WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Про поняття, структуру та особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення - Реферат

Про поняття, структуру та особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення - Реферат

Реферат на тему:

Про поняття, структуру та особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення

В умовах проведення в Україні земельної реформи проблеми вдосконалення правового регулювання відносин з приводу використання і охорони земель сільськогосподарського призначення набувають виняткової актуальності. Характер і особливості цих відносин визначаються переважно своєрідністю їх об'єкта (земель сільськогосподарського призначення) і виконуваними ним функціями. Особливу роль об'єкта підкреслював ще І.І.Євтіхієв, зазначаючи: "Для земельного права характерний не спосіб правового регулювання (договірний чи односторонній) і не суб'єкти правових відносин, а той речовий об'єкт – земля, призначенням якого є максимальне виробництво продуктів" [3, с.24].

Від господарського, економічного призначення земель значною мірою залежить їх правовий режим, згідно з яким і визначається поведінка людей щодо використання земель.

Поділ земельного фонду за головним господарським призначенням було передбачено ще у перші роки Радянської влади. Зокрема, ст.5 Постанови ВЦВК від 14.2.1919 р. "Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства" [8] до обов'язків земельних відділів відносили обов'язок "відмежування земель сільськогосподарського призначення від земель іншого призначення". Але вперше класифікацію земель було проведено у Земельному кодексі УРСР 1922р. [1], оскільки у попередніх актах йшлося переважно не про самі землі, а про права та обов'язки сільськогосподарських землекористувачів.

Виділення земель сільськогосподарського призначення в окрему самостійну категорію земельного фонду зумовлюється насамперед тим, що всі ці землі використовують для чітко визначеної мети – ведення сільськогосподарського виробництва, і це при усіх відмінностях у суб'єктах землекористування, і в характері використання різних угідь створює низку правових наслідків, загальних для всіх землекористувачів, створює ряд особливостей у правовому режимі цих земель [10, с.96].

У Земельному Кодексі України правовий режим земель сільськогосподарського призначення позначений лише в загальних рисах у вигляді визначення цільового призначення земель: надання чи призначеності їх для цілей сільського господарства. Так до земель сільськогосподарського призначення належать усі землі, основним цільовим призначенням яких є використання у сільському господарстві. Тобто вихідний і найбільш загальний принцип тієї чи іншої категорії земель – юридично закріплений характер їх використання (цільове призначення земель).

Визначення правових ознак земель сільськогосподарського призначення становить необхідну попередню умову аналізу основних елементів правового режиму цих земель. У ст.47 ЗК визначається, що землями сільськогодарського призначення визнаються землі, надані для потреб сільського господарства або призначені для цих цілей. Отже, закріплюються дві альтернативні першопочаткові правові ознаки земель сільськогосподарського призначення, притому визначається коло землекористувачів та цілі, для яких їм можуть надаватися у користування чи передаватися у власність земельні ділянки.

Вважається, що на землі, надані у тимчасове користування для сільськогосподарських потреб із інших категорій, поширюється правовий режим земель сільськогосподарського призначення з тими особливостями, які пов'язані з тимчасовим землекористуванням [6, с.10]. З цією думкою можна погодитися – адже вона відповідає нормі ст.47 ЗК, яка не віддає переваги жодному із перелічених принципів. Це свідчить про те, що для визначення належності земель до земель сільськогосподарського призначення достатньо наявності однієї із ознак: враховується або факт надання земель для потреб сільського господарства, або призначення земель для цих цілей. Разом з тим норми Земельного кодексу в частині визначення поняття земель сільськогосподарського призначення потребують суттєвого доопрацювання.

У літературі висловлена думка, що усі землі, які закріплюються за агропромисловими об'єднаннями і комплексами, вже не можна віднести до сільськогосподарських і що їхній правовий режим повинен бути аналогічний правовому режиму земель, зайнятих промисловими підприємствами і належних до категорії несільськогосподарських [4, с.85]. Але навряд чи така позиція може бути сприйнята позитивно. На наш погляд, тут слід погодитися з критичним ставленням до цієї позиції Н.І.Титової, яка наводить такі аргументи: "... по-перше, поняття і склад земель сільськогосподарського призначення повинні відповідати змісту поняття сільськогосподарської галузі народного господарства. Як сфера матеріального виробництва, воно включає не тільки рослинництво, але і тваринництво, інші галузі. По-друге, у сучасний період індустріалізації сільського господарства є явна тенденція до розширення у ньому промислового будівництва, що означало б, по суті, штучну зміну змісту поняття земель сільськогосподарського призначення. Це могло б привести до частої зміни правового режиму земель у внутрішній структурі землекористування сільськогосподарських підприємств, що порушило б принцип стабільності землекористування" [9, с.37-38]. На нашу думку, законодавець повинен піти шляхом поширення на землі сільськогосподарських підприємств правового режиму земель сільськогосподарського призначення.

Проте не всі автори погоджуються з такими міркуваннями і головним їх заперечним аргументом служить те, що "призначення земель для сільськогосподарського виробництва фіксується територіальними планами використання земельних ресурсів та передує наданню земель у користування для вказаних цілей. А це повинно впливати на їхній правовий режим ще до надання у користування для сільськогосподарського виробництва" [11, с.11]. Такої ж позиції додержуються й інші автори, які вважають, що жодних земель, призначених для потреб сільського господарства, але не наданих для цієї мети, просто не може існувати. На їхню думку, доки ділянка не надана, її цільове призначення не визначено і вона числиться у складі земель запасу [5, с.78-79].

А проте така ситуація спостерігається. Наприклад, статистичні дані Львівського обласного управління земельних ресурсів про наявність земель та розподіл їх між землекористувачами, власниками землі та угіддями у Львівській області станом на 1 січня 1998р. показують, що сільськогосподарські землі розподілені між колективними сільськогосподарськими підприємствами, сільськогосподарськими кооперативами, сільськогосподарськими акціонерними товариствами, державними сільськогосподарськими підприємствами, громадянами, а також виділені землі державної власності, які не надані у власність чи користування, сільськогосподарські землі, що віднесені до земель запасу. Отож ми погоджуємось з думкою М.В.Шульги, який вважає, що правоутворюючими виступають обидві ознаки, вказані у законі. Щоправда, аналіз чинного земельного законодавства свідчить про домінування ознаки призначеності земель для потреб сільського господарства. Такий висновок ґрунтується на тому, що землі, придатні і призначені для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарських цілей [11, с.142]. Придатність земель для потреб сільського господарства визначається на основі даних державного земельного кадастру (ст.20 ЗК).

З розглянутою ознакою тісно пов'язана одна з основних особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення, яка зафіксована у ст.20 ЗК: "... землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарських цілей". З метою забезпечення цього принципу – принципу пріоритетності надання земель вищої якості для сільськогосподарських потреб (ст.20 ЗК) у земельному законодавстві закріплені певні гарантії, наприклад, у ст.7 п.4 Закону України "Про оренду землі" вказано, що "громадяни, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, можуть передавати в оренду відповідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського використання в порядку, визначеному Земельним кодексом України та законами України".

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення вміщує також характеристику їхньої юридичної структури. Землі сільськогосподарського призначення за їх юридичним закріпленням та способом використання поділяються на два види.

1. Земельні площі, які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб використовуються для посівів сільськогосподарських культур і є засобом виробництва у рослинництві – сільськогосподарські угіддя. Залежно від конкретного цільового призначення і характеру використання виділяють, зокрема, ріллю. Сільськогосподарські угіддя становлять більшу частину земель сільськогосподарського призначення. Наприклад, згідно із статистичними даними Львівського обласного управління земельних ресурсів про наявність земель та розподіл їх між землекористувачами, власниками землі та угіддями у Львівській області станом на 1 січня 1998р. з 1634200 га сільськогосподарських земель 1602896 га становлять сільськогосподарські угіддя.

2. Землі, які є територіальним базисом, необхідним для організації сільськогосподарського виробництва і пов'язаних з ним видів діяльності [6, 12]. На практиці сюди відносять землі під господарськими будівлями, під виробничими спорудами, землі, які перебувають у стадії відновлення їх родючості.

Така класифікація земель покликана точніше визначити їх відмінності, а також найповніше виявити та визначити у майбутньому законодавстві правовий режим цих земель і відтак відповідно забезпечити найбільш доцільне й ефективне їх використання.

Loading...

 
 

Цікаве