WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Історичні аспекти кримінальної відповідальності за самовільне залишення частини або місця служби - Реферат

Історичні аспекти кримінальної відповідальності за самовільне залишення частини або місця служби - Реферат

Артикул 95 цього нормативно-правового акта визначає дезертирство як самовільне залишення військової служби без відповідного на те дозволу. Закон не вказує на обстановку вчинення злочину – в умовах військових дій чи в мирний час. Винний підлягав смертній карі через повішення. Кваліфікуючою ознакою є вчинення дезертирства військовослужбовцем, що не прослужив одного року та повторність.

Цей артикул цікавий тим, що у ньому є пряме посилання на іноземне законодавство як джерело. Дослідники вважають, що Петро І використовував норми різноманітних європейських військових кодексів, передусім законодавство Швеції (Військовий артикул Густава ІІ Адольфа 1621-1632 рр. зі змінами, внесеними Карлом ХІ в 1683 р.) [11, с.404; 12, с.114].

Артикул 96 передбачає кримінальну відповідальність за дезертирство з пом'якшуючою обставиною – добровільною явкою дезертира. В такому випадку смертну кару замінювали тілесними покараннями.

В артикулі 97 йдеться про відповідальність за самовільне залишення поля бою військовою частиною. В такому випадку дії командирів кваліфікують як державну зраду і щодо них застосовують смертну кару. Рядові ж підлягають децимації (кожен десятий, згідно з жеребкуванням, підлягав повішанню), а до решти застосовували тілесні покарання. Однак офіцерам і солдатам надана можливість довести свою невинуватість чи навести пом'якшуючі обставини, що могло привести до звільнення від застосування покарання чи його пом'якшення.

Артикул 100 розмежовує неявку в частину без поважних причин від дезертирства і встановлює за вчинення даного злочину грошове покарання: з винного за 7 днів запізнення стягується місячне утримання. Під поважними причинами закон розуміє хворобу, душевну хворобу, смерть батьків чи близьких та інші. Цей перелік не є вичерпним і в кожному конкретному випадку й інші причини можна вважати поважними.

Військові артикули Петра І значно диференціювали відповідальність за злочини, пов'язані з самовільним залишенням частини. Як окремий склад злочину вперше розглядається самовільне залишення поля бою всією військовою частиною; розмежовується відповідальність за нез'явлення в строк без поважних причин в частину від дезертирства; передбачено відповідальність за дезертирство з пом'якшуючими обставинами; значно розширена система покарань. Усе це вказує на те, що Військові артикули Петра І зробили чималий внесок у розвиток кримінального права і, отже, сучасного поняття самовільного залишення частини або місця служби та суміжних злочинів.

Найбільш суттєвим обмеженням у застосуванні Військових артикулів було прийняття 27 січня 1812 року "Полевого уголовного уложения" для діючої армії. Документ був розроблений перед початком війни з наполеонівською Францією в період формування Олександром І потужної діючої армії і складався з 7 глав та 72 статей [13, с.68]. Цей нормативно-правовий документ діяв лише у військовий час і передбачав усі найважливіші злочини, серед яких також були втеча та самовільне відлучення. Суб'єктами злочинів могли бути військовослужбовці як офіцерського, так і рядового складу. Покарання мало диференційований характер залежно від звання і посадового становища винного. Найпоширенішими покараннями за вчинення такого злочину були смертна кара та тілесні покарання [13, с.69].

У 1839 році всі нормативно-правові акти, що стосувалися військової справи, були об'єднані в "Свод военных постановлений" [14], який вийшов у 12 томах. Норми військового кримінального права ввійшли в один том під назвою "Военно-уголовный устав". Однак цей документ не відзначався послідовністю і містив багато неточностей та суперечностей. З прийняттям "Уложения о наказаниях уголовных и исправительных" 1845 року недоліки "Военно-уголовного устава" стали ще більш виразними. Постало питання про створення нового військово-кримінального закону. Таким законом став "Воинский устав о наказаниях" [15] 1867-1868 р., який складався з 5 розділів і увійшов у 12- й том "Свода военных постановлений" 1869р. Статті, що передбачали кримінальну відповідальність за злочини, пов'язані з самовільним залишенням військової служби, увійшли в главу 13-ту другого розділу (ст.128-140), "О побеге, самовольной отлучке и неявке в срок на службу".

"Воинский устав о наказаниях" діяв до жовтневих подій в редакції 1913 року [13, с.76].

Після Жовтневої революції і утворення Червоної Армії на фронтах громадянської війни значно поширилось дезертирство та самовільне залишення військової служби. Уперше поняття дезертирства як найтяжчого злочину було визначено в декреті від 26 квітня 1918 року "О строке службы в Рабоче-крестьянской Красной Армии" [16]. Згідно з цим документом, кожен солдат Червоної Армії, який самовільно залишив службу до закінчення встановленого строку (тобто не менше як 6 місяців), підлягає кримінальній відповідальності. Рада робітничо-селянської оборони в своїй постанові від 25 грудня 1918 року "О дезертирстве" [17] визнала дезертирство одним з найтяжчих військових злочинів і встановила покарання за його скоєння – від грошових стягнень (у потрійному розмірі за час самовільної відсутності в частині) до смертної кари. Згідно з цим документом, до відповідальності притягали осіб, що переховували дезертирів, а також голів домових комітетів і власників квартир, де були виявлені дезертири.

Декрет Ради робітничої і селянської оборони від 3 березня 1919 року "О мерах борьбы с дезертирством" [18] зобов'язував місцеві військові комісаріати, відділення міліції, виконавчі і домові комітети впроваджувати в життя всі декрети, що торкалися боротьби з дезертирством. Посадових осіб, винних у переховуванні дезертирів, притягали до кримінальної відповідальності і позбавляли волі строком до 5 років з обов'язковими примусовими роботами або й без таких. Посадові особи за неналежне виконання заходів у боротьбі з дезертирством підлягали залежно від обставин звільненню з посади або позбавленню волі строком до 3 років. Власники квартир, де були виявлені дезертири, підлягали позбавленню волі строком до 5 років [13, с.86].

Декрет Ради робітничо-селянської оборони від 3 червня 1919 року "О мерах к искоренению дезертирства" [19] значно підсилив відповідальність за дезертирство та пособництво у вчиненні цього злочину. Документ установив семиденний термін добровільної явки дезертирів у правоохоронні органи. Особи, що у встановлений термін не з'явилися в військкомати та органи міліції, вважалися ворогами народу і підлягали суворим покаранням, зокрема смертній карі. Посадових осіб, винних в ухиленні військовослужбовців від служби, також притягали до кримінальної відповідальності і щодо них застосовували суворі покарання.

Декрет ВЦВК від 8 квітня 1920 року "О комиссиях по борьбе с дезертирством" [20] установив кримінальну відповідальність за такі діяння, пов'язані з самовільним залишенням військової служби:

1) втеча з частини під час бою,

2) втеча з частини після наказу про відправку на фронт,

3) втеча до ворога,

4) об'єднання дезертирів в озброєнні банди,

5) переховування дезертирів з корисливою метою.

20 листопада 1919 року декретом ВЦВК затверджено "Положение о революционных военных трибуналах" [21], згідно з яким злочини, пов'язані з самовільним залишенням військової служби, вважалися спеціальними військовими злочинами і полягали у злісному дезертирстві з військових підрозділів та самовільному залишенні поля бою. Суб'єктами цих злочинів могли бути військовослужбовці та військовозобов'язані запасу під час проходження ними служби в Червоній Армії.

Зміни, що відбувалися в армії та в суспільному житті після закінчення громадянської війни, потребували удосконалення кримінального законодавства. В зв'язку з тим 26 травня 1922 року ВЦВК прийняв перший Кримінальний кодекс РРФСР [22]. Усі військові злочини були виділені у главу VII цього нормативно-правового акта, яка складалась з 15 статей. Кримінальна відповідальність, згідно з положенями КК РРФСР, наставала, зокрема, за:

1) втечу, тобто самовільне залишення військовослужбовцем своєї частини з метою ухилення від військової служби чи від участі в бойових діях (ст.204);

Loading...

 
 

Цікаве