WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Концепція розподілу влад Володимира Старосольського - Реферат

Концепція розподілу влад Володимира Старосольського - Реферат

Реферат на тему:

Концепція розподілу влад Володимира Старосольського

У державорозбудовчих процесах України актуальною залишається проблема розподілу влад. Притому, передусім, постає необхідність розроблення ефективного механізму функціонування системи стримувань і противаг окремих гілок влади та налагодження його максимально якісного застосування у становленні демократичної, правової держави і громадянського суспільства. Для успішного державотворення у цілому та визначення принципів і критеріїв розподілу влад, зокрема, важливо враховувати передовий досвід історії розвитку та сучасні засади організації і розподілу влад демократичних держав світу, послуговуючись при цьому багатовіковими надбаннями як світової, так і української правової і політичної думки, та пристосовувати їх до специфіки і особливостей українського державно-правового будівництва. Володимир Старосольський (1878-1942) – правник, соціолог, громадський і політичний діяч – один з українських мислителів, який всебічно і грунтовно дослідив і виклав концепцію розподілу влад.

Володимир Старосольський простежує історію розвитку ідеї поділу влад ще від античності. Так, вже Арістотель розмежовує різні влади у державі – для різних напрямів діяльності держави повинні встановлюватись різні, окремі влади. Сучасну конституційну доктрину поділу влад розробили Джон Локк і Шарль Луї Монтеск'є. Так, Локк розрізняв чотири напрями державної діяльності і, відповідно, чотири влади, які розмежовував за їхньою сутністю, – законодавчу, виконавчу, федеративну і прерогативну [1, с.135]. Монтеск'є визнавав три різні влади – законодавчу, виконавчу і судову. Як прихильник змішаної форми держави з поєднанням елементів монархії, аристократії і демократії він вважав, що саме існування трьох різних влад, організовуваних за різними принципами, забезпечуватиме таку форму держави, а власне: законодавча влада має належати народу на засадах демократизму, суди повинні організовуватись за аристократичним принципом, а виконавча влада, що вимагає швидкого вирішення та ефективної і простої організації, повинна грунтуватись на єдиновладді. Притому, лише за умови їх чіткого розмежування та цілковитої взаємонезалежності жодна з них не стане абсолютною, а отже не порушуватиметься свобода громадян [1, с.135].

Принцип поділу влади на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову – прийнятий на сьогодні у конституційній теорії та реалізується на практиці при організації влади у всіх демократичних державах світу. Попри те, державотворчі реалії засвідчують, що жодна з трьох влад не є носієм лише тієї влади, яку здійснює, як вважається, виключно вона. Так, законодавча влада завжди містить елементи виконавчої, а іноді й судової влад, і, навпаки, законодавча влада фактично належить і двом іншим владам. Так само виконавча влада виконує також деякі завдання законодавчої і судової влади, наприклад поліційно-карне судочинство (тут і надалі подаємо термінологію В.Старосольського), а натомість поділяє з обома іншими владами адміністративні функції. Аналогічно, судова влада не повністю належить судовій гілці влади, яка, відтак, здійснює деякі функції законодавчого і виконавчого порядку. Поза тим, підкреслює Володимир Старосольський, навіть зважаючи на подані застереження, неможливо вмістити у схему трьох влад усі владні установи модерної держави [2, с.184]. Передусім, наголошує вчений, це стосується т.зв. верховної влади у кожній державі. Наукова теорія і практика визнають її виконавчою владою, та фактично, стверджує Старосольський, її правова участь у законотворчості та частково у судочинстві надто велика, а адміністративні функції надто обмежені, щоб можна було називати її "виконавчою", адже таке означення не виражає її головної функції, а саме, не вказує на становище верховної влади власне поза владами, які мають визначену відповідно до потрійного поділу компетенцію, та на її незалежний від того поділу характер. За переконанням мислителя, верховна влада в державі є установою, в якій виявляється саме єдиність держави і державної влади, є засадничим стрижнем усіх влад, визначаючою і спрямовуючою їх силою, а тому її не лише доцільно, а й необхідно виділити в окрему гілку влади [2, с.185].

Вчення про поділ влад вимагає, щоб усі влади були абсолютно відокремлені одна від одної щодо осіб, які їх здійснюють, тобто, особовий склад кожної влади повинен бути чітко розмежованим; окрім того, жодна влада не повинна залежати від іншої, підпорядковуватись їй. Відтак, послідовне втілення цих приписів неминуче б спричинилось, вважає В.Старосольський, до розподілу держави на різні, нічим не взаємопов'язані організації. Тож виникла потреба неохопленої тривладним поділом установи, яка утримувала б між ними зв'язок, виступала б запорукою єдності держави та стримувала і врегульовувала би розбіжності у функціонуванні трьох різних влад. Такою верховною владою у державі виступає її глава, і, відповідно до форм правління, Старосольський виділяє монарха як верховну владу у монархії та виборного главу (звичайно, з титулом президента) республіки, притому ця найвища державна влада у сучасних державах одноособова [2, с.186]. Від способу обрання глави республіки – безпосередньо народом чи законодавчою владою – залежить становище верховної влади у державі, оскільки обрання законодавчою владою зумовлює до певної міри залежність, принаймні моральну, глави держави від законодавчого органу, натомість обраний народом глава держави має супроти законодавчої влади більш незалежне, вагоме і авторитетне становище. Завершується правління носія верховної влади – як у республіці, так і в монархії – внаслідок його смерті чи усунення від влади. Носій верховної влади за своєю юридичною природою володіє особливими "становими" правами:

1. Особливе становище у цивільному і кримінальному праві. Цивільно-правове становище зводиться до привілеїв суто формального порядку – до питань судової компетенції, способу судового перегляду тощо. Важливі привілеї надаються у кримінальному праві – по-перше, глава держави, як правило, не відповідає за свої урядові діяння (крім державної зради), а при притягненні до відповідальності його судить не звичайний, а особливий суд (зазвичай, вища судова інстанція) і, по-друге, законодавчо встановлюється посилена кримінальна охорона глави держави – посягання на його життя, здоров'я і честь караються суворіше, ніж посягання, вчиненні щодо інших осіб.

2. Отримання платні і республіканськими, і монархічними носіями верховної влади на своє утримання і на "репрезентацію".

3. "Почесні" права – право певних титулів, особистих почестей, супроводу і т.п.

Деякі конституції надають главі держави право розпуску парламенту до завершення строку його повноважень, іноді таке право надається за особливих обставин. Ця можливість розпуску законодавчої влади є найсильнішим законно допустимим засобом політичної боротьби.

Володимир Старосольський доводить, що, попри утвердження у конституційній доктрині ідеї поділу влад, вона апріорно суперечить вченню про народну суверенність, яке визнає лише одну владу – народ, і не допускає жодних обмежень верховної, самостійної, незалежної, неподільної і повної народної влади, у т.ч. поділ її на різні напрями [1, с.134]. Теорія поділу влад визнає виключно за народом лише законодавчу владу; та, поза тим, безпосереднє народоправство, коли носієм законодавчої влади є народ як безпосередній, непохідний законодавчий орган, – є рідкісною формою народовладдя, а поширене, головно, опосередковане народоправство, система репрезентації, коли носієм законодавчої влади виступає спеціально створений (обраний народом) орган; притому, за допомогою представництва народ здійснює свою суверенність, передусім у законодавстві, і презюмується, що представники, посли презентують не лише своїх виборців, а увесь народ [2, с.190-191].

В устрої законодавчої влади відомі, головно, дві системи: однопалатний та двопалатний законодавчий орган. Як головний аргумент на користь двопалатної системи її прихильники вказують на слугування її запорукою виваженості та обміркованості і всебічного опрацювання законів. Саме з огляду на це Старосольський розкриває її недоцільність і навіть шкідливість при виробленні складних законів, оскільки вони повинні проектуватись як цілісність, а поодинокі компромісні поправки можуть призвести до непослідовності та неузгодженості окремих частин закону. Тож двопалатна система, на думку вченого, часто спричинюється до компромісів, диктованих політичним співвідношенням сил і політичною тактикою змін, у продуманім як цілісність законопроекті; а вища палата, яка не обирається, а призначається "згори", історично завжди є виразником консервативних інтересів та гальмує небажану для себе законотворчість нижчої палати [2, с.191-192]. Єдиним можливим аргументом на захист двопалатної парламентської системи В.Старосольський визнає існування у союзних державах (федераціях) та союзах держав (конфедераціях) поряд із загальнодержавними інтересами територіальних інтересів країв, які власне і презентуються у вищій палаті представниками цих країв. А загалом історичний досвід свідчить, що з двох палат завжди одна, здебільшого нижча, здобуває абсолютну перевагу над іншою і, врешті, увесь "осередок ваги" пересувається лише до однієї палати, а визначений Монтеск'є принцип рівноваги двох палат залишається правовим ідеалом [2, с.192].

Виконавчу владу у всіх державах очолюють міністри як найвищі органи її окремих галузей та координуюча їхню діяльність рада (чи кабінет) міністрів як найвищий її орган у цілому, яку очолює голова ради, міністр-президент або прем'єр. Притому відмінності у виконавчій владі різних держав стосуються лише способу призначення міністрів, їх компетенції і правового становища. У деяких державах міністри призначаються главою держави, тобто виконавча влада створюється верховною владою. Теоретичні передумови такого практичного компромісу влад заклало вчення Монтеск'є про поділ влад, яке вимагало, щоб виконавча влада належала монарху, а відтак цей принцип перейняли і республіки. В інших державах міністрів призначає законодавчий орган, а також історії відомі колегіальні правління державою, тобто коли виконавча влада формувалась безпосередньо народом і була водночас верховною владою. Відповідно, розрізняють дві системи механізму створення міністерського кабінету: перша система нічим не обмежує компетенції верховної влади, коли монарх чи президент, призначаючи міністрів, формально нічим не пов'язаний і керується виключно власним вільним розсудом; а друга система формально надає право створення кабінету міністрів верховній владі, але фактично забезпечує вирішальний вплив у цьому законодавчого органу, притому верховна влада може призначити міністрами лише тих, чиї кандидатури затвердить парламент, тому ця система називається парламентарною. Ця витворена в Англії система категорично суперечила концепції Монтеск'є, оскільки при ній навіть не могло йтись про розподіл влад та рівновагу між ними – вона беззастережно підпорядковувала виконавчу владу законодавчій. І навпаки, в разі незалежності виконавчої влади від законодавчої вона неминуче переважала над нею і панувала у державі, так як, не маючи впливу на призначення міністрів, парламент не мав фактичного впливу на хід державних справ. Тож політичний розвій до першої світової війни відбувався виразно у напрямі парламентарної системи, яка, грунтуючись на репрезентації, була ближчою до здійснення народної суверенності, ніж система розподілу влад; а окрім того, була етапом переходу від монархії до республіки [2, с.210-214].


 
 

Цікаве

Загрузка...