WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Соціальна адаптація звільнених з виправнотрудових установ як чинник зниження рецидивної злочинності в Україні - Реферат

Соціальна адаптація звільнених з виправнотрудових установ як чинник зниження рецидивної злочинності в Україні - Реферат

Реферат на тему:

Соціальна адаптація звільнених з виправнотрудових установ як чинник зниження рецидивної злочинності в Україні

Проголошення України суверенною, незалежною, демократичною, правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права, покладає певні обов'язки на правоохоронні органи, складовою яких є виправно-трудові установи. Вони покликані не тільки виконувати призначене судом покарання з метою виправлення та перевиховання засуджених, але й забезпечити їх соціальну адаптацію до життя на волі. Проблема соціальної адаптації осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, одна з центральних у боротьбі з рецидивною злочинністю.

Рецидивна злочинність була і залишається одним з найнебезпечніших видів злочинності. Рецидив має переважно пенітенціарну природу. Питома вага рецидивної злочинності в усьому масиві злочинів утримується в межах від 24 до 35% [7, с.123]. Рецидивна злочинність, як і злочинність загалом, – соціально-правове явище, яке історично змінюється. Тому необхідно розуміти її небезпеку і причини поширеності. Рецидивна злочинність являє собою погрозливу для суспільства небезпеку. Злочини, вчинені рецидивістами, переважно тяжкі і більш кваліфіковані. Крім того, рецидивісти негативно впливають на нестійких громадян (особливо молодь), залучаючи їх у злочинну діяльність.

Рецидив злочину свідчить, що одного разу вже застосоване до винного кримінальне покарання виявилось неефективним. Рецидивісти становлять приблизно половину кількості всіх засуджених, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Тому посилення боротьби з рецидивною злочинністю потребує подальшого удосконалення діяльності всіх видів виправно-трудових установ і, зокрема, установ суворого та особливого видів режиму, де здебільшого відбувають покарання особи, неодноразово засуджені до позбавлення волі.

Сучасний стан економічного розвитку України, суспільства в цілому не сприяє боротьбі держави з рецидивною злочинністю, негативно відбивається на діяльності держави в питаннях соціальної адаптації засуджених, які звільнились з місць позбавлення волі. Під соціальною адаптацією слід розуміти входження особистості в соціальне середовище, здобувши статус, місце в соціальній структурі суспільства [2, с.173]. Проте держава не забезпечує колишніх засуджених після відбуття ними покарання реально ефективного захисту. Громадськість ставиться до осіб, що звільнились з виправно–трудових установ, з осторогою, а інколи виявляє ворожість. Суспільство здебільшого відвертається від них. За останні роки проведення соціально-економічних реформ трудові колективи та їх лідери зайняли позицію відсторонення від раніше суджених осіб, а тим більше – рецидивістів. Тому зусиль у боротьбі з рецидивною злочинністю одних правоохоронних органів явно недостатньо. І саме у цьому, як видається, криється головна причина зростання рецидивної злочинності. Отож, за статистичними даними, кожний п'ятий рецидивіст стає на злочинний шлях уже в перші шість місяців після звільнення, кожний третій – після збігу року, близько 60% – протягом двох років, а дві третини – протягом трьох років після звільнення. За останні 10 років більше ніж на 40% збільшилась кількість осіб, що вчинили повторні злочини, на 95% виросла кількість кримінальних посягань, учинених особливо небезпечними рецидивістами. Коефіцієнт рецидивної злочинності виріс більше ніж на 30% [5, с.233] .

Наслідком багаторічної каральної практики держави з'явилось масове переконання в необхідності жорстоких репресій у боротьбі із злочинністю. Люди починають пов'язувати зростання злочинності з процесами демократизації і в цьому вбачають джерело всіх бід. А проте брак спеціальних установ, центрів, які повинні займатись адаптацією осіб, що відбули кримінальне покарання, створює парадоксальну ситуацію – турботу про їхній добробут покладено на каральні органи. Складність ситуації полягає ще й у тому, що раніше судимі особи в період позбавлення волі щоденно підпорядковувались суворим правилам тюремного розпорядку, і тому більшість з них втратили здатність самостійно справлятися з життєвими проблемами, турбуватися про себе, у всьому покладаючись на адміністрацію. І, звільнившись від ув'язнення, вони не завжди готові виявити достатньо енергії, щоб розпочати самостійну трудову діяльність, і схильні йти по шляху найменшого опору, що приводить до повторного злочину. На особу злочинця, який відбув покарання, практично неможливо діяти ефективно, не вносячи корективи в безпосередньо оточуюче його соціальне середовище, не змінюючи способи взаємодії з цим середовищем.

Важливо відзначити як одну із серйозних обставин, що затруднює соціальну адаптацію, – це потужна дія субкультури, яка процвітає в зонах ізоляції правопорушників і часто прив'язує випадкових людей до злочинного середовища. Ізоляція засуджених від суспільства приводить до втрати ними позитивних, соціальних зв'язків на волі, чимало з них залишається без житла, постійного місця роботи, сімейних та родинних зв'язків. І це ще один доказ необхідності зведення кримінального покарання у вигляді позбавлення волі до раціонального мінімуму.

Потрібний пошук не тюремних видів покарань і шляхів пом'якшення становища засуджених, які не становлять небезпеки для суспільства. Адже за даними судової практики в Україні понад 70% засуджують до позбавлення волі за злочини, які не є тяжкими [9, с.75]. Відомо, що не тюремні (не пов'язані з позбавленням волі) санкції сприятливо впливають на процес соціальної адаптації осіб після відбування покарання. Зокрема, у країнах Європи, американського континенту засуджується в межах 8–10% до покарання у вигляді позбавлення волі. Інших осіб карають заходами, не пов'язаними з позбавленням волі. Світова практика знає понад 30 санкцій, не пов'язаних з позбавленням волі, які застосовують до осіб, що вчинили злочини (наприклад, громадські роботи, спеціальна опіка, системи пробації та ін). Україна ж займає друге місце в Європі (після Росії) за кількістю засуджених на душу населення. Чи виграє від суворості покарання суспільство, якщо 50% звільнених з тюрем і колоній знову вчиняють злочини? [9, с.76]

Автор не проти застосування покарання у вигляді позбавлення волі як такого – подібна позиція не в'яжеться, зрозуміло, з вимогами здорового глузду. Мова йде про інше – як максимально полегшити колишнім засудженим процес соціальної адаптації в інтересах усього суспільства та їх самих?

Сьогодні пенітенціарна система зіткнулася з багатьма проблемами. Погіршується кримінологічна характеристика засуджених до позбавлення волі і звільнених від відбування покарання. У місцях позбавлення волі продовжують концентруватись лідери і учасники організованих злочинних формувань, які характеризуються активним протистоянням адміністрації, серед них – 239 осіб, засуджених за бандитизм, 2900 – за вимагательство, 14900 – за розбій, 18500 – за умисні вбивства, в тому числі 5350 – за умисні вбивства за обтяжуючих обставин [4, с.7]. Щорічно місця позбавлення волі поповнюють 70000 чоловік і близько 50000 з них звільняється. Доля багатьох звільнених невідома правоохоронним органам. Їм не надається необхідна соціальна допомога, немає відповідного соціального контролю і нагляду за ними. З метою трудового і побутового влаштування осіб, які звільнені з місць позбавлення волі, установами кримінально–виконавчої системи за 6 місяців 1998 року до місць їх майбутнього проживання надіслано 21700 запитів і повідомлень, а відповіді надійшли лише на 73% звільнених [4, с.8]. Із 21883 осіб, які звільнилися протягом 6 місяців 1998 року, 92,8% взято на обліки інспекціями виправних робіт органів внутрішніх справ і тільки 8021 (37%) особа працевлаштована [4, с.9]. Ще в рішеннях Лондонського міжнародного конгресу 1872 року було записано: "Піклування про звільнюваних з в'язниць (патронаж) необхідне. Держава повинна надавати організаціям патронату постійну грошову підтримку і надати їх діяльності урядовий характер" [8, с.193].

Для засуджених, які тривалий час відбували строк покарання, втратили соціально корисні зв'язки, не мають житла, адаптація до життя на волі в сучасних умовах є дуже складною. Для успішної їх соціальної адаптації потрібна допомога з боку державних організацій.

В умовах довготривалої економічної кризи саме ця категорія осіб виявляється найменш захищеною. На час учинення злочину ніде не працювали та не вчилися: у 1992 р. – 30,0 тис.; у 1993 р. – 31,9 тис.; у 1994 р. – 34,2 тис.; у 1995 р. – 39,6 тис. [1, с.63].

У 1999 році з місць позбавлення волі звільнилося 80585 осіб із 165000 засуджених, які утримувались у виправно–трудових колоніях [3, с.76]. Чи готове суспільство прийняти їх? Очевидно, що ні. Так у 1998 році було працевлаштовано 45% осіб, які звільнились з виправно-трудових установ [3, с.76, 83]. Більшість осіб, що звільнилась, внутрішньо не прагне вчиняти злочин. Проведені соціологічні дослідження у виправно–трудових колоніях суворого режиму показали, що переважна більшість засуджених не хочуть після виходу на волю повертатися в місця ув'язнення, але 67% не впевнені в тому, що після відбуття покарання суспільство їх прийме, допоможе вирішити проблеми, почати нове життя [1, с.64].

Ефективність процесу соціальної адаптації осіб, звільнених з виправно-трудових установ, як вважають, визначається, головно, такими чинниками:

1) властивостями особи самого звільненого (його світогляд, правосвідомість, фах, трудові навички та інше);

2) розвинутістю адаптаційних навичок, набутих у процесі виховного впливу соціально-психологічної служби виправно-трудової установи;

3) умовами зовнішнього середовища, яке оточує особу звільненого;

4) ефективністю контролю за додержанням правил адміністративного нагляду особами, звільненими з місць позбавлення волі.

Вищевикладене свідчить про гостроту даної проблеми. Розуміння рецидивної злочинності, як одного з можливих результатів соціальної дезадаптивності звільнених з місць позбавлення волі має важливе значення для удосконалення законодавства у боротьбі із злочинністю. У цьому зв'язку корисно звернутися до досвіду минулих років, зокрема широко використовуваної діяльності патронажних служб, до досвіду зарубіжних країн. Наприклад, направлення звільнених у центри реабілітації, система яких широко розгалужена у Великобританії. У таких центрах здійснюється нагляд за звільненими, надається допомога в їх працевлаштуванні і побуті [6, с.133–136].

На теренах Львівської області у Бродівському районі створено регіональний центр соціальної адаптації для осіб, що звільнились і втратили соціально корисні зв'язки з суспільством. Практична діяльність цього центру підтверджує доцільність широкого впровадження його в інших регіонах України, незважаючи на наявні фінансові труднощі. Мета таких центрів – не залишати без всесторонньої суспільної уваги цих осіб, сприяти їхньому виправленню і поверненню до нормального життя.

Доцільно розробити нову концепцію кримінально–виконавчої політики держави, яка передбачала б конкретні заходи щодо приведення умов утримання засуджених до позбавлення волі у відповідність з міжнародними стандартами, а також щодо трудового і побутового влаштування звільнених з місць позбавлення волі; створення дійових форм соціального нагляду за поведінкою таких осіб у побуті і на виробництві. І, головне, така концепція повинна відображати нові підходи до людини, яка вчинила злочин, – адже ст.3 Конституції України прямо проголошує, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю".

Водночас важливо розробити закон про постпенітенціарну систему. Доцільно також впровадити посади спеціалістів–психологів, які безпосередньо займатимуться проблемами соціальної адаптації осіб, що звільнились з місць позбавлення волі. Потрібно більше уваги приділяти проблемі соціальної адаптації і у відповідній навчальній літературі.

Отже, вироблення наукових основ соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, має важливе значення для боротьби з рецидивною злочинністю.

Література

  1. В пошуках альтернатив тюремному покаранню // Матеріали міжнародного симпозіуму 15-16 січня 1997 року. – К., 1997.

  2. Зотова О.И., Кряжева И.К. Методы исследования социально–психологических аспектов адаптации личности. – М., 1977.

  3. Інформаційний бюлетень №2 ДДУПВП. – К., 1999.

  4. Інформаційний бюлетень №1. Оперативно-службова і виробничо-господарська діяльність установ кримінально-виконавчої системи України. – К., 1998.

  5. Лихолоб В.Г., Филимонов В.П., Коваленко О.И., Михайлов А.Е. Криминология: Учебник (для учебных заведений МВД Украины). – К.; Донецк, 1997.

  6. Любченко В.М. Шляхи вирішення проблеми соціальної адаптації звільнених з місць позбавлення волі // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. №2. – К., 1997.

  7. Потемкин В.С.Социологический подход к изучению лиц, освобожденных из мест лишения свободы (Теоретические проблемы изучения территориальных различий преступности) – Тарту: Изд-во Тартусск. ун-та, 1985.

  8. Радов Г. Пенітерціарна ідея: Думки на тему. – К.: МП "Леся", 1997.

  9. Трубников В.М. Кримінально-виконавче право України. Загальна частина: Навч. посібник. – Харків: Рубікон, 1998.

Loading...

 
 

Цікаве