WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Розвиток інституту давності у цивільних правовідносинах - Реферат

Розвиток інституту давності у цивільних правовідносинах - Реферат

Нарешті, австрійській кодифікації була властива диспозитивність у застосуванні давності. Вплив задавнення не наставав сам по собі, а лише за заявою сторони, до якої задавнений позов міг би бути звернений. Згідно ж із ст.709 тому Х Зводу законів Російської імперії, який стояв на позиціях імперативності у застосуванні позовної давності, судові органи, розглядаючи цивільні спори між скарбницею і приватними особами, повинні були звертати особливу увагу на те, чи не минула стосовно них давність.

Радянський період в історії давності в цивільних правовідносинах був представлений двома Цивільними кодексами УРСР 1922 і 1963 років.

Характерною особливістю цих законодавчих актів була відмова від набувної давності. У роз'ясненні Кодифікаційного відділу НКЮ РСФРР зазначалося: "Цивільний кодекс передбачає лише позовну давність, а не набувну давність. Набувна давність для приватних осіб юридично неможлива, бо, згідно з арт.58 ЦК, майно, що його власник невідомий (нічиє майно), переходить у власність держави" [14, c.499].

Цивільні кодекси УРСР запровадили розмежування строків давності залежно від суб'єктів, у відносинах між якими вона застосовувалася. Так ст.44 ЦК УРСР 1922 року передбачала: "Строк позовної давності в спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, підприємствами та організаціями є півтора року, а в спорах приватних осіб і організацій як між собою, так і з установами, підприємствами і організаціями усуспільненого сектора народного господарства є один рік" [15, c.14]. Загальний строк позовної давності за ст.71 ЦК УРСР 1963 року був встановлений у 3 роки, "а за позовами державних організацій, колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій одна до одної в один рік" [16, c.11]. Як відомо, 11.07.1995 року до ЦК УРСР 1963 року було внесено зміни, які усунули цей недолік, законодавець повернувся до єдиного строку давності – 3 роки.

Радянські Цивільні кодекси, так само як і дореволюційне російське законодавство, пішли по шляху імперативності у застосуванні позовної давності. Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін (ст.75 ЦК УРСР 1963 року).

Щодо давності примусового виконання добровільно невиконаного обов'язку (виконавчої давності), то норми про неї були поміщені в процесуальні кодекси, у зв'язку з чим представники цивілістичної науки поспішили зарахувати її до процесуальних строків. "Давність виконання є процесуальним строком і її поновлення повинно проводитися за загальними правилами, встановленими для процесуальних строків" [3, c.5].

На сьогодні в Україні продовжує діяти Цивільний кодекс УРСР 1963 року, а з ним і більшість його застарілих положень про давність. Водночас ми маємо проекти двох законодавчих актів, які покликані вдосконалити правове регулювання вказаного інституту. Мова йде про проект Цивільного кодексу України та проект Закону України "Про виконавче провадження".

Не вдаючись до детального аналізу згаданих джерел, відзначу, що проект ЦК України дає точніше визначення позовної давності, ніж те, що в чинному Цивільному кодексі. Позовна давність – це строк, у межах якого особа може захистити своє порушене право шляхом учинення позову (проект ЦК України). Із змісту ст.71 ЦК УРСР можна дійти висновку, що протягом встановленого нею трирічного строку завжди реально відбувається захист порушеного права шляхом застосування за рішенням суду одного із способів захисту, передбачених ст.6 Цивільного кодексу. Однак видається сумнівним, що законодавець саме це мав на увазі. Нерідко такий захист або навіть постановлення судового рішення відбуваються поза межами вказаного строку. Тому проект ЦК України розглядає позовну давність як строк, протягом якого особа може звернутися за захистом, а не одержати його.

В юридичній літературі здавна звертається увага на недосконалість термінології, що застосовується в діючому ЦК стосовно позовної давності. "В зв'язку з тим, що позовна давність є різновидом строку в праві, термін, що вживається в законі: "строк позовної давності" є тавтологічним. Словосполучення "тривалість позовної давності", "загальна і спеціальна (скорочена) позовна давність" були б більш точними" [8, c. 44-45]. Автори проекту, сприйнявши думку автора, уникнули такої тавтології.

Розробники проекту ЦК, орієнтуючись на здобутки світової цивілістики, і, зокрема, на Конвенцію ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів, укладену в Нью-Йорку 1974 року [13], відмовились від імперативності у застосуванні позовної давності. Позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судом рішення.

У проекті Цивільного кодексу України пропонується внести цілу низку інших новел у правове регулювання позовної давності. Деталізовано правила про початок перебігу позовної давності, розширено коло підстав для його зупинення та вимог, на які позовна давність не поширюється. Окремою статтею регулюється перебіг позовної давності у разі залишення позову без розгляду.

Проект ЦК України повертається до раніше відомої набувної давності. Фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно відкрито і безперервно володіє нерухомим майном, як своїм власним, протягом 15 років або рухомим майном, як своїм власним, не менш ніж протягом 5 років набуває права власності на це майно (проект ЦК України). Очевидно, що дана норма запозичена з Цивільного кодексу Російської Федерації і є продовженням традицій дореволюційного російського законодавства, яке для набуття права власності за давністю не передбачало такої умови, як законність підстави виникнення фактичного володіння.

Проект Закону про виконавче провадження на відміну від чинного Цивільного процесуального кодексу України встановлює різні тривалості виконавчої давності [2] залежно не від суб'єкта, який звертається за примусовим виконанням, а від виду виконавчого документа, що пред'являється для такого виконання. Так рішення суду та виконавчі написи нотаріусів можуть бути пред'явлені для примусового виконання протягом трьох років, а посвідчення комісії з трудових спорів і постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення – протягом трьох місяців (ст.12 проекту Закону Про виконавче провадження).

У цьому проекті Закону є ще дві статті, присвячені давності примусового виконання добровільно невиконаного обов'язку: "Переривання строку давності у разі пред'явлення виконавчого документа" та "Поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа для виконання". Враховуючи потреби правового регулювання інституту давності в цивільних правовідносинах цих статей у законі Про виконавче провадження буде недостатньо.

Література

  1. Беляева И. Как понималась давность в разное время, и русское общество в своей жизни и русские законы // Фонд Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. – К.

  2. В проекті Закону Про виконавче провадження вона іменується як "давність для пред'явлення виконавчого документа для виконання".

  3. Заворотько П.П. Охрана прав советских граждан в стадии исполнения судебных решений: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К.: Киев. гос. ун-т им. Т.Г.Шевченко, 1956.

  4. Любавский Александр. Опыт комментария русских законов о давности // Юридический вестник. – К., 1864. – №213.

  5. Огоновський О. Система австрійського права приватного. – Львів: видав Петро Стебельський, 1987. – Т. І. Науки загальні і право річеве.

  6. Права за якими судиться малоросійський народ 1743. -К.: Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, 1997.

  7. Полное собрание законов Российской империи. – С.Пб., 1830. – Т.22.

  8. Ромовская З.В. Спорные вопросы учения об исковой давности // Вестник Львовск. ун-та им. И.Франко. Серия юридическая. – Вып. 26. – 1988.

  9. Руська правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій. ІУ редакція (Руська Правда об'єднана із Судебником царя Константина). – К.: Вид-тво Української Академії Наук, 1935.

  10. Статут Великого княжества Литовского 1529 года / Под ред. акад. АН Литовской ССР К.И. Яблонскиса. – Минск.: Изд-во Академии Наук БССР, 1960.

  11. Сучасна назва "позовна давність".

  12. Сучасна назва "набувна давність".

  13. Україна ратифікувала Конвенцію 14 липня 1993 року.

  14. Цапенко М. Про набувну давність у радянському праві // Червоне право. – 1929. – №11.

  15. Цивільний кодекс УРСР 1922 року. – К.; Харків.: Укр. держ. вид-во, 1945.

Loading...

 
 

Цікаве