WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Законне представництво у стадії порушення кримінальної справи - Реферат

Законне представництво у стадії порушення кримінальної справи - Реферат

Як вказує В. Адаменко, зміст повідомлення через іншу особу в тому, щоб заява була зроблена добровільно і за ініціативою того, хто вчинив злочин, однак не обов'язково ним самим. Заява громадянина про вчинення ним кримінально карного діяння через іншу особу не суперечить поняттю явки з повинною [2, с.116].

Якщо з'явлення із зізнанням, заявлене законним представником, не заходить підтвердження в подальшій поведінці обвинувачуваного (відмова від зізнання, відмова давати показання тощо), звернення законного представника слід розглядати як привід до порушення кримінальної справи, передбачений п.1 ч.1 ст.94 КПК.

З цією проблемою тісно межує проблема добровільного відшкодування шкоди, яка є обов'язковою складовою дієвого каяття (ст.45 КК) та обставиною, що пом'якшує відповідальність (п.2 ч.1 ст.66 КПК). В теорії кримінального процесу прийнято вважати, що інші особи (родичі, друзі) не можуть бути самостійними суб'єктами права на добровільне відшкодування шкоди особам, які постраждали від злочину, хоча їхня допомога при цьому не виключається [4, 83], що загалом правильно. Разом з тим добровільне відшкодування шкоди, здійснене законним представником від імені підопічного чи від свого імені (коли сам законний представник виступає цивільним відповідачем), слід розглядати як підставу звільнення підопічного від покарання (ст.45, 46 КК) чи пом'якшуючу його вину обставину (п.2 ст.66 КК). Таке право випливає з неповноцінності самого суб'єкта, зумовленої його неповноліттям, фізичними чи психічними вадами. Водночас, законний представник юридично є особою відповідальною за дії свого підопічного.

В процесі перевірки повідомлення про злочин можливе відібрання пояснень органом, який веде процес. Якщо при цьому потрібно викликати неповнолітнього, то такий виклик, за аналогією зі ст.433 КПК, відбувається через законного представника. Проте, оскільки відібрання пояснень не є процесуальною дією, а відтак не врегульоване законом, порядок та умови їх відібрання визначаються за домовленістю слідчого та законного представника. Це ж стосується і пояснень самого законного представника. Зрештою, законний представник та його підопічний не зобов'язані давати будь-які пояснення чи показання.

Відповідно до ч.2 ст.97 КПК, за заявою або повідомленням про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані не пізніше як у триденний строк прийняти одне з таких рішень: 1) порушити кримінальну справу; 2) відмовити в порушенні кримінальної справи; 3) спрямувати заяву або повідомлення за належністю. Особливе значення має рішення про порушення кримінальної справи чи відмову в такому порушенні.

На випадок порушення справи кримінально-процесуальний закон не передбачає обв'язку органу, який її порушив, повідомити про цей факт заявника чи особу, щодо якої вона порушена. Очевидно, це пояснюється тим, що ці суб'єкти зазвичай залучаються у справу як обвинувачувані, потерпілі, позивачі чи свідки. Разом з тим така ситуація не є нормальною, особливо у випадку неповідомлення особи, щодо якої ця справа порушена – адже довідатись про цю обставину вона може лише у разі прийняття щодо неї рішення про запобіжне обмеження (ст.98-1 КПК). Більше того, до затримання як підозрюваного чи пред'явлення обвинувачення ця особа фактично не є учасником справи і не має будь-яких прав, у тому числі і права на захист.

Така ситуація потребує вирішення, яке можна здійснити двома шляхами. Перший – відмовитись від обов'язку слідчого порушити справу проти особи. Таку позицію обстоював, зокрема, М. Строгович, за яким кримінальна справа порушується щодо факту, події злочину, але не особи [5, с.12]. Однак, у багатьох випадках подія злочину невіддільна від особи, яка її вчинила, як це, наприклад, спостерігається при вчиненні службових злочинів. Тому оптимальнішою слід вважати позицію, за якою особу, щодо якої порушено кримінальну справу, слід визнати підозрюваною з моменту такого порушення і наділити правами підозрюваного [6].

Крім того, в кримінально-процесуальному кодексі треба передбачити обов'язок органу, який вирішує питання порушення кримінальної справи, повідомляти заявника про результати розгляду поданої ним заяви незалежно від того, порушена справа, чи ні. При цьому щоразу йому повинна надсилатись копія постанови. У випадку порушення справи застосування такого правила дасть змогу заявнику-потерпілому та його законному представнику належно підготуватися до участі в процесі доказування у стадії досудового слідства, а у випадку відмови в порушенні – мотивовано оскаржити таку відмову.

Що стосується відмови від порушення кримінальної справи, то вона можлива за наявності будь-якої з вказаних у ч.1 ст.6 КПК обставин. Відновний матеріал оформляється з вказівкою на обставину, через яку орган дізнання, слідчий чи прокурор відмовляють у порушенні справи. Разом з тим обставини, вказані в п.4, 5, 8 ч.1 ст.6 КПК, є нереабілітуючими за характером, у зв'язку з чим постанова про відмову в порушенні кримінальної справи з вказівкою на такі обставини має розглядатись як висловлена від імені держави підозра, що певна особа вчинила злочин, хоча притягнення її до відповідальності неможливе. Так у випадку відмови у порушенні кримінальної справи за п.5 ч.1 ст.6 КПК щодо малолітнього до 11 років цей факт відображається у відомостях профілактичного обліку кримінальної міліції у справах неповнолітніх та служби у справах неповнолітніх відповідної держадміністрації. Відповідному обліку підлягає й інформація щодо інших суб'єктів. Це, своєю чергою, може тягти як негативні моральні, так і юридичні наслідки для особи, яка, фактично, визнана правопорушником. Проте закон не передбачає заперечення проти можливості відмови в порушенні кримінальної справи з цих підстав, як це передбачено у випадку закриття справи.

На нашу думку, як самі особи, щодо яких відмовлено в порушенні кримінальної справи за нереабілітуючими підставами, так і їхні законні представники, повинні мати змогу заперечити проти такої відмови, в результаті чого справа підлягає відкриттю і провадження має продовжуватися в звичайному порядку.

Зауважимо, що на відміну від порушення справи у випадку відмови в її порушенні, згідно з ч.1 ст.99 КПК передбачене повідомлення заінтересованих осіб. Під заінтересованими особами у цьому разі слід розуміти не лише заявників, але й осіб, щодо яких розглядалось питання про таке порушення, та їхніх законних представників.

Постанова про відмову в порушенні справи може оскаржуватись законним представником згідно зі ст.99-1 КПК.

Окремі особливості на цій стадії має законне представництво потерпілого у справах приватного обвинувачення (ст.125 КК; ст.126 КК; ст.356 КК), в яких публічне начало, визначене ст.4 КПК, відходить на другий план, поступаючись місцем диспозитивному праву приватної особи на судовий захист.

Оскільки порушення справи та її судовий розгляд в такій категорії справ перебуває в залежності виключно від активних дій потерпілого, то участь у такій категорії справ неповнолітніх, осіб з психічними та фізичними вадами фактично неможлива без їхнього законного представництва, під час дослідження питань реалізації якого важливим є з'ясування трьох основних аспектів: чи може бути така справа порушена за скаргою законного представника; чи може він виконувати в ній обов'язки обвинувача; як саме повинні бути розв'язані суперечності в позиціях потерпілого та законного представника.

Право на подання скарги у справах приватного обвинувачення, звичайно пов'язується з наявністю в особи, яка подає таку скаргу, дієздатності [7, с.122-123.]. Однак кримінально-процесуальний закон формально не пов'язує право на подання такої скарги з повною дієздатністю особи. Так, якщо малолітні, внаслідок недостатнього розвитку справді практично не в змозі користуватися таким правом, ним можуть користуватися неповнолітні відтак правомірною є думка, за якою право на самостійну подачу скарги може бути надано неповнолітнім з 14 років [8, с.23-24].

Водночас, оскільки всі вказані суб'єкти не володіють повною процесуальною дієздатністю, щодо них можливе здійснення законного представництва, а отже і подання скарги через законного представника. При цьому, якщо виходити з таких властивих йому ознак як право захищати права і законні інтереси підопічного у всіх установах, у тому числі й судові, та незалежність у своїх діях від волі підопічного, законний представник має безумовне право на подання скарги з метою порушення справи приватного обвинувачення. Така позиція є загальновизнаною в теорії і практиці кримінального процесу [9], відтак її можна закріпити у відповідній нормі закону (зокрема ст.27 КПК).

Loading...

 
 

Цікаве