WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Інститут правової охорони конституції у конституційних проектах українських учених і політичних діячів другої половини ХІХ- початку ХХ ст. - Реферат

Інститут правової охорони конституції у конституційних проектах українських учених і політичних діячів другої половини ХІХ- початку ХХ ст. - Реферат

Реферат на тему:

Інститут правової охорони конституції у конституційних проектах українських учених і політичних діячів другої половини ХІХ- початку ХХ ст.

Конституція незалежної суверенної правової держави як нормативний акт, що закріплює основи суспільного й державного ладу, основні права і свободи людини та їх гарантії, порядок формування і діяльності та повноваження органів державної влади, повинна бути захищена від можливих посягань на порушення її норм, отже, вона потребує особливої правової охорони, захисту.

Зокрема, охорона Конституції може здійснюватися як неправовими засобами, наприклад опір неконституційному уряду, так і правовими. Серед правових засобів охорони Конституції найхарактернішими є наявність у системі органів державної влади глави держави як гаранта Конституції, контрольні функції парламента, правозастосувальна і правоохоронна діяльність судів загальної та спеціальної юрисдикції.

Однак у науці конституційного права засобами охорони Конституції вважають ряд інституціонально-процедурних гарантій, як-от: особливий порядок прийняття Конституції та внесення до неї змін, відповідальність вищих посадових осіб за порушення Конституції або принесення присяги на вірність Конституції, вирішення та здійснення конституційної юрисдикції, можливість заборони політичних партій.

З огляду на досліджуване питання звернемося до теоретичних положень конституційного права на початку ХХ ст. Під правовою охороною конституції в той час розуміли конституційні гарантії, які розглядалися як визначення позитивного права у державах з представницьким устроєм, призначення яких – оберігати недоторканість державного устрою, ліквідовуючи можливість неконторольованих або передчасних змін тексту основних законів, а також їх порушення [1, с.113]. Зокрема, німецький професор Г.Еллінек, власне, і розмежовує звичайні закони від коституційних за критерієм забезпеченості останніх особливими гарантіями непорушності [3, с.8].

У російській юридичній літературі початку ХХ ст. виділяють такі конституційні гарантії:

1) узгоджені дії трьох влад (мається на увазі їх діяльність під час перегляду основних законів);

2) вимога урочистої присяги на вірність конституції як глави держави, так і інших посадових осіб та повнолітніх громадян;

3) право судової влади контролювати законність дій уряду і у випадках невідповідності началам конституції оголошувати їх недійсними;

4) відповідальність міністрів за порушення конституційних принципів;

5) міжнародні конституційні гарантії. Цей вид гарантій використовується, коли конституція держави гарантується іншою державою за допомогою зброї.

На підставі викладеного проаналізуємо ситуацію щодо розвитку інституту правової охорони Конституції у конституційних проектах середини ХІХ ст. – початку ХХ ст., які представлені такими українськими вченими та суспільно-політичними діячами, як Георгій Андрузький, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Микола Міхновський, Степан Баран, Станіслав Дністрянський.

Зазначимо, що українські конституційні проекти середини XIX ст. – початку XX ст. мають ряд особливостей, які можна, зокрема, пояснити станом конституціоналізму, історичними умовами розвитку держави та правової думки; викладення змісту більшості з них здійснено у публіцистичній формі (Грушевський); відображають неординарні, деколи утопічні погляди щодо влаштування суспільного життя (Андрузький); в дусі часу більшість учених під конституцією розуміють не один систематизований нормативний акт, а декілька основних законів (устави, конституції) (Драгоманов). Проблемі правової охорони конституції приділялася неналежна увага, бракує чіткої системи поглядів щодо вагомості інституту правової охорони Конституції України. Крім того, у конституційних проектах українських учених, за винятком С.Дністрянського, не знайшлось місця питанню порядку прийняття майбутньої конституції.

Одним із перших конституційних проектів досліджуваного періоду є "Начерки конституції республіки" Георгія Андрузького, студента юридичного факультету Київського університету, члена Кирило-Мефодіївського товариства, перші два нариси якого датуються 1846-1847 рр., останній – 1850р. "Начерки" розроблені в дусі народницьких концепцій, основу суспільного життя яких становить община.

У цьому проекті передбачається наявність глави держави (Президент штатів), прототип парламенту (обласна палата), однак автор не наділяє їх повноваженнями щодо охорони Конституції, тобто Президент не є гарантом Конституції, обласна палата не наділена жодними контрольними функціями. Проте у "Начерках конституції республіки" міститься положення, відповідно до якого члени управління общини можуть бути позбавлені депутатства і передані суду під час бунту або за кримінально незаконні рішення управління. Якщо враховувати, що бунт – це насильницький опір існуючому суспільно-політичному ладу, існуючим законам (у тому числі Конституції), то саме позбавлення депутатства членів управління і слід розглядати як вид покарання за конституційний проступок .

Отож, у "Начерках" знайшла місце така гарантія охорони Конституції, як відповідальність за порушення конституційних принципів, і її можна розглядати як прототип конституційної відповідальності.

Дещо ґрунтовніше викладено проблему правової охорони Конституції у праці М.Драгоманова "Проект оснований устава украинского общества -"Вольный союз" – "Вільна спілка", яка побудована на ідеї асоціації гармонійно розвинутих особистостей, що відобразилася б у федералізмі держави з максимальною децентралізацією і самоврядуванням громад та областей, тобто цей конституційний проект мав за основу перетворення Російської імперії у децентралізовану державу з федеративним устроєм.

У конституційному проекті М.Драгоманова присутні такі гарантії правової охорони конституції, як особливий порядок внесення до неї змін, а також частково окреслено питання конституційної юрисдикції. Зокрема, у п.23 "Проекта оснований устава..." передбачено особливий порядок прийняття змін до основних законів, а саме зміни можуть бути внесені лише зі згоди кваліфікаційної більшості (2/3) голосів Державної і Союзної Дум із наступним затвердженням Державним Собором [4, с.58].

Цікавим є положення цього проекту щодо відповідності постанов і дій органів місцевого самоврядування до основних законів та загальних інтересів держав союзу і відповідності постанов вищих органів державної влади (Державної та Союзної Дум) до основних законів держави. Згідно з п.10(II) та п.22 вищезгаданого проекту такі колізії повинні бути вирішені Сенатом, тобто вищим органом судової влади на загальних зборах його департаментів [4, с.58].

Отже, власне крізь призму положень про особливий порядок внесення змін до основних законів про необхідність відповідності рішень та постанов органів місцевого самоврядування та вищих органів державної влади автор "Проекта оснований устава..." наголошує на вагомості основного закону держави, на його авторитетності, на особливій юридичній природі.

У дусі суспільно-політичної ситуації в Україні у 1905 р. було опубліковано два варіанти конституційних проектів для України: у травні – стаття М.Грушевського "Конституційне питаннє і українство в Росії" (опубліковано у Літературно-науковому віснику), у вересні – "Основний закон "Самостійної України" Спілки українського народу, який було запропоновано національно-радикальним крилом українського руху, одним із співавторів якого є М.Міхновський. Ці два проекти різняться принципами, покладеними в їх основу. Зокрема, Грушевський виділяє такі принципи конституційного проекту: 1) репрезентаційність парламенту [2, с.13]; 2) самоуправність областей і територій [2, с.11].

Loading...

 
 

Цікаве