаючи, що без фінансової і військової підтримки американської влади вторгнення у Канаду буде марним.

Інші діячі, передусім Роберт Нельсон, розпочали створювати визвольну армію, спираючись головно на наявні сили і підтримку місцевого американського населення. Нельсон та його прибічники обнародували проект конституції республіки Нижня Канада, а 28 лютого 1838 р., перейшовши кордон у районі селища Ельбург, проголосили створення Незалежної республіки Нижня Канада на чолі з першим президентом і головою тимчасового уряду Робертом Нельсоном. Патріоти поширили серед населення Декларацію незалежності народу Нижньої Канади, у якій закликали канадців підтримати нову республіку і справу революції. Натомість уряд обіцяв захист особи, власності і демократичні реформи: скасовувались феодальне і сеньйоріальне володіння землею, смертні вироки, гарантувався суд присяжних, загальна державна освіта, участь у виборах шляхом таємного голосування, використання як французької, так і англійської мов, проголошувалась свобода друку. Представники влади по обидва боки кордону стягнули до району висадки війська, і 1 березня 1838 р. загін Нельсона здався американським військам.

Це була остання значна спроба канадських патріотів здобути перемогу над колоніальною владою шляхом вторгнення через американо-канадський кордон [2, с.292]. Усі ці спроби зазнали поразки, причиною якої були роз'єднаність і неузгодженість дій патріотів, їх нерішучість та невміле керівництво з боку лідерів повстанців, а головне – зрадницька позиція американської влади, яка з політичних міркувань не бажала загострень відносин з Англією. Військові невдачі змусили патріотів шукати нових форм боротьби.

Весною 1838 р. боротьба за звільнення канадських провінцій від колоніальної залежності набула нового аспекту. Замість розрізнених, погано підготовлених вторгнень на територію Канади патріоти перейшли до організації таємних революційних товариств з метою об'єднати сили і ресурси противників колоніального режиму. Найбільш масовими і впливовими серед них стали "мисливські ложі". У вересні 1838 р. у Клівленді відбувся конвент 16 делегатів від лож західної частини кордону і Верхньої Канади. Конвент сформував тимчасовий уряд майбутньої республіки Верхня Канада, схвалив проект створення республіканського банку для фінансування потреб нової держави. До початку листопада 1838 р. "ложам мисливців" вдалося створити дві армії для звільнення Канади у Північних американських штатах, проте військові експедиції "мисливців" закінчилися поразкою.

Повстання 1837-1838 рр., а разом з ним і радикальна буржуазно-демократична тенденція у ході антиколоніальної буржуазної революції у Канаді зазнали поразки. Безпосередні причини поразки полягали ось у чому: відхід від народного руху правих і помірних елементів національної буржуазії, бракувало послідовного революційного і зґуртованого керівництва, професіоналізму, а також не було необхідної координації дій як між патріотами Верхньої і Нижньої Канади, так і в рамках окремих провінцій. Нарешті, – змова між властями США і Англії. Як зазначає С.Б.Райерсон, "поразка буржуазної і національної революції в обох частинах Канади означала не кінець, а скоріше початок процесу встановлення буржуазної демократії у Британській Північній Америці" [4, с.84].

У 1839-1840 рр. визвольний рух у Канаді повернувся до мирних форм. Криза, в якій опинилися канадські провінції у результаті повстання, змусила англійські правлячі кола терміново шукати вихід із цього становища, спираючись не лише на силу зброї, а й на політику поступок і компромісів. У 1848 р. колонія здобула самоуправління, і влада зосередилася в руках національної канадської буржуазії. Розпочата знизу, канадська революція була завершена зверху. Однак цей процес відбувся половинчасто, мирно, визначивши тим самим більш складний і довший шлях Канади до повної незалежності.

Література

  1. Райерсон С.Б. Неравный союз. История Канады. 1815-1873. – М.: Прогресс, 1970.

  2. Тишков В.А. Освободительное движение в колониальной Канаде. – М.: Наука, 1978.

  3. Pre-Confederatioon / Ed. by Waite P.B. – Scarbouch, 1968. – V.II.

  4. Ryerson S.B. The Uniguel Union Confederation and the Roots of Conflict in the Canadas. 1815-1873. – N.Y., – 1968.

Loading...

 
 

Цікаве