WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Історія української правової та політичної думки особливості розвитку української правової думки у Галичині в ХІХ ст. - Реферат

Історія української правової та політичної думки особливості розвитку української правової думки у Галичині в ХІХ ст. - Реферат

Реферат на тему:

Історія української правової та політичної думки особливості розвитку української правової думки у Галичині в ХІХ ст.

Розвиток національної правової думки як сукупності теоретичних знань і уявлень про державу, право, окремі державно-правові явища та інститути певного народу зумовлюється різними чинниками, зокрема, релігійними, конфесійними, соціальними, національними, політичними, економічними, культурними. В різні історичні періоди роль та значення цих чинників були суттєво відмінні. Це характерно для правової думки всіх народів. Не є винятком і українська правова думка.

У ХІХ ст., як і в попередні часи, українські землі входили до складу різних держав. Але цей історичний період в українській історії відзначається тією особливістю, що саме в той час відбувається інтенсивний процес формування сучасної, або, як прийнято говорити сьогодні, модерної української нації. Точніше, в ХІХ ст. цей процес розпочинався, проте ще й сьогодні його не можна вважати завершеним. Зрештою, це вже проблема націології або етнодержавознавства, тому зупинятися на ній не будемо. Принагідно тільки зауважимо, що в перше чергу і головно початок цього процесу був покладений Тарасом Шевченком його поетичною творчістю. Саме вона стала духовною основою формування української нації і саме на ідеях, яких тією чи іншою мірою торкався Шевченко, у подальшому зроблені спроби теоретичного вироблення і обґрунтування модерної української національної та державної ідеї. І сьогодні Шевченко є найбільш однозначною, найбільш позитивною постаттю української і тільки української історії та культури для всіх українців, незалежно від політичних чи ідеологічних уподобань. Бо постаті Володимира Святославовича або Ярослава Мудрого та навіть і Данила Романовича сприймаються всіма східнослов'янськими народами як такі, що належать їхній історії та культурі. І несприйняття Шевченка є несприйняттям українства, заперечення українському народові права на самобутність, окремішність від інших народів і єдність незалежно від державних кордонів і попереднього історичного розвитку. На цьому важливо акцентувати увагу і з огляду на досліджувану проблему, оскільки український народ на початок ХІХ ст. такий тривалий час жив у різних суспільно-політичних умовах, та і в ХІХ ст. мав такі засадничо відмінні умови існування і розвитку, що тільки духовна спадщина Шевченка та подвижницька праця української інтелектуальної еліти в різних регіонах України змогли протистояти спробам розчленування та асиміляції українського народу.

Проте відмінність суспільно-політичних, соціально-економічних та інших умов існування суттєво вплинули на культурний розвиток українського народу в різних регіонах. Оскільки правова думка є складовою духовної культури в цілому, то цілком очевидно, що і розвиток української правової думки в ХІХ ст. мав суттєві відмінності в різних частинах українських земель. У цей період можна виділити п'ять регіонів, які відзначалися своїм специфічним духовно-культурним розвитком.

1. Так звана Наддніпрянська Україна, або українські землі, які в ХІХ ст. входили до складу Російської імперії. Безперечно, що Волинь, Холмщина чи Підляшшя і Слобідська Україна мали свої специфічні відмінності, які, проте, не мали в цей період визначального значення і тому можемо говорити про єдність духовно-культурного розвитку та однакові державно-правові умови існування і розвитку українського народу на цих землях.

2. Землі Кубані та Дону, інтенсивна колонізація яких тривала протягом цілого століття. Відмінність цього регіону від регіонів компактного поселення українців на території Російської імперії поза етнічними українськими землями (наприклад, Зелений та Сірий Клин) полягала в тому, що ті були відірвані від головного етнічного масиву, не маючи з ним спільних кордонів. Принагідно зауважимо, що духовно-культурний розвиток українців Дону й Кубані чекають свого ґрунтовного вивчення.

3. Галичина – це частина українських земель, яка після припинення існування Галицько-Волинської держави входила до складу Речі Посполитої, а в досліджуваний період – до складу Австрійської монархії. Особливість цього регіону полягає в тому, що він ніколи не входив до складу євро-азійських державних утворень та не відчував впливу мусульманського фактору, а завжди був складовою європейської християнської спільноти, розвиваючись у загальноєвропейському контексті в складі або слов'янських держав, або держав, де слов'янський чинник був визначальний чи достатньо впливовий.

4. Буковина – хоча і входила в ХІХ ст. до складу Австрійської імперії, більше того – до 1849 р. становила разом з Галичиною один коронний край, мала свою специфіку, яка зумовила її підрядну, порівняно з Галичиною, роль в українському націотворчому процесі.

5. Українські землі, що тривалий історичний період входили до складу угорської держави, і навіть після її приєднання до Австрії не стали самостійним чинником національно-політичного життя. Це – Закарпаття.

В кожному з цих регіонів умови існування і розвитку українського народу мали свою специфіку, які зумовлювали і особливості розвитку правової думки в кожному з них. Але тільки в Галичині українському народові вдалося витворити повноцінну соціальну структуру сучасної політичної нації з власною інтелігенцією у всіх сферах, повноцінний політичний спектр від лівих до консервативних правих політичних партій, очолюваних політичними діячами європейського типу. Саме в Галичині були закладені основи формування української урбаністичної культури, і тому вже з кінця ХІХ ст. українська мова тут ніколи не вважалася нижчою за статусом від інших мов. Тобто українська мова саме в Галичині стала мовою науки (видання НТШ) і політики (виступи українських депутатів у австрійському парламенті та галицькому сеймі), вищої освіти (українські кафедри у Львівському університеті).

Вживання української мови для українців Галичини було, з одного боку, чимось органічним, само собою зрозумілим, з іншого – усвідомленим правом на рідній землі використовувати рідну мову у всіх сферах публічного і приватного життя. В інших регіонах України українська мова була ознакою нижчої соціальної групи – селянства, і тому вживання української мови представниками вищих соціальних верств вважалося не стільки проявам патріотизму та національної свідомості, скільки "хлопоманством", виразом любові до селянства, до пригноблених верств населення. Переважна ж більшість вихідців з українського села, потрапляючи в місто, одразу ж прагнула говорити "по-городському": на Наддніпрянській Україні – російською, в Закарпатті – угорською, на Буковині – німецькою мовами.

Чим же зумовлена ця специфіка Галичини і, відповідно, в чому полягають особливості розвитку української правової думки на цій частині українських земель?

Для відповіді на це запитання необхідно, як видається, виділити певні групи факторів, сукупність впливу яких і зумовив той факт, що західноукраїнські землі на кінець ХІХ – початок ХХ ст. стали "українським П'ємонтом" – центром формування модерної української нації, центром боротьби за національну державу, центром розвитку української правової та політичної думки, місцем зародження сучасної української юридичної науки і освіти, іншими словами – повноцінною складовою Європи.

Перша група – це державно-правові фактори, які відрізняли Галичину від інших регіонів України.

Друга – соціальні та соціально-економічні, пов'язані з соціальною структурою українського населення, його правовим та суспільно-політичним статусом.

Третя – національні фактори, пов'язані з національною структурою населення даного регіону, домінуючі міжнаціональні суперечності, стимули до пробудження і розвитку національної свідомості.

Четверта – релігійно-духовні та культурологічні фактори, пов'язані з домінуючою релігією та визначальними культурними впливами.

Зрозуміло, що цей поділ є доволі умовним і схематичним, оскільки в реальному житті ці фактори були тісно пов'язані та взаємозумовлені, проте тільки усвідомлення багатовекторності впливів на формування і розвиток правової думки дасть можливість зрозуміти її особливості та специфіку.

До першої групи відносяться фактори, зумовлені державно-правовим устроєм Австрійської монархії. Зокрема, це те, що австрійська держава від початків формувалася як багатонаціональна, без виразних спроб денаціоналізації та асиміляції народів, які входили до її складу. Тобто в Австрії практично не було тенденції до "австрієзації" всього населення країни, на відміну, скажімо, від політики русифікації, германізації, мадяризації тощо.

Зрештою, сама назва, яку дістали українські землі, що під час розподілу Польщі 1772 р. увійшли до складу Австрії, – "Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії)", мала певний зв'язок з українською державною традицією, незважаючи на те, що поширювалася і на польські етнічні землі.

Більше того, саме в Австрії вперше в Європі на конституційному рівні законодавчо було закріплено право народів цієї держави зберігати та розвивати свою національність і мову. Очевидно, що було б перебільшенням стверджувати, що цісарський уряд дуже переймався забезпеченням і захистом прав народів, що входили до складу Австрії. Проте вже саме закріплення на конституційному рівні факту багатонаціонального складу населення держави давало народам можливість боротися і поступово, дуже повільно, проте все ж таки добиватися все більш і більш сприятливих умов для свого існування і розвитку. В Російській імперії в цей період національність взагалі не фігурувала серед ідентифікуючих індивіда ознак. Визначальними були станова та конфесійна приналежність. А закріплення, навіть формальне, в конституції правової рівності всіх підданих австрійського імператора об'єктивно вело до пробудження національної свідомості і поступового витіснення станового та конфесійного фактора як визначального у формуванні спільнот національним, без огляду на ідентифікуючі станові чи конфесійні ознаки. Як результат, наприкінці ХІХ ст. в Галичині головна лінія протистояння була між польською та українською спільнотою, а не, як це мало місце на Наддніпрянській Україні, між багатими і бідними.

Loading...

 
 

Цікаве