WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Історичні аспекти кримінальної відповідальності за самовільне залишення частини або місця служби - Реферат

Історичні аспекти кримінальної відповідальності за самовільне залишення частини або місця служби - Реферат

Реферат на тему:

Історичні аспекти кримінальної відповідальності за самовільне залишення частини або місця служби

Поняття й види окремих військових злочинів, зокрема самовільного залишення служби та суміжних злочинів, уперше були визначені в першому Литовському статуті [1], прийнятому на Віленському сеймі Великого князівства Литовського в 1529 році. На початок XVI ст. військова служба переважно була повинністю феодалів, хоч її могли відбувати і представники верхівки вільного селянства. Досить часто траплялись випадки, коли для потреб земської оборони значну частину селянської верхівки переводили у розряд військовослужбовців з повним або частковим їх звільненням від селянських повинностей. Зрозуміло, що в таких випадках селяни прибували на війну зі своїм феодалом в одному "почте" і воювали під його командуванням [2, с.90-91].

Унаслідок несприятливого міжнародного становища державі треба було докласти чимало зусиль для мобілізації військових сил. У зв'язку з цим видається багато "уставів", "ухвал" та "грамот", проте лише з прийняттям першого Литовського статуту вдалося регламентувати порядок виконання військової повинності і створити "основний закон" держави в сфері земської оборони [2, с.93].

У вступі до статуту ставили в обовязок землевласників за наказом з'являтися на військову службу і споряджувати встановлену кількість воїнів. Статут визначає чіткий порядок своєчасного прибуття землевласників зі своїм військом у місця зібрання ополчень. У випадку запізнення чи неприбуття на збори феодала за вказівкою князя могли позбавити помістя. Такому ж покаранню підлягав і шляхтич, який самовільно залишив військову службу.

Таке формулювання положень Статуту свідчить про те, що суб'єктами самовільного залишення військової служби та неявки чи запізнення на збори могли бути лише землевласники, шляхтичі. В Статуті не обумовлена відповідальність селян, які прибували разом з феодалами, за ухилення від військової служби. Очевидно, феодал сам встановлював міру покарання для таких осіб і законодавець не вважав за потрібне зазначати це в Статуті.

Саме Литовський Статут став джерелом 5-го розділу "Прав, за якими судиться малоросійський народ" [3] під назвою "О службе государевой воинской и о порядке воинском", і в якому передбачено кримінальну відповідальність за різноманітні види військових злочинів [3, с.28]. "Права, за якими судиться малоросійський народ" були укладені в 1743 році Кодифікаційною комісією, до складу якої входили представники від козацтва, духовенства і представники міст.

"Права ..." розрізняють такі військові порушення: самовільне залишення військової служби без поважних причин, неявку на військову службу без поважних причин (пункт 2, арт. 11, гл. 5) і запізнення на військову службу без поважних причин (арт.12, гл. 5). Самовільне залишення та неявка на військову службу без поважних причин характеризуються з суб'єктивного боку прямим умислом ("Ухиляясь нарочно от службы"). Поважними причинами, які звільняють від відповідальності за вказані злочини і передбачені артикулом 8 цієї ж глави, є тяжка хвороба, смерть близьких, родичів, пожежа чи грабіж житла суб'єкта. Перелік цих поважних причин не є вичерпним ("да и другія правилнія причини"), у кожному конкретному випадку й інші причини можуть вважатись поважними. Покарання за вчинення даного злочину диференційоване залежно від суб'єкта: старших чинів позбавляли звань, а щодо рядових застосовували грошові та тілесні покарання.

Запізнення на військову службу без поважних причин, як і попередні склади злочинів, характеризується прямим умислом. Визначення поважних причин стаття не дає, але зі змісту можна зрозуміти, що ними є ті ж причини, що й у випадку самовільного залишення та неявки на військову службу і передбачені артикулом 8 цієї ж глави "Прав...". Термін запізнення не є кваліфікуючою ознакою, однак впливає на призначення покарання, оскільки військовослужбовець, що запізнився на військову службу, зобов'язаний відслужити вдвічі більше, ніж становить термін запізнення. Обтяжуючою обставиною є небажання виконувати наказ про прибуття на службу ("... а найпаче за ослушаниємъ").

Розвиток кримінальної відповідальності за самовільне залишення частини або місця служби в Російській державі починається з прийнятого 30 червня 1611р. "Приговора земского собора первого ополчения" [4, с.43-51]. Стаття 15 цього документа зобов'язує всіх, придатних до військової служби дворян та "дітей боярських", з'являтися на військові збори [5, с.137]. Воєводами і збирачами податків у міста пропонується призначати осіб, непридатних до військової служби [4, с.47-48]. Тим самим фактично було закріплено загальний військовий обов'язок для феодалів. Стаття 13 "Приговора..." передбачає відповідальність за нез'явлення на військову службу, а також за залишення військової служби без відповідного дозволу, тобто "боярського отпуску". Покаранням за вчинення такого злочину є конфіскація помістя. Обставиною, яка звільняє від відповідальності за нез'явлення на військову службу, є "бедность", тобто втрата помістя або його зруйнування.

На початок XVII ст. основою російської армії була дворянська кіннота і стрільці. Однак таке військо не могло забезпечити належне виконання зовнішніх та внутрішніх функцій держави. Необхідно було створити більш масову армію. З цією метою військову службу почали нести не лише дворяни і боярські діти, але й широкі верстви податного населення.

Дворяни на оглядах перед початком військових дій повинні були доставляти встановлену кількість воїнів (селян і холопів) у повному озброєнні та зі спорядженням. Ця категорія військовослужбовців становила більшу частину російської кавалерії [6, с.237-238]. З метою зміцнення армії стали проводити щорічні набори солдат на тимчасову службу. Однак усі ці заходи не дали бажаного результату. Тоді солдатські полки почали комплектувати з "даточних" людей [7, с.391], яких примусово набирали з встановленої кількості селянських дворів. "Даточні" люди несли постійну, пожиттєву службу в армії [8, с.7-10].

Зрозуміло, що такі суттєві зміни в структурі армії не могли не вплинути на поняття військового злочину та, зокрема, самовільного залишення військової служби.

"Соборное уложение" 1649 року містить цілу главу, присвячену військовим злочинам, в якій ст.8, 9 та 19 передбачають відповідальність за самовільне залишення військової служби [4, с.83-257]. Об'єктивна сторона цих злочинів полягає в тому, що особа самовільно, без відповідного дозволу залишає військову службу. На відміну від "Приговора земского ополчения" 1611 р., "Соборное уложение" не передбачає відповідальності за неявку на службу.

Розмежування даних складів злочину проводиться за суб'єктом. Зокрема, кваліфікуючою ознакою самовільного залишення військової служби дворянином є повторність і, як можна зрозуміти із змісту ст.19 "Соборного уложения", самовільне залишення служби в бойовій обстановці. Для всіх інших суб'єктів передбачено простий, не кваліфікований склад такого злочину. Санкції статей різноманітні і передбачають як тілесні, так і грошові покарання.

У другій половині XVII ст. в Росії почався перехід від представницької до абсолютної монархії, який завершився в першій половині XVIII cт. В період становлення абсолютизму, під час панування Петра І, одним з основних завдань було створення боєздатної і дисциплінованої армії. Стара військова система була непридатна для вирішення нових завдань Російської держави. Такою армією могла бути лише регулярна армія. Однак основною умовою для створення регулярної армії була тверда військова дисципліна і порядок. Виникла конча потреба у розробці нового військового законодавства. Внаслідок цього 30 березня 1716 року був виданий Військовий статут Петра І, який складався з чотирьох частин. Норми кримінального права були викладені в частині другій "Артикул воинский с кратким толкованием" [9]. Військові артикули були першим військово-кримінальним кодексом Росії і діяли до видання "Полевого уголовного уложения" 1812 р., а в мирний час – до видання "Военно-уголовного устава" 1839року.

Глава ХІІ Військових артикулів передбачає відповідальність за дезертирство і за злочини, пов'язані з самовільним залишенням військової служби – злочини, які набули значного поширення на початку XVIII cт. [10, с.708]. Артикул 94 передбачає відповідальність за самовільне залишення поля бою або частини безпосередньо перед боєм ("стоя перед неприятелем"). Особа, винна у вчиненні такого злочину, підлягає смертній карі. Роз'яснення до артикулу, що має силу закону, потребує з'ясування конкретних обставин учиненого злочину і допускає можливість пом'якшення покарання в разі наявності пом'якшуючих обставин.

Loading...

 
 

Цікаве