WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Концепція розподілу влад Володимира Старосольського - Реферат

Концепція розподілу влад Володимира Старосольського - Реферат

Поза тим, незалежно від способу створення виконавчої влади вона зумовлює обмеження компетенції верховної влади ще в одному напрямі – верховна влада призначає передусім голову ради міністрів і доручає йому сформувати кабінет, тож всіх інших членів кабінету верховна влада призначає лише на пропозицію прем'єра, який виступає, відповідно, співстворюючим кабінет органом. Така процедура зумовлює правове становище кабінету як цілісності та солідарність його членів. Тож прем'єру, який має нести співвідповідальність за всіх членів кабінету, повинно бути забезпечене і гарантоване право вільного вибору і формування його складу на власний розсуд [2, с.214].

Сутність правового становища міністрів полягає, окрім їхньої компетенції, в їхній відповідальності. Народна суверенність вимагала безумовної відповідальності виконавчої влади перед народом, властиво перед його законодавчим представництвом, а монархічний принцип, навпаки, встановлював невідповідальність монарха, його недоторканість, аналогічно невідповідальність глави держави визнали деякі республіки. Вислідом цих суперечностей стало встановлення відповідальності міністрів шляхом "контрасигнатури", коли урядовий акт глави держави вважався чинним лише після його контрасигнації міністром, тож міністерська відповідальність стала "функціонально" пов'язаною з невідповідальністю глави держави. У державах, де глава держави відповідальний, міністри відповідальні не перед народним представництвом, а лише перед ним; і, навпаки, у державах, де невідповідальний глава держави, міністри відповідальні перед парламентом [2, с.215].

Вчення про розподіл влад, з одного боку, та концепція народної суверенності, з другого, впливали у різних напрямах на організацію та правове становище суду у державі – принцип розподілу влад грунтував організацію і правове становище суду на аристократичному принципі, а ідея народної суверенності вимагала демократизації суду, його зв'язку з народом. Історії відома різнорідна організація судів – це, передусім, суди цивільного і кримінального права. Відмежовані від них суди "публічного права" виникли на підставі вчення про поділ влад, за яким виконавча влада не могла підпорядковуватись судовій, а отже і рішення цієї влади не могли розглядатись судом; тому для контролю за діяльністю виконавчої влади і законністю її актів та для надання громадянам права на захист порушених нею їхніх прав було введено окремі адміністраційні суди, у які можна було звертатись після переходу усіх адміністраційних інстанцій, аж до найвищої. Фактично, стверджує В.Старосольський, ці адміністраційні суди теж порушують принцип поділу влад, аналогічно звичайним судам при рогляді ними адміністраційних справ. У деяких державах діють й інші суди "публічного права" – суди політичного права, які розглядають справи, пов'язані з порушенням суб'єктивних політичних прав, – це, зокрема, суди з розгляду справ у сфері конституційного права, суди у справах відповідальності глави держави і міністрів, врешті окремі суди для справ виборчого права [2, с.216-217].

З метою запобігання можливим зловживанням з боку виконавчої влади, яка б могла засновувати суди у своїх інтересах, конституції різних держав встановлюють, що суд може бути заснований лише шляхом закону, тобто законодавчою владою. Організація судів у найвищій інстанції "роздвоюється" – у справах безпосередньо правосуддя судочинство очолює найвищий суд, а в адміністраційних справах судову організацію очолює міністерство юстиції, компетенція якого поширюється виключно на адміністраційні справи і воно не вправі втручатись у саме правосуддя [2, с.218].

Порядок призначення суддів визначений у державах по-різному – судді обираються безпосередньо народом або призначаються главою держави, який іноді пов'язаний пропозицією найвищого суду чи парламенту або погоджує кандидатуру з однією із палат; іноді суддів призначає виконавча влада або парламент – одна з палат на пропозицію іншої чи виконавчої влади. Нижчих суддів призначають, звичайно, вищі судові інстанції. Призначені верховною, виконавчою, законодавчою чи судовою владою судді залишаються на посаді пожиттєво, а обрані судді перебуваються на посаді встановлений строк.

З теорії поділу влад випливає незалежність судової влади від кожної іншої, але ця незалежність судової влади повністю не охоплює незалежності суду. З правовості держави постає вимога не лише незалежності суду як установи, а й свободи усіх судових рішень від небажаних сторонніх впливів, а отже фактичної незалежності суддів від таких впливів; вони при постановленні рішень повинні керуватись виключно приписами права та застосуванням їх згідно з вимогами правової доцільності, а не якимось іншими мотивами. Тож суддя повинен бути цілковито безстороннім, безпристрасним і неупередженим та перебувати поза боротьбою як особистих, так і групових інтересів і течій. Відтак, вироблено наступні принципи забезпечення незалежності суддів:

1. передусім, суддя є самостійним у виконанні своїх завдань, що випливає з принципу поділу влад, який заперечує право законодавчої і виконавчої влад впливати на суд;

2. поза тим, суддя є самостійним також щодо інших суддів та у цілому органів судової влади; зокрема, він самостійний щодо вищих судових інстанцій та органів, яким він організаційно підпорядкований;

3. незалежність гарантує загальновизнаний принцип неусувальності суддів – судді можуть бути усунені з посади чи переведені на іншу у разі посадового проступку лише на підставі судового рішення, яке є гарантом більшої об'єктивності і справедливості, аніж наказ адміністраційної влади;

4. потреба постійного і достатнього матеріального забезпечення судді, що є запорукою його неупередженості та об'єктивності. Притому, розмір оплати повинен встановлюватись не окремими чиновниками, інакше суддя може запобігати їх прихильності, а законодавчим органом [2, с.219-221].

Отже, Володимир Старосольський спростовує вчення Монтеск'є про абсолютну незалежність трьох гілок влади і з'ясовує, що влада у державі лише одна, єдина, охоплююча усі можливі напрями державної діяльності, різні її функції. Мислитель також доводить помилковість твердження Монтеск'є про відповідність кожній з державних функцій окремої влади, окремого органу, так як законодавча влада не є лише законотворчою, виконавча – лише виконавчою, а судова – лише органом правосуддя. Насправді усі три функції, усі три завдання держава виконує через усі три влади, кожна з яких, окрім властивої собі, виконує й обидві інші функції.

Фактично Володимир Старосольський пропонує систему стримувань і противаг окремих гілок влади, грунтовану на їхній взаємодії, взаємопов'язаності, взаємозумовленості та взаємозалежності. Особливо цікавим і актуальним, з огляду на державно-правові реалії України, видається розкриття вченим сутності однопалатної і двопалатної парламентських систем та висвітлення їхніх особливостей і політико-правової дієвості, а також обгрунтування незалежного становища прем'єр-міністра та визначення особливого статусу суддів. Тож витворена мислителем концепція поділу влад у багатьох аспектах не втратила своєї новизни та потребує глибинного дослідження й осмислення її значення для сучасної української правової та політичної думки та з'ясування доцільності і ефективності її використання при становленні демократичної, правової Української держави і громадянського суспільства.

Література
  1. Старосольський Володимир. Політичне право (Курс лекцій). – Подєбради, 1933-1934.

  2. Старосольський Володимир. Політичне право (Курс лекцій). – Регенсбург-Новий Умм, 1950.

Loading...

 
 

Цікаве