WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Кримінально-процесуальне затримання та взяття під варту за конституцією України 1996 р. - Реферат

Кримінально-процесуальне затримання та взяття під варту за конституцією України 1996 р. - Реферат

Обставини, вказані в ч.1, 2 ст.106 КПК після внесення деяких змін до тексту закону можуть слугувати законодавчою деталізацією "необхідності запобігти злочину чи його перепинити". Це можливо, однак, лише коли злочин, про який йдеться в ст.106 КПК, ще не доведений до кінця, тобто перебуває в стадії готування чи замаху. Справді, якщо особу застають під час вчинення злочину і затримують, не даючи змоги довести злочин до кінця, або якщо особу затримують на підставі повідомлення очевидців про вчинення нею дій, що свідчать про готування до злочину, чи на підставі виялення при ній слідів такого готування, то таке затримання не суперечитиме Конституції (за умови існування невідкладності). Якщо ж мова йде про закінчений злочин, то ст.106 КПК явно виходить за межі, встановлені Конституцією.

Істотно змінює чинний на сьогодні порядок взяття під варту правило, за яким суд, а не прокурор, приймає рішення про застосування взяття під варту (ч.2 ст.29 Конституції). Отже, в тексті Конституції було забезпечено дотримання вимог міжнародних договорів, зокрема ст.9 (3) Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. та ст.5 (3) Європейської конвенції 1950 р. [14]. Розгляд питання довірено безсторонній особі, ніяк не пов'язаній з інтересами державного обвинувачення.

Слід визнати однозначно правильною позицію укладачів проекту КПК про те, що суд приймає рішення про взяття під варту "за поданням прокурора" (ч.2 ст.113 проекту [13]), хоча можна було б залишити і старий термін – "санкція". Звернення до суду з клопотанням про арешт не безпосередньо, а через прокурора, покликане забезпечити ретельний перегляд обґрунтованості такого клопотання. Таке рішення є найбільш правильним з огляду на досвід прокуратури в справі забезпечення законності і обґрунтованості арештів. На користь такого рішення свідчать два чинники.

По-перше, відповідно до п.6 наказу Генерального прокурора України №4 від 18 жовтня 1996 р., прокурори несуть персональну відповідальність за законність та обґрунтованість даних ними санкцій на арешт. Кожний випадок арешту, після якого особа була виправдана або засуджена до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, тягне за собою необхідність пояснення цього випадку вищестоящому прокурору і нерідко закінчується дисциплінарним стягненням. Судді ж є незалежними і підпорядковуються тільки закону. Тому такого рівня відповідальність за обгрунтованість рішення про арешт не торкається суддів.

По-друге, зважаючи на величезний обсяг роботи судів, даремно сподіватися на детальне вивчення суддями клопотань про арешт та поданих на їхню підтримку матеріалів.

Закордонний досвід, зокрема вивчення судової практики США, показує, що розгляд суддями клопотань про арешт є часто не більш як формальність [15, с.1120-1121]. У цій країні такий розгляд триває в середньому 10 хв. [16]. Не слід, мабуть, сподіватися на більше і в Україні. Тому треба однозначно підтримати порядок, коли судове рішення буде, по суті, актом надання юридичної сили санкції прокурора на арешт. Проте, звичайно, цілком можливою за такого порядку є незгода суду з санкцією прокурора і відмова постановити рішення про арешт.

Не можна погодитися з пропозицією виносити на розгляд суду клопотання про арешт навіть якщо прокурор відмовив підтримати таке клопотання [17]. Не варто марнувати час роботи суддів, коли інтереси обвинуваченого чи підозрюваного вже захистив прокурор.

"Згідно зі змістом ст.29 Конституції ... [тільки суд] правомочний вирішувати питання про обґрунтованість або необґрунтованість, законність або незаконність арешту або тримання під вартою", – пише Л.Черечукіна, аргументуючи вказану пропозицію, і зазначає також, що не допускається "делегування функцій судів іншим органам" [17]. Однак намагання мотивувати вказану пропозицію конституційними положеннями не є переконливими. "Ніхто не може бути заарештований ... інакше ... як за рішенням суду", – зазначено в ч.2 ст.29 Конституції. Це положення зовсім не означає, що для того, аби не бути заарештованим, треба обов'язково мати відповідне судове рішення. Особа може бути не заарештованою, тому що просто немає будь-яких підстав для арешту або якщо навіть і можлива наявність таких підстав, але слідчий чи орган дізнання не бачать потреби в арешті, а також немає переконання в цьому і в прокурора. Та лише якщо є і підстави, і переконання цих осіб у необхідності арешту, тоді справа постає на вирішення суду як останньої сходинки в системі захисту права особи на недоторканість. Саме така функція суду, функція останньої сходинки в системі захисту права особи на недоторканість, справді не може бути делегована нікому (ч.1 ст.124 Конституції).

Судовий порядок вирішення питання про взяття під варту викликає, однак, і деякі побоювання щодо збереження ефективності нині діючих гарантій недоторканості. На сьогодні санкція прокурора на арешт може бути оскаржена до суду, притому, існують реальні шанси (близько 30%), що така скарга буде задоволена. Адже у першому півріччі 1997р. з 1180 скарг у суди України на необґрунтоване застосування запобіжного заходу (практично завжди – взяття під варту) задоволено 402 [18, с.47]. Чи буде таким же успішним звернення заарештованого до суду з оскарженням рішення про тримання під вартою, винесеного цим же самим судом? Можливо, за новим порядком скаргу треба буде скеровувати до обласного суду? Але навіть у такому разі не уникнути певних негативних наслідків у вигляді збільшення тривалості і подорожчання перегляду.

Постає ще одне запитання: чи не вплине рішення про взяття під варту, винесене судом, на наступний вибір покарання, спонукаючи суд до призначення позбавлення волі? Зрозуміло, що, за аналогією до вимог ст.54 чинного КПК, суддя, який вирішував питання про взяття під варту, не братиме участі в розгляді справи по суті. І все ж, цілком можливо, що попереднє рішення колеги по роботі підсвідомо вплине на суддю під час призначення покарання.

З викладеного можна зробити висновок, що запровадження судового порядку застосування взяття під варту, будучи за своєю суттю кроком вперед у захисті права на недоторканість, поєднане в Україні з низкою проблем організаційно-правового характеру. Залишити їх поза увагою в процесі законодавчої деталізації правил здійснення судового контролю за законністю пепереднього ув'язнення може знизити ефективність нині діючих гарантій недоторканості. Тому важливо ретельно поставитися до регулювання цього питання в майбутньому Кримінально-процесуальному кодексі.

У цілому ж треба відзначити, що конституційні положення, які регламентують порядок затримання та взяття під варту, спрямовані на зміцнення захисту права на особисту недоторканість. Окремі недоліки формулювання не можуть перекреслити очевидного підвищення якості процесуальних гарантій. До того ж усіх цих недоліків можна уникнути при уважному підході законодавця до вирішення пов'язаних з ними проблем.

Література

  1. Гуткин И.М. Актуальные вопросы уголовно-процессуального задержания. – М.: Акад. МВД СССР, 1980.

  2. Клюков Е.М. Мера процессуального принуждения. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1974.

  3. Григорьев В.Н. Задержание подозреваемого органами внутренних дел: Учебное пособие. – Ташкент: Ташкент. высшая шк. МВД СССР, 1989.

  4. Зинатуллин З.З. Уголовно-процесуальное принуждение и его эффективность (Вопросы теории и практики). – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1981.

  5. Відомості Верховної Ради СРСР. – 1976. – №29. – Ст.426.

  6. Давыдов П.М., Якимов П.П. Применение мер процессуального принуждения по Основам уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик (Учебное и практическое пособие). – Свердловск: Свердл. юрид. ин-тут им. А.Я. Вышинского, 1961.

  7. Чистякова В.С. Законность и обоснованность применения мер уголовно-процессуального принуждения: Учебное пособие. – М.: ВЮЗИ, 1978.

  8. Петрухин И.Л. Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном процессе. – М.: Наука, 1989.

  9. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991р. №4 "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань" (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 4 червня 1993 року №3 та від 3 грудня 1997 року №2). Абз. 3, 4 п.8.

  10. Баулин Ю.В. Право граждан на задержание преступника. – Харьков: ИО "Выща школа" при Харьк. ун-те, 1986.

  11. Фролов Е., Свинкин А., Моторина Л. Пересечение преступных посягательств и задержание преступника // Советская юстиция. – 1974. – №12.

  12. Медведев А. Соотношение необходимой обороны и исполнения служебного долга // Социалистическая законность. – 1974. – №9.

  13. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект (за станом на липень 1997 року)/ Робоча група Кабінету Міністрів України. – К., 1997.

  14. Конвенція про захист прав і основних свобод людини: Український переклад // Додаток до журналу "Вісник Верховного Суду України". – 1997. – №3(5).

  15. Michael Harwin. Detaining for Danger under the Bail Reform Act of 1984: Paradoxes of Procedure and Proof // Arizona Law Review. – 1993. – №35.

  16. U.S. Accounting Office. Criminal Bail: How Bail Reform is Working in Selected District Courts (Oct. 1987). GAO/GGD 88-6 Bail Reform.

  17. Черечукіна Л. Заходи процесуального примусу – арешт і тримання під вартою, які застосовуються за судовим рішенням // Право України. – 1998. – №5.

  18. Аналіз роботи загальних судів України в І півріччі 1997р. за даними судової статистики // Вісник Верховного суду України. – 1997. – №3 (5).

Loading...

 
 

Цікаве