WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Становлення української державності на далекому сході у 1917-1922 рр. - Реферат

Становлення української державності на далекому сході у 1917-1922 рр. - Реферат

Реферат на тему:

Становлення української державності на далекому сході у 1917-1922 рр.

Мова йде про так званий Зелений Клин, або Зелену Україну чи Нову Україну. Ця назва з'явилася у кінці XIX ст. внаслідок масового заселення українцями півдня далекосхідного регіону Російської імперії і витіснила іншу українську назву цього регіону – Закитайщина.

Землі Зеленого Клину в широкому розумінні охоплювали територію від Байкалу до Берінгового проливу, у вужчому – в гирлі Амуру і над Тихим океаном (Амурщина і Приморщина) – близько 1 млн. км2, що більше за територію України, з населенням 2,5 млн осіб, з яких понад 1 млн 200 тис. були українцями (47%) [1, с.768]. Іншою великою групою населення були козаки – забайкальські, амурські, уссурійські. Серед останніх теж немало було українців – за рахунок кубанських козаків, частину яких на початку XX ст. переселили з Кубані. Росіяни становили не більше як 5-7%, у тому числі немало старовірів та сектантів. Чимало тут було корейців та китайців.

Звідки ж взялися українці на Далекому Сході – аж за 10 тис. км від України?

Ці землі, зокрема Амурщину і Приморщину, на підставі укладених договорів (1858 і 1860 рр.) з слабим у ті часи Китаєм захопила Росія. Корінним населенням там були нечисленні групи даурів та ін. Росія колонізувала їх – солдатами, козаками, яким виділялися просторі землі для хліборобського обробітку. Поселенцям, як і селянам, які хотіли б туди переїхати, на підставі закону 1861 р. надавались всілякі пільги. До 1880 р. поселенців тут налічувалось близько 100 тис. осіб.

Губернатор Приморщини П.Унтерберген у 1882 р. домігся права безоплатного перевозу поселенців морем з Одеси. Ними були майже винятково українські селяни, яких Унтербергер вважав цінними і працьовитими хліборобами.

На 1913 рік на Далекий Схід, головно Амурщину і Приморщину, переселено близько 1 млн осіб, з них на Амурщині українці становили 60-65%, на Приморщині – 75-80% [1, с.772-773].

Незважаючи на це, як і на той факт, що відсоток росіян у Зеленому Клині був незначним (вони концентрувались в основному у містах), фактично всі найважливіші пости в місцевому державному апараті, в навчальних закладах та інших установах посідали росіяни. Вони, як, зрештою, по всій Російській імперії, не хотіли признавати в українцях окремий народ, окрему націю, що мала високу і давню культуру. Українській мові, культурі, традиціям, релігійним і побутовим обрядам та ін. доводилось з великими труднощами добиватись права на своє утвердження, особливо у містах. Навіть серед українців, які поселялись чи приїжджали у справах в міста (Благовєщенськ, Ніколаєвськ, Хабаровськ, Уссурійськ і ін.), було немало таких, які соромились розмовляти на рідній мові, особливо, якщо вони в соціальному відношенні піднялись дещо вище над своїми краянами. Російська ж бо еліта і влада запевняли всіх, що українська мова – це свого роду "сільське наріччя" російської мови. Нерідко українці з меркантильних мотивів переробляли свої прізвища на російський кшталт, додаючи до закінчення своїх прізвищ "ов" чи "ев" [2, с.17].

Перемога Лютневої революції в Росії сколихнула увесь Далекий Схід. Для українців нарешті з'явилась можливість політично захистити свої національні права. Активізували свою діяльність різні українські організації (союзи, кооперативи, товариства, політичні гуртки – "Український хлібороб", "Просвіта", "Студентський союз" та ін.), які виникли тут в роки війни і після неї. Вони виступили з ініціативою скликати Далекосхідний з'їзд українців, який повинен був об'єднати усіх українців краю в єдину політичну структуру з загальною програмою дій, єдиним керівним органом. Це було реалізовано.

Перший Всеукраїнський з'їзд Далекого Сходу відбувся 11(24)-14 червня 1917 р. в м.Никольсько-Уссурійську (нині – Уссурійськ) за участю 57 делегатів. Очікувалось їх значно більше, але перешкодили цьому російські власті. Як в період організації, так і в час роботи з'їзду вони, як і всі російські політики, що в цьому питанні виступили одностайно, незважаючи на усякі інші політичні незгоди між собою, у проведенні з'їзду чинили всілякі перепони. Так військове командування не відпустило на з'їзд делегатів від полонених у роки війни галичан і буковинців, адміністративні власті міст не давали згоди на проведення з'їзду, відмовлялися надати приміщення тощо. А більшовицька Владивостоцька рада робітничих і солдатських депутатів постановила взагалі розігнати з'їзд, бо він, мовляв, внесе розкол в "революційний рух" [2, с.17]. Однак солдати, які переважно були українцями, відмовились виконати більшовицьку резолюцію.

Всеукраїнський з'їзд прийняв ряд важливих рішень. Зокрема від Тимчасового уряду вимагали надати державно-національної автономії Україні в цілому і в Зеленому Клину у складі Росії створити при російському уряді окреме міністерство з українських справ та ін.

Оскільки учасники з'їзду, навчені гірким досвідом, не розраховували на "добру волю" російських властей, то було вирішено приступити до створення українських державних органів у Зеленому Клину – як центральних, так і місцевих та формування національних збройних сил.

Вищий представницький орган українського населення Далекого Сходу вирішено назвати Далекосхідна українська крайова Рада. Вона й була обрана на з'їзді. Вища виконавча влада належала Крайовому секретаріату, статут якого мав бути затверджений на майбутньому Другому Всеукраїнському з'їзді (його заплановано провести в кінці 1917 або на початку 1918 р.) [2, с.17].

Головою секретаріату обрано Юрія Мову-Глушка, членами – І.Осипенка, А.Радіонова, Я.Ситницького та Ф.Стешка. Місцем його перебування був Владивосток.

Місцевими органами влади стали окружні ради з їх виконавчими комітетами. Всього таких рад створено 10, у тому числі в Харбіні, Забайкаллі, Маньчжурії та ін.

На з'їзді було сформовано декілька комісій, які розробили першочергові заходи діяльності українських органів і громадських організацій Далекого Сходу. Одним з найважливіших завдань було активізувати пропагандистську роботу серед цивільного населення та солдатів. Для цього належало організувати товариства "Просвіти", відкривати українські школи, клуби, читальні, організувати видання газет і брошур, читання публічних лекцій, проведення диспутів, щоб "підняти національну самосвідомість українців і розвіяти гіпноз минулого, коли російська влада активно проводила русифікацію і боролася з українським національним рухом" [2, с.17].

Проведення Першого Всеукраїнського з'їзду, його рішення мали велике історичне значення. Власне з цього часу почалася організована боротьба далекосхідних українців за свої національні права, свою національну державність або хоч би автономію.

Українське національне життя після з'їзду різко активізувалося. Стали відкриватися українські школи (відчувався брак учительських кадрів, навчальної та методичної літератури тощо), хати-читальні та ін. У багатьох містах почали виходити українські газети: "Щире слово" і "Українець в Зеленому Клині" у Владивостоці; "Ранок" – у Хабаровську; "Амурський українець" – у Благовіщенську; "Засівні" – у Харбіні [1, с.776].

Вже з весни 1917 р. на Далекому Сході почали формуватись українські військові частини – як для самооборони на місцях, так і для відправки на допомогу в Україну. Перша сотня з синьо-жовтими пов'язками і прапором виїхала на батьківщину з Владивостока в червні 1917 р., друга – з Харбіна восени. Згодом виїжджали й інші відділи, поки шлях не був перекритий більшовиками. Вони, до речі, роззброїли і розігнали по дорозі в Україну й ці перші сотні.

Командуючим українськими військовими частинами, які залишились на Далекому Сході, Далекосхідна Рада у 1918 р. призначила полковника Сліщенка. Але процес формування українських збройних сил проходив важко, вони були нечисленними. Цьому всіляко перешкоджало російське військове командування на Далекому Сході, реальна влада якого на відміну від західних земель, зокрема, на німецькому фронті, була великою. Українських солдатів і офіцерів за те, що покидали свої частини ловили й карали як дезертирів. Згодом так само чинили й більшовики.

Тільки в Маньчжурії, де урядовими військами командував генерал Хорват, виходець з Сербії, предки якого довго жили в Україні і який симпатизував українському національному руху, формування українських частин проходило активніше. Після більшовицького перевороту в Петрограді з дозволу Хорвата Харбінська окружна рада доручила поручику Твардовському сформувати два українські батальони (близько тисячі осіб), які взяли під контроль Харбін і Далекосхідну залізницю. В кінці грудня 1917 р. обидва батальони (коли влада в Маньчжурії перейшла до Китаю) були відправлені в Україну. Пор. Твардовський, призначений Центральною Радою генеральним консулом України на Далекому Сході і в Маньчжурії, повернувся з Києва у Зелений Клин. Не маючи можливості надати українцям Далекого Сходу матеріальної чи військової допомоги, уряд України надсилав туди навчальну та художню літературу, що теж мало велике значення для молодого національного руху на сході імперії.

Щодо переспектив розвитку національно-державного руху на Далекому Сході, то його лідери стояли на більш радикальних позиціях, ніж керівники України. Вони не сумнівалися, що Україна повинна стати незалежною державою і тоді Зелений Клин теж відокремиться від Росії.

Це знайшло відображення в рішеннях Другого Всеукраїнського з'їзду Далекого Сходу, який зібрався у Хабаровську в січні 1918 р. З'їзд затвердив статут виконавчого органу – Крайового секретаріату та прийняв звернення до властей України, щоб вони вимагали від російської влади визнання Зеленого Клину частиною Української держави, оскільки населення цього краю у більшості є українським, воно ж і освоювало, заселяло, загосподарювало незаселені ніким землі.

Серед самого населення був кинутий заклик: "Всі на захист України" [2, с.17]. Проте це була не зовсім продумана стратегія, яка не враховувала особливе становище Зеленого Клину. До України було надто далеко, зв'язків – майже ніяких. До того ж українське населення у переважній більшості вже не хотіло покидати свої загосподарьовані землі, залишати майно, їхати у невідоме чи посилати туди своїх дітей. Очевидно, доцільніше було б цілеспрямованіше, згуртованіше вести боротьбу за незалежність чи хоч би автономію на місці, у Зеленому Клину. Та й це було нелегкою справою, бо вся місцева адміністрація, регулярні збройні сили перебували в руках росіян, які єдиним фронтом виступали проти вимог українського населення. Це, видно, незабаром зрозуміли й самі керівники українського національного руху, бо на Третьому Всеукраїнському з'їзді, який відбувся в квітні 1918 р. теж у Хабаровську, було прийняте рішення боротися за створення незалежної української держави на Далекому Сході і формування Української армії. Організаційні питання з вирішення цих проблем доручено здійснювати Крайовому секретаріату на чолі з Ю.Мовою-Глушком.

Loading...

 
 

Цікаве