WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Неповнолітня особа як суб’єкт злочину: окремі історичні аспекти - Реферат

Неповнолітня особа як суб’єкт злочину: окремі історичні аспекти - Реферат

Реферат на тему:

Неповнолітня особа як суб'єкт злочину: окремі історичні аспекти

У сучасних умовах зростання злочинності серед неповнолітніх потребує глибокого дослідження особа неповнолітнього злочинця. Звернемося до історичного досвіду вирішення цієї проблеми. В минулому вчені-криміналісти здебільшого розглядали становлення і розвиток особи як суб'єкта злочину в межах загальної проблеми осудності.

Зокрема, М.С.Таганцев зазначав, що можливість бути суб'єктом злочину передбачає передусім можливість особи пізнавати властивості та умови вчиненого, пізнавати взаємозв'язок вчинку з зовнішнім світом, правами та інтересами інших осіб, можливість розуміти вимоги закону. Отож першою умовою осудності є здатність усвідомлювати властивості та значення вчиненого, причому термін властивості відноситься до фізичних умов учиненого, а значення – до його соціального та юридичного характеру. Злочинне діяння відноситься до сфери діяльності, а не до сфери мислення, і для ставлення його у вину необхідно, щоб винний, усвідомлюючи вчинене, міг керуватися усвідомленим. Тобто для осудності потрібно, щоб разом зі здатністю усвідомлювати винний мав здатність керуватися усвідомленим. Ці дві здатності розвиваються не одночасно: серед дітей є такі, які не тільки розуміють свої проступки, а й знають, що вони заборонені законом, проте разом з цим не здатні протистояти першому пориву, що їх захопив, неспроможні згідно з набутими ними знаннями керувати своїми діями. Не можна мати здатність керувати своїми вчинками, якщо немає здатності їх усвідомлювати, однак – не навпаки [9, с.411]. Першу частину формули М.С.Таганцев відносив до сфери пізнавальної, другу – до сфери вольової. Пізнавальний момент, на його думку, передбачає: суму набутих та перероблених вражень від зовнішнього світу, знання; розумові здатності організму, які набули певної впорядкованості, здатність порівнювати, розмірковувати та ін. Вольовий же момент передбачає: набуту шляхом життєвого досвіду звичку та здатність використовувати надбані знання в своїй діяльності; розвинуті вольові сили організму, здатність виявляти силу характеру стосовно своїх прагнень та бажань.

Аналізуючи неосудність, М.С. Таганцев пропонує таку її класифікацію: 1) неосудність, яка походить від того, що не настав належний стан психічного розвитку, та 2) неосудність, яка походить від втрати особою належного стану психічного розвитку. До першої групи автор відносить: нерозвиненість, яка залежить від природних умов розвитку організму, а саме від його малоліття; нерозвиненість внаслідок хворобливих станів організму; нерозвиненість, яка залежить від шкідливо діючих життєвих умов. До другої групи відносить: психічні хвороби у вузькому розумінні цього слова; хворобливі стани організму, які призводять до психічних розладів; ненормальні стани організму, які впливають на психічну діяльність.

Подібну класифікацію та аналіз неосудності давав В. Спасович, наводячи таку класифікацію: 1) неосудність, яка походить від недостатньо розвинутих здатностей самовизначення та волі; 2) неосудність, яка залежить від перехідних станів затьмарення свідомості; 3) неосудність, яка залежить від душевних хвороб. Він вважав, що нерозвиненість волі може пояснюватися як віком, так і фізичними недоліками, які "не дали душі розгорнутися". Характеризуючи вік, він зазначав, що людина до свідомості, а отже, і до осудності приходить шляхом поступового розвитку. Стан кримінально-правової осудності передбачає в особі усвідомлення свого я, усвідомлення зовнішнього світу, усвідомлення певних моральних ставлень особи до цього світу, певних обов'язків. Дитина тривалий час не усвідомлює навіть свого я; зовнішній світ відображається в її свідомості у фантастичних формах. Вона починає знайомство з зовнішнім світом тільки в окремих його проявах, а не як нескінченний ланцюг причин та наслідків, отже, дитина не передбачає наслідків своїх діянь. Значно пізніше у неї виникає поняття про обов'язок, спаведливість [8, с.118].

Розглядаючи період малоліття, М.С.Таганцев підкреслював, що пізнання явищ зовнішнього світу, внутрішнього їх зв'язку, виявляється не відразу в якусь одну мить, з першим проявом розумного життя, а поступово, разом з поступовим розвитком здатності пізнавати та запом'ятовувати. Ця поступовість розвитку характерна як для пізнання сутності та взаємних ставлень явищ зовнішнього світу, так і для виділення з цих явищ своєї власної діяльності, пізнання самого себе і своїх ставлень до зовнішнього світу і, врешті-решт, усвідомлення явищ суспільного й державного життя. І чим складніше явище, тим пізніше виявляється у дитини здатність його усвідомлювати. Аналогічно розвивається в людині й інша умова осудності – здатність оцінювати усвідомлене, робити вибір між різними бажаннями, які згодом переходять у мотиви поведінки. Причому ці дві здатності розвиваються не одночасно і не завжди паралельно.

Розумова діяльність, яка виявляється у поведінці дитини, охоплює переважно тільки найближчі умови діяння, які йому передували та які наставатимуть слідом, а оцінка мотивів та вибір між ними передбачає розвиток здатності усвідомлювати зв'язок явищ більш віддалених, здатність всестороннього розгляду факту. Саме тому дитинство характеризується сильними враженнями та їх мінливістю. Певне явище цілком поглинає увагу дитини і вона цілком віддається першому запалу. Однак потім це враження так само швидко зникає, як і з'являється, дитина миттєво переносить свою увагу на нове, ще не відоме явище. На цих підставах і доктрина і законодавство, стверджував М.С.Таганцев, однаково визнають, що осудність починається у дитини значно пізніше від її народження – з часу появи у неї усвідомлення суспільних обов'язків і розуміння невідповідності з ними своєї поведінки в конкретному випадку. Отже, визнається, що тільки з настанням отроцтва може з'явитися здатність правової та моральної оцінки своєї поведінки та здатність керувати своїми вчинками [9, с.416]. Разом з цим ми не можемо не погодитись з М.С.Таганцевим, що у малолітніх цього віку, які хоч і перейшли межі неосудності, поняття про добро та зло, про заборонене та дозволене залишаються дуже нестійкими. Достатньо незначного приводу, щоб переманити особу, яка тільки формується, на шлях, протилежний її власним поняттям про обов'язки. До того ж приєднуються ще й інстинкти плоті, початок статевої зрілості – ці сили, не контрольовані розумно ззовні, зокрема вихованням, дуже легко можуть стати джерелом злочинної діяльності [9, с.416]. Ці особливості отроцтва, навіть коли неповнолітній буде визнаний осудним, не можуть не відобразитись на характері заходів, які до нього застосовуються.

Отроцтво – вік шкільний, вік підготовки до майбутнього життя, а отже, вважає М.С.Таганцев, і заходи, які застосовуються до таких осіб, повинні мати переважно виховний, а не каральний характер. Подібно до того, як перехід від дитинства до отроцтва відбувається не раптово, а поступово, до того ж по-різному не тільки у різних дітей, а й у однієї дитини стосовно різних злочинів, так і перехід від отроцтва до зрілості настає поступово, – вдумливість, розсудливість, стриманість розвивається крок за кроком. Тому між отроцтвом та зрілістю, пише М.С.Таганцев, як теорія, так і більшість законодавств виділяють ще один ступінь вікового розвитку – юність. Визнаючи повну осудність за особами такого віку, і навіть можливість застосування до них, за певним винятком, загальних покарань, законодавство допускає для таких осіб пом'якшення відповідальності. Це пояснюється тим, що здатність захоплюватися, діяти під впливом сильного емоційного мотиву, далеко не цілковита самостійність, відносна слабкість фізичних сил тощо не можуть залишатися без їх урахування під час застосування покарання [9, с.415].

Отже, на думку М.С.Таганцева, юний вік повинен відігравати у праві таку роль: у період дитинства вік усуває кримінальну відповідальність; у період отроцтва вік є підставою або неосудності, або ж заміни покарання виправно – виховними заходами; у період юності він є підставою для пом'якшення кримінальної відповідальності.

Перехід від одного вікового періоду до іншого має суто індивідуальний характер. Він зумовлюється, з одного боку, організмом дитини: одні діти і фізично і розумово розвиваються швидко, інші повільно. На їхній розвиток впливають оточення, в якому зростає дитина, хвороби, яких вона зазнала, клімат тощо. Тому, видається, закон не може встановити a priori ці межі, а треба надати право суду визначати їх у кожному окремому випадку.

В.Спасович, розглядаючи це питання, зазначав, що час настання осудності не може бути наперед визначений з точністю. Усе залежить від особи, її тілобудови, виховання, від клімату, в якому вона перебувала, від багатьох інших факторів, які неможливо передбачити та зважити. За В. Спасовичем, у житті однієї і тієї ж особи немає різкої різниці між різними віковими періодами. "Світ розуміння" осяює особу не в якийсь момент, а поступово.

Отже, чим має керуватись законодавець, встановлюючи час настання осудності? Зовсім відмовитись від нормування віку та цілком віддати вирішення цього питання судді: чи діяла дитина з розуміння чи – ні? Проте далі В. Спасович зазначає, що дуже дивним було б притягувати до відповідальності дітей у віці 5, 6, 7 років [8, с.119]. Разом з тим, він вважав що, законодавець не повинен дуже детально регламентувати вік і тим самим позбавляти суддю права в кожному конкретному випадку оцінити розвиток дитини, враховуючи специфічність її виховання та умов життя. Законодавець не може позитивно вирішити питання, з якого моменту в особи настає вік осудності, але він також не може залишити це питання в повній невизначеності. Законодавець може вирішити це питання шляхом винятку, а саме: встановити межу між тим віком, коли дитина за жодні проступки не карається, тобто вважається неосудною, і віком, досягаючи якого особа визнається умовно осудною.

Визначення таких строків, на думку В. Спасовича, звичайно, призведе до того, що деякі діти, передчасно розвинуті, уникнуть належних покарань, але це спростить провадження в справах неповнолітніх та позбавить юстицію від багатьох невиправданих помилок. Встановлюючи ці строки, законодавець повинен керуватися досвідом антропології та статистики: він повинен звертати головну увагу на чоловічу стать, яка зріє пізніше, ніж жіноча, і, отже, вік осудності, встановлений для чоловіків, буде придатним і для жінок. Законодавець не повинен брати до уваги усі відхилення, усі випадки ранньої зрілості чи, навпаки, запізнення розвитку та прийти до середнього висновку на підставі найчисленніших спостережень [8, с.119-120].

Loading...

 
 

Цікаве