WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Неповнолітня особа як суб’єкт злочину: окремі історичні аспекти - Реферат

Неповнолітня особа як суб’єкт злочину: окремі історичні аспекти - Реферат

А.Лохвіцький, аналізуючи процес становлення особи як суб'єкта злочину зазначав, що людина не народжується цілковито людиною, фізичний розвиток тісно пов'язаний з розумовим та моральним становленням. Дитина ще не має вільної волі і розуміння. Але якщо говорити про осудність можна тільки тоді, коли діє людина в широкому розумінні цього слова, тобто як розумна істота з вільною волею, то, зрозуміло, що дитина стоїть поза покаранням [1, c.93]. З першого погляду питання видається надто простим, проте у подальшому воно виявляється одним з найскладніших. Якщо б людина миттєво переходила від дитинства до зрілості, тоді б питання про вік вирішувалось просто. Але людина розвивається фізично і морально поступово, день за днем – кінець одного періоду зливається з початком іншого. На думку А. Лохвіцького, в цивільному праві чіткі вікові межі не можуть бути першкодою, бо там справи торкаються майнових проблем. Інша річ – сфера кримінального права, де вирішується питання про долю людини, де небезпечно застосовувати тяжке покарання або залишати безкарним лише на підставі голих цифр. З огляду на це А. Лохвіцький доходить висновку, що система, яка передбачає більше вікових періодів, має перевагу. Причому питання про вік осудності залежить не стільки від кліматичних умов, як питання про вік у випадку одруження, бо звичайно в країнах з теплим кліматом люди фізично розвиваються раніше, проте ступінь морального розвитку в них не збігається з фізичним. Кримінальне повноліття настає раніше від цивільного, оскільки як повна здатність усвідомлювати, що саме є справедливим або несправедливим, що вбивати та красти не можна, приходить раніше, ніж розуміння цивільно-правових наслідків укладених угод [1, с.93].

В.Спасович вважав, що в різних законодавствах вік кримінального повноліття не може бути однаковим. Більш раннім він має бути у освічених народів, у країнах з більш жарким кліматом. Римське право допускало повну неосудність у дитинстві, але кінцем дитинства вважали не якийсь конкретний вік, а той час, коли дитина починала говорити як доросла людина. Між дитинством та отроцтвом, яке наставало для дівчат у 12, а для хлопців у 14 років, установлювали період умовної осудності, коли суддя в кожному конкретному випадку мав вирішити питання про осудність, причому зверталась увага не тільки на індивідуальний розвиток дитини, але й на характер злочину [8, c.120].

М.С.Таганцев, розглядаючи європейські кримінальні кодекси, поділяв їх на дві групи. До першої він відносив французький та бельгійський кодекси, в яких встановлена вікова межа отроцтва 16 років як межа заміни покарання та постановки спеціального питання про розуміння, але взагалі не встановлено вікового періоду, в межах якого особа вважається абсолютно неосудною. Він критикував цю систему, оскільки дуже велика дискреція обвинувача може призвести до того, що на лаві підсудних опиняться діти у віці 5- 6 років, а це завдасть шкоди суспільству. До другої групи він відносив деякі кримінальні кодекси та російське законодавство, які прямо в законі встановлювали межі, що відділяють вікові періоди один від одного. Вибір цих крайніх строків може бути зроблений на підставі якогось a priori обраного початку або ж на підставі життєвого досвіду. Прикладом поділу першого роду являє собою система кліматичних періодів, яка панувала в медичних трактатах у давнину, особливо у Гіппократа. Її головним положенням є твердження про те, що через кожні 7 років матеріальні елементи, з яких складається тіло, оновлюються, а разом з ними оновлюється і організм людини як у фізичному, так і в моральному відношеннях. Ця доктрина відбилася на римському праві, середньовічному праві, а також на Уложенні 1845 року, які поділяють весь підлітковий вік на три періоди: до 7 років, від 7 до 14 років, від 14 до 21 року. М.С.Таганцев вважав, що ця система не тільки антинаукова, але й виявилась непридатною на практиці, тому вже видаючи Уложення вік отроцтва довелось поділити на два періоди: від 7 до 10 та від 10 до 14 років, а після видання судових статутів був поділений і вік юності на два періоди – від 14 до 17 та від 17 до 21 року [10, с.84-85].

Згідно з іншою теорією, вікові періоди встановлювали шляхом досвіду, до уваги брали не тільки психологічні та фізіологічні умови розвитку, а й етнографічні та культурні дані з тим, щоб законодавець знайшов ту середню норму, яка в даній місцевості, в дану епоху визначала перехід одного періоду до іншого, потім встановлював строк крайнього запізненого розвитку (хоч і не психічно – хворобливого) і між цими двома періодами обирав числовий термін [9, с.418]. Далі він зазначав, що тогочасні кримінальні кодекси не містили жодних раціональних пояснень щодо встановлення віку – це підтверджується тим, що в сусідніх країнах з однаковим кліматом і культурою були встановлені різні вікові періоди.

Розглядаючи становлення російського законодавства про кримінальну відповідальність неповнолітніх, М.С.Таганцев зазначав, що давні пам'ятки законодавства взагалі не містять жодних положень про кримінальну відповідальність неповнолітніх. Нічого не вказано про це і в Уложенні Олексія Михайловича. Тут треба зазначити, що в Соборному Уложенні 1649 року в Главі 15 "Про хресне цілування" в ст.5 указувалось, що малолітніх віком до 15 років не допускали до цілування хреста, якщо вимагались свідчення під присягою [2, c.160]. Проте важливо зазначити, що Соборне Уложення з часом доповнювалось та змінювалось указами, які в історії російського права дістали назву "Новоуказанні статті". Тільки в Новоуказанних статтях 1669 року було введено положення – якщо дитина у віці 7 років учинить убивство, то вона за це не карається смертною карою. Однак і це положення, як зазначав М.С.Таганцев, було цілком взяте із іноземного права, яке застосовували у церковних судах, але й воно не мало беззаперечного значення, оскільки існували нормативні акти, які встановлювали зовсім інші строки, коли особа залишалась непокараною, наприклад, 12 років при мужолозтві, в інших же законах церковних наведені строки і в 14, і в 20 років [9, c.419].

У Військовому статуті Петра Великого в тлумаченні артикулу 195 вказано, що покарання за крадіжку пом'якшується або особа взагалі не карається, якщо це дитина і вона може бути віддана батькам на виховання [3, c.363].

Також невизначеним протягом тривалого часу залишалось питання про малолітство. В 1742 році (п.з.з. №8601) Сенат разом з президентами колегій розглядав справу 14-річної селянки Федорової, яку обвинувачували у вбивстві, вказавши при цьому, що малолітство як для чоловічої, так і для жіночої статі триває до 17-річного віку, і що таких осіб не можна карати так само, як дорослих. Розглядаючи цю думку Сенату, Синод постановив, що особа і до 17 років може мати достатнє "розуміння" про свої вчинки, тому вік було знижено до 12 років. М.С.Таганцев зазначав, що практика проігнорувала ці рішення, оскільки в тюрмах перебували 12-річні діти, а до неповнолітніх прирівнювали осіб у віці 18, 19 років. Дещо повніше визначено порядок відповідальності в указі 1765 року (п.з.з. №12424), за яким встановлена повна неосудність осіб у віці до 10 років, а у віці від 10 до 17 років покарання пом'якшувалось [9, с.419].

Звід законів 1832 року цілком прийняв систему указу Катерини ІІ від 26 червня 1765 року, проте з часом його положення були змінені законом від 28 червня 1833 року і в такому вигляді увійшли до другого видання Зводу законів Російської імперії 1842 року. Малолітніх віком до 10 років, відповідно до Зводу, визнавали абсолютно неосудними і віддавали без покарання на перевиховання батькам, родичам чи опікунам [11, c.442]. Відповідно до Зводу законів 1842 року, ст.138 зазначала, що малолітніх віком до 10 років, які вчинили суспільно небезпечні діяння, без втручання суду віддавали батькам чи родичам для перевиховання. Особи віком від 10 до 14 років, якщо встановлено, що вони діяли "з розумінням", підлягали загальним покаранням, за винятком каторжних робіт та деяких інших. Коли ж встановлено, що вони діяли "без розуміння", то їх віддавали батькам чи родичам, як і малолітніх віком до 10 років. Стосовно малолітніх віком від 14 до 17 років, то тільки тоді вони підлягали загальним покаранням (за винятком тілесних), коли було констатовано, що вони діяли "з розумінням" [6, c.27-28].

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року відійшло від системи Зводу. Так у ст.100 зазначається, що діти віком до 7 років не мають "достатнього розуміння про свої діяння", тому вони не підлягають покаранням, а їх віддають батькам для перевиховання. Разом з тим у ст.143 передбачалось, що і діти віком від 7 до 10 років не підлягають покаранням, а їх віддають батькам чи родичам для перевиховання. Отже, і згідно з Уложенням, осудність починалась з 10 років. Уложення відкинуло значення 17-річного віку. Воно вимагало постановку особливого питання про осудність лише до осіб віком від 10 до 14 років. Коли такі особи визнавались осудними, то вони підлягали покаранням, але для них ці покарання пом'якшувались. Якщо їх визнавали неосудними, то їх віддавали батькам на перевиховання, як і дітей віком від 7 до 10 років [4, c.193, 201-202].

Взагалі питання про визначення саме первинного віку, з якого можлива осудність, завжди викликала гострі суперечки між вченими. Зокрема, О.Кістяківський вважав, що таким віком має бути 14 років, а в своєму дослідженні про неповнолітніх називав навіть 16 років, оскільки російський суворий клімат та соціальні умови розвитку не дають змоги встановити більш раннього критерію. Пропозицію про встановлення крайнього віку осудності 16 років і навіть 18 років, яку було зроблено на Петербурзькому конгресі 1900 року, відхилили на загальних зборах, а також не прийняли ні на Паризькому, ні на Брюсельському конгресах [9, с.421].

Другий віковий період впливає і на порядок провадження по таких справах, і на умови відповідальності. Отже, заміна загальних покарань можлива лише за умови визнання неповнолітнього осудним, в іншому ж випадку застосовується загальне правило про неосудність. Тому цей період, на відміну від дитинства як періоду безумовної неосудності, дуже часто називають періодом сумнівної осудності. В принципі, вважав М.С.Таганцев, наявність осудності повинна бути констатована стосовно всіх осіб, які вчинили злочини, оскільки тільки в такому випадку можлива кримінальна відповідальність. Проте у дорослих брак осудності є винятком, а у неповнолітніх це трапляється часто, оскільки запізнення розвиту у неповнолітніх і справді спостерігається доволі часто. Така постановка питання має значення як для тих законодавств, де до осудних неповнолітніх застосовують покарання, так і для тих, де до них дозволено вживати, крім покарання, і виховних заходів [9, c.425].

Loading...

 
 

Цікаве