WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Необхідність уточнення правового статусу народних депутатів України - Реферат

Необхідність уточнення правового статусу народних депутатів України - Реферат

Реферат на тему:

Необхідність уточнення правового статусу народних депутатів України

Розвиток демократії, свободи та економічне процвітання України невіддільні від забезпечення верховенства народу у розв'язанні доленосних проблем свого буття. Народний суверенітет є фундаментальною основою побудови механізму державної влади. Саме ідея народного представництва покладена в основу формування та діяльності парламенту і цим визначає його роль в державі – адже жоден інший орган не має права і не може говорити від імені всього народу. З'ясування ролі парламенту в суспільстві, статусу народного депутата є на сьогодні надзвичайно актуальними.

Парламент – це вищий представницький орган, що обирається населенням, працює на постійній основі і є своєрідним дзеркалом суспільства. Парламентарій, виконуючи свої обов'язки, стає уособленням волі народу, недоторканою й повноважною особою, що пов'язує державний апарат і народ, від його конституційно-правового статусу залежить майбутнє держави [4, с.5]. Народні депутати повинні мати такі права і обов'язки, які б давали їм змогу ефективно виконувати поставлені перед ними завдання і функції.

Правовий статус народного депутата України визначають Конституція України (28.06.1996), Закони України "Про статус народного депутата України" (17.11.1992 р. з подальшими змінами), "Про вибори народних депутатів України" (24.09.1997), Регламент Верховної Ради України та деякі інші нормативні акти.

Статус народного депутата (лат. status – стан, положення) – правове положення депутата, окреслене системою правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з депутатською діяльністю (правова природа депутатського мандата, виникнення і строки дії, гарантії діяльності, підзвітність, підконтрольність, відповідальність депутата) [2, с.154].

Щодо першої складової статусу депутата – природи депутатського мандата, то поняття мандат вживається в трьох значеннях:

1) документ, який посвідчує повноваження пред'явника;

2) в конституційному праві – документ, що стверджує повноваження депутата, надані йому виборцями;

3) основи, на яких ґрунтуються взаємовідносини між депутатом і виборцями.

За своєю природою депутатаський мандат може бути імперативним і вільним. Ще до зміни виборчої системи ряд учених (зокрема, В.Погорілко) пов'язували тип виборчої техніки з характером депутатського мандата [3, с.2]. Незважаючи на внесення певних уточнень до законодавства, простежується досить суперечлива ситуація, коли деякі автори обстоюють думку про наявність імперативного депутатського мандата в конституційно-правовому полі України, а інші вчені вважають цю доктрину хибною. Це пов'язано насамперед з різноманітністю вибраних підстав для визначення характеру депутатського мандата.

Напочатку епохи історії представницьких установ повірений був мандатарієм своїх виборців, які уповноважували його представляти їх перед короною. Вибраному повіреному видавали довіреність, і він приносив присягу вірно виконувати наказ, не торкатися нічого іншого, на що його не уповноважували. У наказах відображалися не загальнодержавні потреби, а місцеві інтереси окремих осіб чи територіальних одиниць. Принципами імперативного мандата є абсолютна обов'язковість волі виборців для депутата, їх наказів, право у встановленому законом порядку відкликати депутата, що не виправдав їхнього довір'я.

Прихильники імперативного мандата називають різні аргументи. Приміром, аналізуючи політико-правову природу народного представництва, зважають на те, що депутат представляє у Верховній Раді України виборців свого округу. У цьому зв'язку виникає теоретично важливе і принципове для практики питання: якою мірою обов'язкові для депутата воля його виборців та їхні інтереси? Якщо воля народу обов'язкова для представницького органу і для кожного депутата, то це зовсім не означає, що воля виборців одного округу обов'язкова для депутата від цього округу за будь-яких обставин. У випадках, коли в наказах виборців містяться вимоги загальнополітичного характеру, які відповідають інтересам народу, вони, безумовно, мають імперативний характер, чого не можна сказати про волю виборців з усіх конкретних питань.

Історичний досвід зарубіжних країн свідчить про те, що в більшості з них сьогодні депутати не пов'язані юридичними обов'язками стосовно своїх виборців, тобто їх мандат є вільним. Це аргументується тим, що вільний мандат цілком забезпечує для депутатів можливості займатися справами, що належать до компетенції загальнонаціонального представницького органу, а не зводить їхню діяльність до рівня уповноваженого з місцевих справ. Притому зв'язки з виборцями мають різноманітний і тривкий характер [5, с.67]. Західний парламентаризм з формальної точки зору – однозначно за вільний мандат депутата. Але на практиці депутат парламенту, як правило, підтримує достатньо тісні контакти зі своїми виборцями, реагуючи на коливання громадської думки і не лише тому, що професійному політику ще не раз доведеться балотуватися на цей пост: більшість парламентарів обираються за партійними списками і жорстко зобов'язані партійною дисципліною [1, с.30].

Щодо мандата народного депутата України, то до прийняття Конституції України 1996 року він був однозначно імперативним. Конституція поклала початок заміні імперативного мандата на вільний. Прикладом цього може бути ст.81 Конституції України, де визначаються випадки дострокового припинення повноважень народного депутата:

1) складення повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзд на постійне місце проживання за межі України;

5) смерті.

Серед перелічених підстав не числиться можливість відкликання депутата виборцями. Наступним кроком було внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус народного депутата України" (25.09.1997) – ст.3 цього Закону приведена у відповідність до Конституції, хоча з частини 3 ст.7 не було вилучено такого парадоксального рудименту: "Депутата, який не виправдав довір'я вибоців, може бути відкликано на підставах і в порядку, встановлених чинним законодавством", або "у разі неодноразового нез'явлення депутата без поважних причин на пленарні засідання Верховної Ради, засідання утворюваних нею органів або систематичного бойкоту цих заходів, Верховна Рада може прийняти рішення про проведення у відповідному виборчому окрузі голосування виборців щодо відкликання депутата". Отже, законодавець, скасовуючи можливість відкликання в одній статті, забуває про інші.

До умов, що забезпечують ефективність роботи депутатів і визначають їхній статус, слід віднести й імунітет депутата: народного депутата не можна притягнути до кримінальної відповідальності, затримати чи заарештувати без згоди Верховної Ради (навіть після закінчення строку своїх повноважень за порушення закону під час виконання депутатських повноважень). Кримінальну справу щодо народного депутата може порушити тільки Генеральний прокурор: він вносить до Верховної Ради подання про притягнення до кримінальної відповідальності, арешт чи затримання, рішення ж приймається 2/3 від загального складу народних депутатів.

Якщо проаналізувати практику одержання такої згоди, то парламент давав її тричі – справа Хмари, Звягільського і Лазаренка, причому згоду щодо Звягільського відкликали. Щоб спростити цю процедуру, можна було б запозичити досвід зарубіжних країн: можливість арешту і порушення кримінальної справи під час затримання депутата на місці скоєння злочину; в Ірландії, Японії, Норвегії, США визнана заборона арешту тільки під час парламентської сесії, на шляху депутатів на сесію та під час повернення з неї (в будь-який інший час їх можна притягнути до судової відповідальності).

Ще більш законодавчо неврегульованим це питання стало після введення змішаної виборчої системи. Вона з'явилась як намагання згладити недоліки і поєднати переваги мажоритарної виборчої системи та системи пропорційного представництва і передбачає, що 225 депутатів обираються по одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості, а інші 225 – за пропорційною системою в єдиному загальнодержавному багатомандатному окрузі. Кожен виборець має два голоси: на виборах голосує за депутата одномандатного округу і за партійний список. Введення цієї системи, крім позитивних рис, породжує і додаткову проблему – в парламенті є дві категорії депутатів – одні, обрані в одномандатних округах, пов'язані з виборцями, інші – обрані за партійними списками, не мають таких обов'язків (накази виборців, звіти перед ними), тобто є більш вільними. В одному органі – Верховній Раді України народні депутати, що обираються двома шляхами, мають різні права і обов'язки, а отже, і різний статус, що є неприпустимим. У зв'язку з вищенаведеним пропонуємо:

1) не вносити зміни в існуючий закон, а прийняти якісно новий закон про правовий статус народного депутата;

2) внести відповідні зміни до Регламенту Верховної Ради щодо положень, які регулюють статус народного депутата;

3) можливо прийняти низку законів стосовно окремих елементів статусу народного депутата.

Підсумовуючи викладене, відзначимо, що більш детальне правове регулювання статусу народного депутата сприятиме підвищенню ефективності роботи та активності народних депутатів.

Література

  1. Іванченко А.В. Законодательство об отзыве депутатов // Советское государство и право. – 1991. – №10.

  2. Конституционное (государственное) право. Справочник /Под ред. В.И.Лофицкого. – М.: Юристь, 1995.

  3. Проект Конституції України: думки науковців // Голос України. – 1996. – №61.

  4. Філіпчук В., Манчуленко Г. Народний депутат України: конституційно-правовий статус // Віче. – 1998. – №1.

  5. В.Шаповал. Зарубіжний парламентаризм. – К: Основи, 1993.

Loading...

 
 

Цікаве