WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Становлення інституту реабілітації в Україні - Реферат

Становлення інституту реабілітації в Україні - Реферат

Реферат на тему:

Становлення інституту реабілітації в Україні

Після 1917 року, в період громадянської війни і наступні десятиріччя на землі України мільйони безневинних людей на підставі антигуманних і антидемократичних законів та внаслідок прямого беззаконня і свавілля зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання своїх думок та релігійні переконання.

Спеціальне дослідження, проведене Верховним Судом України, свідчить, що масовим репресіям було піддано практично всі прошарки суспільства: партійні та безпартійні, чоловіки і жінки, люди похилого віку, діти, колгоспники, робітники та службовці, психічно хворі і волоцюги. Під час судових і позасудових розправ грубо нехтувались норми Конституції, покликані охороняти права і сободи громадян, елементарні норми судочинства.

Частину репресованих у 30-40-х і на початку 50-х років було поновлено в правах на підставі законодавства Союзу РСР.

В Україні роботу в справі реабілітації репресованих практично почали проводити з 1956 р. У 1956-1959 рр. за цією категорією справ було реабілітовано близько 250 тис. громадян. Однак у подальшому процес реабілітації фактично припинився – кількість переглянутих справ щорічно зменшувалась, перевірки проводились за заявами репресованих чи їхніх близьких, і за наступні 28 років було переглянуто лише 85 тис. справ і реабілітовано 60 тис. осіб.

У 1989 р. роботу з реабілітації було відновлено і протягом двох років реабілітовано ще 180 тис. репресованих. За цей час завершили перегляд архівних кримінальних справ, рішення з яких ухвалювались несудовими органами.

У серпні 1990 року Президент СРСР видав Указ "Про відновлення прав усіх жертв політичних репресій 20-30-х років" [1], яким скасувався судовий порядок реабілітації громадян, що існував раніше, але не передбачався жоден інший правовий механізм її проведення, чим фактично правоохоронні органи були позбавлені приймати рішення у справах.

Усе це потребувало прийняття закону, який став би ефективним правовим інструментом для завершення великої та складної роботи з відновлення історичної справедливості, прав та інтересів громадян, потерпілих від беззаконня і свавілля [4, с.14].

Відповідно до Декларації "Про державний суверенітет України" і з урахуванням того, що частину репресованих у 30-40-х і на початку 50-х років уже поновлено в правах, 17 квітня 1991 року прийнято Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" [2]. З урахуванням того, що політичні репресії на Україні відбувалися і до 20-х років, а також тривали у 60-80-х роках (переслідування за політичні переконання, за релігійну діяльність тощо), цей Закон поширює реабілітацію на весь період від 7 листопада 1917 р. до набрання Законом чинності.

Метою прийняття Закону є ліквідація наслідків беззаконня, допущених з політичних мотивів до громадян України, поновлення їх права, встановлення компенсації за незаконні репресії, а також пільг реабілітації.

Під репресіями, згідно із Законом, слід розуміти будь-які переслідування і заходи примусу в різній формі, зокрема: позбавлення життя або волі, примусове переселення, заслання, вислання за межі республіки, примусове утримання в лікувальних закладах, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав або свобод за мотивами політичного, соціального, класового, національного та релігійного характеру.

Із статей 1 та 3 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" випливає, що реабілітації підлягають три групи осіб:

  • репресовані у позасудовому порядку, що само собою є антиконституційним і грубо порушує законність (ст.1.);

  • засуджені за злочин, віднесені законодавством того періоду до контрреволюційних, чи за окремими статтями КК УРСР, що необґрунтовано обмежували свободу совісті, переконань та інші політичні права громадян, а також особи, щодо яких за політичними мотивами було застосовано примусові заходи медичного характеру (ст.1);

  • заслані чи вислані з постійного місця проживання і позбавлені майна за рішенням органів державної влади й управління з політичних, соціальних, національних, релігійних, інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, ворогами колективізації, так званими бандопособниками та їхніми сім'ями (cт.3).

Уперше централізовано для всіх реабілітованих передбачено певні пільги (ст.4 Закону). Ці особи поновлюються в усіх громадянських правах, їм мають повернути нагороди, вчені ступені, почесні звання, пенсії, яких вони були позбавлені у зв'язку з репресіями.

Вирішення цих питань покладені на обласні, міські і районні Ради народних депутатів. З цією метою утворюють штатні комісії, положення щодо яких затверджуються Кабінетом Міністрів України [3].

Комісії також надають громадянам допомогу в одержанні необхідних документів у зв'язку з реабілітацією; організовують публікацію повідомлень про реабілітацію в пресі чи іншим способом інформують громадськість за місцем роботи та проживання реабілітованого; доручають органам внутрішніх справ перевіряти факти безпідставності заслання і вислання; заслуховують інформацію відповідних службових осіб про виконання законодавства з питань реабілітації; вирішують інші питання, пов'язані з поновленням прав реабілітованих.

Порядок виплати компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим регулюється Положенням про порядок виплати грошової компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим громадянам або їхнім спадкоємцям, яке було затверджене Постановою Кабінету МінстрівУРСР від 24 червня 1991 року №48.

Більшість зазначених проблем пов'язані з тлумаченням окремих положень згаданих Закону і Положення. В деяких випадках їх розв'язання потребує доповнення чи уточнення цих нормативних актів [5, c.27].

Практика застосування названого Положення свідчить про доцільність внесення змін до його пункту 4. Згідно з цим пунктом, заяви про повернення будівель та іншого майна або вішкодування їх вартостей подають комісії за місцем проживання заявника на момент арешту. Автори цієї норми керувались тими міркуваннями, що в місці арешту, як правило, може знаходитись реквізоване майно чи документи про нього, і це значно полегшує вирішення питань щодо повернення майна чи відшкодування його вартості. Треба також врахувати й те, що багато реабілітованих проживають не там, де вони були піддані репресіям. Переважно це люди похилого віку, яким і фізично і морально важко їздити до місць колишніх арештів. Це змушує їх звертатись з проханням розглянути питання про реабілітацію за місцем проживання. Враховуючи все це, доцільно було б у п.4 уточнити: "заяви про виплату грошової компенсації, про повернення будівель та іншого майна подаються реабілітованими до комісії за місцем їхнього проживання".

Існує ряд проблем, пов'язаних з реабілітацією тих громадян, яких за рішенням органів державної влади і управління розселяли на відведені земельні наділи в межах того ж адміністративного району або ж взагалі не виселяли, проте, як і в першому випадку, позбавляли майна під приводом боротьби з противниками колективізації. Адже, відповідно до ст.3 Закону від 17 квітня 1991 року, реабілітовані можуть бути тільки ті особи, які заслані і вислані з постійного місця проживання та позбавлені майна.

Правового вирішення чекають й інші питання, пов'язані з реабілітацією громадян. Відзначимо, однак, що з прийняттям Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" і ряду інших нормативних актів вироблено нові правові засоби перегляду справ і матеріалів, що зумовлює деяке оновлення правового механізму реабілітації і може прискорити її завершення.

Література

  1. Відомості Верховної Ради СРСР. – 1990. – №34.

  2. Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – №22. – Ст.262.

  3. Положення про комісії Рад народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих затверджене Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 24 червня 1991 р. №48. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 1992 р. в це Положення вносили зміни. Тепер воно діє в редакції Постанови від 18 лютого 1993 р. №112.

  4. Реабілітація репресованих / За ред. В. Маляренка. – К.: Юрінком, 1997.

  5. Шумило М. Вдосконалити правове регулювання реабілітації жертв політичних репресій // Право України. – 1992. – №4. – С.27.

Loading...

 
 

Цікаве