WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Неповнолітня особа як суб’єкт злочину: окремі історичні аспекти - Реферат

Неповнолітня особа як суб’єкт злочину: окремі історичні аспекти - Реферат

А.Лохвіцький, аналізуючи дитячий вік, зазначав, що хоча не ставити у провину в такому віці і справедливо, але для суспільства небезпечно не вживати певних попереджувальних заходів щодо неповнолітнього, у якого виявлено злочинні схильності. Якщо не доглянута батьками дитина, наприклад, підпалює будинок або кидає каміння у людину, а юстиція ніяк не реагує, то це, зазначає автор, викликає подив – адже закон застосовує певні заходи навіть щодо душевнохворих. Тим більше важливо вживати заходів виховного характеру щодо таких неповнолітніх, щоб запобігти у подальшому подібної поведінки. А.Лохвіцький наводить приклад, як у Франції таких неповнолітніх влаштовують у виправні установи до досягнення ними 21-річного віку. Це не покарання, а захід безпеки в інтересах суспільства, захід, необхідний для самого неповнолітнього, оскільки держава, ізолюючи його від аморального оточення, не допустить, щоб він став злочинцем [1, c.107]. Такої ж думки дотримується і М.С.Таганцев, зазначаючи, що неосудність дитини до певного віку не означає, що суд не вправі втручатися в окремих випадках у подальшу долю дитини. Втручання суду можливе за наявності таких обставин: вчинок малолітнього повинен бути предметом судового розгляду; суд має підтвердити, що малолітній вчинив дане діяння; крім того, визнаючи малолітнього таким, що не має "розуміння", суд покликаний визначити, чи наявні у малолітнього такі схильності, які можуть бути небезпечними в подальшому для суспільства. За таких обставин суд вправі не тільки вимагати, щоб малолітній був під особливим доглядом батьків, але й віддати його, попри їх волі, у відповідні виховні установи [10, с.82].

Проте, вважав М.С.Таганцев, між виховними заходами, які застосовують до неповнолітніх як заміну покарання у віці від 10 до 17 років, та примусовими заходами виховного характеру, які застосовують до неповнолітніх, котрі ще не досягли віку осудності, існує різниця. Покарання як засіб боротьби зі злочинністю вміщує в себе два чинники: боротьбу зі злочинністю в самому злочинці та спокій і охорону суспільства. В першому випадку зазначені заходи подібні, проте вони різні у другому: стосовно осудних можуть бути вжиті всі ті заходи, які, захищаючи суспільство, не суперечать педагогічним вимогам [9, с.425].

Ще більше різних положень містило законодавство відносно третього періоду – юності. Одні кримінальні кодекси взагалі не згадували цього періоду, інші визнавали за ним пом'якшувальне значення тільки щодо певних видів злочинів і лише невелика кількість визнавала цей вік як загальну підставу для зменшення відповідальності. Звід законів, як і указ 1765 року, визначав межею другого періоду 17-річний вік, причому суд передусім повинен був установити, чи діяв неповнолітній "з розумінням", тобто – чи він осудний. У випадку негативної відповіді особа не підлягала покаранню; в разі позитивної відповіді покарання пом'якшувалось.

Уложення 1845 року віднесло до періоду умовної осудності вік 10-14 років, воно замінило 10-річний вік 7-річним, проте зберегло відмінність періодів від 7 10 та від 10 до 14 років. Дітей віком 7-10 років віддавали батькам чи родичам для перевиховання, а щодо дітей віком від 10 до 14 років, то суд щоразу повинен вирішувати питання про осудність. Якщо їх визнавали такими, що мають "розуміння", до них застосовувались пом'якшені покарання; якщо ж констатували, що вони не мають "розуміння", то їх прирівнювали до дітей віком 7-10 років і віддавали батькам чи родичам на перевиховання [4, c.202].

Поряд з отроцтвом Уложення 1845 року визначало юність – від 14 до 21 року, яку визнавали як підставу для пом'якшення відповідальності. Особливо суттєві зміни стосовно неповнолітніх від 14 до 21 року були внесені Судовими статутами.

Судові статути повернулись до системи Зводу і встановили межу отроцтва 17 років, а з часом, узгоджуючи за законом від 25.12.1865 року Уложення зі статутами, створили окрему вікову епоху від 14 до17 років. Стосовно таких осіб суд щоразу вирішував питання: чи діяли вони "з повним розумінням", чи ні? У випадку позитивної відповіді їх карали так само, як і осіб віком від 17 до 21 року. Установивши, що у неповнолітнього такого віку відсутнє "повне розуміння", суд міг застосувати до нього такі ж покарання, як і до неповнолітніх віком 10-14 років, або влаштувати його у притулок до досягнення 18-річного віку, а там, де таких установ немає, – у в'язницю, проте не більше ніж на один рік та чотири місяці [9, c.431].

Як уже зазначалось, що Уложення відкидало значення 17-річного віку. Статут кримінального судочинства 1864 року знову його ввів. Відповідно до ст.759, щодо підсудного, якому на момент учинення злочину не було ще 17 років, в будь-якому випадку ставиться питання,чи діяв він "з повним розумінням" [5, с.193]. У ст.759 Статуту кримінального судочинства вводиться новий термін, який був невідомий Уложенню, і новий ступінь моральної свідомості. Так Уложення знало терміни "з розумінням" та "без розуміння". Статут вводить нові терміни – "з повним розумінням" і "без повного розуміння". Отже, що законодавець вважав, що у особи у віці 14 років не може бути відсутнє "розуміння" взагалі. Це означало, що для неповнолітніх віком 10-14 років терміни "нерозуміння" і "не повне розуміння" тотожні, а щодо осіб у віці від 14 до 17 років мають різні значення. Треба зазначити, що Статут про покарання, що застосовуються мировими суддями 1864 року зі змінами станом на 31.12.1885 року, встановлював дещо інші положення. Зокрема, в ст.10 визнавали дітей віком до 10 років абсолютно неосудними. Малолітнім віком від 10 до 17 років покарання зменшувалось удвічі. Дітей віком від 10 до 14 років можна було віддавати батькам для перевиховання, причому відповідно до даного Статуту не вимагалось постановки особливого питання про "розуміння" [13, c.36].

Такі вчені, як М.Таганцев, А.Лохвіцький, послідовно доводили, що застосування різних термінів не доцільно ні теоретично, ні практично – це лише заплутує практику, адже ці терміни мають однаковий зміст не тільки щодо осіб у віці 10-14 років, а й щодо осіб у віці 14 –17 років. Тільки згодом, після прийняття закону 1897 року, Статут кримінального судочинства був доповнений ст.3561-3566, відповідно до яких про неповнолітніх віком від 10 до 17 років повинно бути вирішено питання, чи діяли вони "з розумінням" [7, c.429-435]. З цими змінами з часом було узгоджене Уложення, і вік отроцтва від 10 до 17 років став знову єдиним – період так званої умовної осудності, коли стосовно кожного неповнолітнього повинно вирішуватись питання, чи діяв він "з розумінням", тобто в стані осудності.

Кримінальне уложення 1903 року також встановлювало особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх. Зокрема, в ст.40 визнавало дітей віком до 10 років неосудними. Віковий період отроцтва – від 10 до 17 років, за Уложенням 1903 року, був періодом умовної осудності. В цей період неповнолітній підлягав кримінальній відповідальності лише в тому разі, коли було встановлено, що він під час учинення суспільно небезпечного діяння усвідомлював властивості та значення своїх дій і міг керувати ними. В іншому випадку неповнолітнього віддавали батькам чи родичам для перевиховання, а за "тяжкі злочини" та "злочини" (за термінологією Уложення) або влаштовували до виховно – виправних установ, а там, де їх не було, неповнолітніх чоловічої статі могли влаштовувати у спеціально створені при в'язницях відділення, а неповнолітніх жіночої статі – до монастирів, але на строк не більше ніж до досягнення ними 21- річного віку [12, c.8-9].

Як вважав А.Лохвіцький, головна ідея цієї системи – поділ віку на певні періоди – є дуже розумна і має багато переваг. Незаперечною істиною є те, що в певному дитячому віці особа не має розуміння що вчинене нею в обсязі, необхідному для притягнення її до кримінальної відповідальності. Якби в суд привели трирічну дитину і почали встановлювати, чи вчинила вона суспільно небезпечне діяння в стані осудності, – це було б справжнім скандалом. Отже, перший період віку – це той, коли не може бути й мови про осудність. Другий – це коли осудність може бути, а може й не бути, – і тоді покарання неповнолітньому повинно бути значно пом'якшено. Третій період – це коли існує презумпція, що осудність повинна бути і немає потреби ставити щоразу спеціальне питання про її наявність. Проте юність – це такий вік, коли покарання необхідно пом'якшити, оскільки особа в такому віці ще не зовсім зміцніла, не самозатвердилась, не звикла відповідати за кожний свій вчинок, ще й досі перебуває в складних суперечностях зі своїми інстинктами. І, нарешті, четвертий період – це період повного, встановленого законом покарання [1, с.96]. Як бачимо, історія становлення і розвитку кримінальної відповідальності неповнолітніх багата різними теоретичними розробками та різним законодавчим регулюванням цієї проблеми. Суспільство завжди шукало нових підходів до неповнолітніх злочинців.

Література

  1. Лохвицкий А. Курс русского уголовного права. – С.Пб, 1867.

  2. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. л-ра, 1985. – Т.3.

  3. Там же. – 1986. – Т.4.

  4. Там же. – 1988. – Т.6.

  5. Там же. – 1991. – Т.8.

  6. Свод законов Российской империи /Законы уголовные. – С.Пб, 1842. – Т.15.

  7. Свод законов Российской империи. Издания 1843 года с изменениями 1906, 1908 – 1910 годов. – С.Пб. – Т.16. – Ч.1.

  8. Спасович В. Учебник уголовного права. – С.Пб, 1863. – Т.1.

  9. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. – С.Пб, 1902. – Т.1. – Общая часть.

  10. Таганцев Н.С. Курс русского уголовного права. – С.Пб, 1874. – Часть общая.

  11. Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву. – С.Пб, 1888. – Часть общая.

  12. Уголовное уложение 1903 года // Приложение к Собр. Узак. и расп. Правительства за 1903 год. – №38. – Отд.1. – Ст.416.

  13. Устав о наказаниях, налагаемых мировыми суддями. С изменениями на 31.12.1885 год. – С.Пб, 1885.

Loading...

 
 

Цікаве