WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Нормативний договір як форма трудового права - Реферат

Нормативний договір як форма трудового права - Реферат

Реферат на тему:

Нормативний договір як форма трудового права

Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, якщо основна маса товаровиробників – підприємств, громадян – має свободу господарської діяльності та підприємництва [5, c.19]. Економічна свобода передбачає наявність різних юридичних і фізичних осіб як суб'єктів, що здійснюють різноманітні види виробничої діяльності, крім заборонених законом, на договірних засадах. Тому найважливішим інструментом регулювання таких взаємозв'язків між суб'єктами в цій діяльності є договір.

Характерним для договору є його універсальність як правопороджуючого юридичного факту, що встановлює правові зв'язки між будь-якими суб'єктами – учасниками суспільних відносин. Адже договір – це двостороння або багатостороння угода між людьми чи організаціями з урегулювання будь-якої життєвої ситуації [2, c.57]. Цим пояснюється його широке використання в різноманітних сферах суспільного життя. Визначальним є те, що кожен договір являє собою взаємне зустрічне волевиявлення сторін і скерований на певні юридичні наслідки. Договір є проявом нормативної саморегуляції, і якщо розуміти форми права у вигляді соціально-юридичної взаємодії, то договір повинен бути добровільно-погоджувальним, стимулюючим, а не формально-примусовим [10, с.25; 4, с.15].

Договір є оптимальною правовою формою для реалізації можливостей, які здійснюються або власними діями, або діями інших суб'єктів. Саме за його допомогою суб'єкти ринкових відносин у переважній більшості реалізують свої спільні інтереси. Договірні засади врегулювання суспільних відносин є оптимальними для розв'язання суперечностей та досягнення узгоджених дій між учасниками цих відносин. Адже договір є традиційним засобом регулювання відносин у галузях приватного та публічного права, які використовують договірне начало як самостійний елемент суспільного регулювання [8, с.8].

У навчальній літературі визначено, що договір є угодою нормативного характеру і має силу закону [9, c.193]. Підставою обов'язковості норм права, які містяться в нормативних договорах (угодах), що і є ознакою їх як форм трудового права, є: договірний характер цих норм; наявність санкцій держави у формі попереднього дозволу (делегування чи санкціонування) на встановлення норм права в договірному порядку. Саме в силу договірного характеру та санкції держави на автономне регулювання певного кола відносин названі норми відіграють роль регулятора трудових відносин. Так С.С.Алєксєєв вбачає зміст "автономного регулювання" суспільних відносин у тому, що його здійснюють самі учасники відносин, які виступають один перед одним не як органи, що виконують владні повноваження, а діють на засадах рівності, самі координують свою волю [1, c.162].

І справді, нормативний договір є проявом нормативної саморегуляції, проте первинною юридичною формою розвитку договірних форм права, надання їм законної сили виступає нормативно-правовий акт, а конкретніше – диспозитивні норми права. На сьогодні правовий акт щоразу більше взаємодіє з договором, вводить його як інструмент саморегуляції трудових відносин. Причому вісь взаємовідносин "підзаконний акт і договір як його конкретизація" поступово замінюється на взаємовідносини – "закон як основа договорів, локальних актів та актів самоуправління". Закон стає первинною юридичною формою розвитку договірних форм трудового права, створюючи міцний фундамент для договорів як форми альтернативно-юридичних дій і стимулюючи розширення кола їх учасників. Він або ж прямо передбачає та вводить через диспозитивні норми договір як форму трудового права, або ж допускає його у випадках, не врегульованих законодавством. У результаті цього збільшується сфера договірного регулювання трудових відносин, збільшується питома вага норм – "самозобов'язань", суб'єкти набувають більшої самостійності у вирішенні питань, що їх цікавлять. Поширюється розвиток самоуправлінських угод за участю різноманітних суб'єктів трудового права.

Діяльність учасників трудових відносин стосовно встановлення умов праці шляхом досягнення взаємних угод (договорів) у науковій літературі визначається як договірне регулювання трудових відносин [7, c.21]. Поняття договірного регулювання нерозривно пов'язане з поняттям нормативного регулювання, тому що нормативно-правовий акт визнає договір як вид нормативної саморегуляції, визначає сферу договірного регулювання, встановлює види і форми договорів тощо.

На сьогодні існує проблема співвідношення нормативного та договірного регулювання, коли закон вводить лише мінімальний рівень забезпеченості прав працівників та допускає його підвищення саме в договорах нормативного характеру. Встановлюючи певний мінімальний рівень трудових прав працівників, держава не забороняє, а інколи прямо пропонує підвищувати його на договірному рівні. Наприклад, ст.91 Кодексу законів про працю України [6] (далі КЗпП) проголошує, що "підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників". Отже, закон вводить низьку нормативну межу та допускає її перевищення саме в договорах нормативного характеру, наприклад у колективних договорах (угодах), і тим самим визнає пріоритет договору над іншими нормативними актами в регулюванні цих відносин. У нових господарських умовах за наявності різних форм власності обсяг трудових прав працівників як приватних, так і державних підприємств визначатиметься переважно не централізованим законодавством, а на договірному рівні, що визначатиметься рівнем грошових засобів, які заробляє трудовий колектив. У зв'язку з цим зростатиме і роль суб'єктів трудового права в саморегулюванні трудових відносин.

Термін "договірне регулювання" найбільш відповідає суті відносин, що складаються в умовах децентралізації їх правового регулювання в Україні, тому що дає можливість вказати на погоджувальний характер діяльності учасників трудових відносин стосовно визначення прав та обов'язків. Договірне регулювання є елементом ціннісної структури трудового права, оскільки є засобом реалізації взаємодії потреб та інтересів учасників трудових відносин [7, c.21].

У чинному КЗпП термін "договірне регулювання" ще не вживається, але встановлення в колективних договорах нових правових норм, не передбачених законодавством, згідно зі статтями 9 та 91 КЗпП, і є договірним регулюванням праці на рівні підприємств, установ і організацій. Поряд з цим у КЗпП є також інші норми, які передбачають урегулювання тих чи інших відносин у договірному або близькому за суттю до нього порядку. Це і передбачене ст.52 КЗпП визначення тривалості щоденної роботи (зміни) при п'ятиденному робочому тижні у правилах внутрішнього трудового розпорядку або графіках змінності та ін. Проте законодавством визначено лише перелік питань, які повинні (або можуть) врегулювати суб'єкти трудового права самостійно, але не зазначено порядок учинення сторонами дій, їх права та обов'язки в процесі розробки та прийняття акта, який повинен урегулювати визначені законодавством відносини. Тому в новому Кодексі про працю України потрібно не лише чітко розмежувати централізоване і договірне регулювання, але й на законодавчому рівні розкрити поняття договірного регулювання, визначити його суб'єктів, закріпити їх права та обов'язки.

У чинному законодавстві України більш-менш чітке розмежування на сферу державного та договірного регулювання праці встановлено лише щодо норм про оплату праці в Законі України "Про оплату праці" [3]. Зокрема, до державного регулювання віднесено встановлення розміру мінімальної заробітної плати, умов і розмірів оплати праці у святкові, неробочі та вихідні дні, у нічний час, за час простою не з вини працівника, особливості оплати праці працівників віком до 18 років. Ці норми і гарантії є мінімальними державними гарантіями. В договірному порядку можна встановлювати вищі норми і гарантії порівняно із законодавчими актами.

Водночас на практиці договірне регулювання застосовується переважно на державних підприємствах або на колишніх державних підприємствах, які сьогодні є орендними або акціонерними товариствами. На більшості приватних підприємств, які є господарськими товариствами, договірне регулювання не діє. Це призводить до того, що на виробничому рівні питання нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій), встановлення гарантій, компенсацій, пільг, режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку, умов та охорони праці, які повинні бути врегульовані в договірному порядку, встановлюються самостійно роботодавцями, що фактично означає незахищеність працівників у цих питаннях. Крім того, ряд відносин в таких випадках залишаються взагалі за межами правового регулювання. Це пов'язано з тим, що чинне законодавство встановлює мінімальні державні гарантії лише з окремих питань (наприклад, розмір мінімальної заробітної плати, тривалість мінімальної щорічної відпустки), але існують питання, які врегульовуються лише на договірному рівні і державні гарантії з яких навіть у мінімальному розмірі не встановлені (наприклад, нормування праці, черговість надання відпусток). Тому видається доцільним, удосконалюючи законодавство про працю, провести у відповідних інститутах трудового права розмежування на норми, які становлять предмет державного регулювання та які являють собою предмет договірного регулювання. Важливо також визначити коло трудових відносин, які, з одного боку, повинні регулюватись КЗпП, іншими централізованими нормативними актами, а з іншого – підлягають договірному регулюванню, у тому числі і локальному. Необхідно також у всіх відносинах, які становлять предмет трудового права, на законодавчому рівні встановити мінімальні державні гарантії та запровадити такі юридичні та економічні механізми, які б запобігали можливості неврегулювання будь-яких відносин у трудовому праві.

Однак жодне централізоване законодавство не зможе врахувати особливостей праці на кожному підприємстві (зокрема, на малих приватних підприємствах), інтереси кожної із сторін трудових правовідносин, які на них виникають, не завжди вдається досягти бажаного результату і шляхом договірного регулювання на виробничому рівні – адже його сторони фактично перебувають у нерівному становищі. На сьогодні, в умовах масового безробіття, працедавець сам вирішує практично всі питання, пов'язані із застосуванням праці (враховуючи, звичайно, мінімальні державні гарантії), а працівник, боячись залишитись безробітним, погоджується на будь–які умови. Нерівність сторін перетворює договірне регулювання на виробничому рівні у фікцію.

За таких умов вагомого значення набуває договірне регулювання на більш високому рівні (регіональному, галузевому і національному). Сторони такого регулювання не пов'язані між собою трудовими відносинами, є незалежними одна від одної, перебувають у рівному становищі, а тому на таких рівнях регулювання відбувається на паритетних засадах, шляхом вільного волевиявлення обох сторін та взаємопогодження інтересів.

Договір залишається актуальною проблемою трудового права в умовах нового розуміння власності та її форм, видів підприємництва, в пошуках заходів законодавчого, підзаконного та договірного регулювання трудових відносин. У розвиненому громадянському суспільстві він стає майже головною формою існування правових норм, що зумовлено низкою причин, серед яких: необхідність чіткого оперативного регулювання з боку держави та інших суб'єктів суспільних відносин різних сфер суспільного життя; здатність вносити відповідні зміни в розвиток подій у суспільному житті; особливість форми, яка дає змогу найбільш чітко формулювати зміст норм права (як зобов'язання сторін договору). Саме ж створення договірних норм є проявом здатності всіх суб'єктів суспільних відносин до саморегулювання, що повинно бути визначено юридично як один із способів нормативного регулювання.

Література

  1. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. – М.: Юрид. л-ра, 1966.

  2. Бабаев В.К. Теория современного советского права: Фрагменты лекций и схемы. – Нижний Новгород, 1991.

  3. Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №17. – Ст.121.

  4. Законодательство Российской Федерации: теоретические вопросы, проблемы и перспективы ("круглый стол") // Гос. и право. – 1992. – №10.

  5. Зобов'язальне право: теорія і практика: Навчальний посібник / Дзера О.В., Кузнецова Н.С., Луць В.В. та інші. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

  6. Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1997. – №11–12.

  7. Панасюк О.Т. Аксіологічні аспекти трудового права: Автореф.дис... канд. юрид. наук: 12.00.05. – К., 1994.

  8. Пархоменко Н.М. Договір у системі права України: Автореф.дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького Національної акад. наук України. – К., 1998.

  9. Теория права и государства: Учебник для вузов / Под ред. проф. Г.Н.Манова. – М.: Изд-во БЕК, 1995.

  10. Тихомиров Ю.А. Закон и формирование гражданского общества // Гос. и право. – 1991. – №8.

Loading...

 
 

Цікаве