WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Парламентський контроль в Україні: проблеми нормативно-правового регулювання - Реферат

Парламентський контроль в Україні: проблеми нормативно-правового регулювання - Реферат

Реферат на тему:

Парламентський контроль в Україні: проблеми нормативно-правового регулювання

Невід'ємним правом парламенту у будь-якій демократичній країні є право на здійснення контрольної функції. Щоправда, національні конституції та закони встановлюють різний обсяг цієї функції.

В Україні проблема реалізації контрольної функції парламенту останнім часом набула надзвичайної гостроти. Правові та політичні суперечки, які щоразу виникають з приводу тих чи інших аспектів законодавчої та установчої функцій Верховної Ради України, хоч і не створюють значних перешкод для їхнього здійснення, проте постійна дискусія довкола контрольної функції парламенту супроводжується блокуванням законодавчих актів, які мають деталізувати відповідні конституційні норми. Внаслідок цього контрольна діяльність українського парламенту значною мірою зведена нанівець.

Під контрольною функцією треба розуміти діяльність парламенту, пов'язану з його безпосереднім чи опосередкованим контролем за діяльністю, рішеннями чи актами певних органів публічної влади та її посадових осіб. У законодавчих актах та в літературі склалась усталена традиція позначати контрольну функцію парламенту терміном "парламентський контроль". Характер та ефективність парламентського контролю прямо залежать від обсягу контрольних повноважень парламенту.

У правовій доктрині під терміном контроль іноді розуміють таку систему відносин між органами публічної влади, за якої контролюючий орган має право скасовувати акти підконтрольного органу. У цьому випадку близький за змістом до контролю термін нагляд розуміють як відносини, за яких орган, що наглядає, може лише вказати піднаглядному органу на його помилку або ж зупинити дію відповідного акту, а виправляти такий акт має сам піднаглядний орган [1, с.84]. Згіздо з іншим розумінням цих термінів, контроль є перевірка діяльності підконтрольного органу контролюючим органом, а нагляд – постійне спостереження за діяльністю піднаглядного органу [2, с. 84].

Існують різні класифікації парламентського контролю в Україні. Його поділяють на внутрішній (внутрішньопарламентський) і зовнішній [3, с.40-41]; на попередній, поточний та наступний [4, с.131]; на загальний та спеціальний [5]. Як видається, всю сферу парламентського контролю можна також поділити на контроль, що здійснюється:

  • безпосередньо Верховною Радою України;

  • спеціальними постійно діючими органами і посадовими особами;

  • постійними чи тимчасовими робочими органами парламенту;

Окрім того, контрольну діяльність народних депутатів України теж слід вважати елементом парламентського контролю.

Конституційною основою парламентського контролю в Україні є п.33 ч.1 ст.85 Конституції України, який передбачає серед повноважень парламенту "здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією". Конкретні контрольні повноваження парламенту зазначені у пунктах 4, 8, 10, 11, 13, 14, 17, 25, 28, 34 ч.1 ст.85, у статтях 87, 89, 96, 97, 98, 101, 111 Конституції України. Вони полягають у:

  • контролі за виконанням Державного бюджету України, прийнятті рішення щодо звіту про його виконання;

  • заслуховуванні щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

  • усуненні Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому ст.111 Конституції;

  • розгляді і прийнятті рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

  • затвердженні рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, у здійсненні контролю за їхнім використанням;

  • заслуховуванні щорічних доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

  • висловленні недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;

  • достроковому припиненні повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України;

  • прийнятті рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

  • розгляді питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і можливості прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України, що, згідно зі ст.115 Конституції, має наслідком його відставку.

Окрім цього, парламенту надано право обирати Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, формувати Рахункову палату, утворювати тимчасові слідчі комісії, які є підзвітними і підпорядкованими парламенту контрольними органами. Тому і ці повноваження Верховної Ради також слід віднести до контрольних.

Своєрідною складовою частиною контрольної функції парламенту є також і передбачене ст.86 Конституції право народного депутата України звертатись із запитами. Хоча це право належить не парламенту в цілому, а окремим парламентарям, однак це не може бути підставою для його відокремлення від загальної сфери парламентського контролю. Право запиту надане народному депутатові не просто як народному представникові, а саме як парламентареві, і метою надання цього права є забезпечення певного контролю за діяльністю зазначених у ст.86 суб'єктів саме з боку члена парламенту, а не якоїсь абстрактної посадової особи. Тому норми Закону "Про статус народного депутата України" і Регламенту Верховної Ради України, які розвивають конституційні положення про депутатський запит, дають можливість зробити зміст депутатського запиту та відповіді на нього предметом обговорення у парламенті, а відтак процедурно оформлений депутатський запит як засіб контролю, здійснений усім парламентом, є цілком виправданими.

Перелік контрольних повноважень українського парламенту свідчить, що, виходячи із наведеного визначення контролю, їх не слід було б визнавати контрольними. Парламент не має права скасовувати рішення чи акти підконтрольних органів. Щоправда, у чотирьох випадках (щодо Президента України, Кабінету Міністрів підконтрольного прокурора України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим) парламент може ухвалити рішення, які мають наслідком звільнення, відставку чи розпуск підконтрольних органів чи посадових осіб. У випадках попереднього контролю (наприклад, при затвердженні рішень про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України) парламент іноді може, по суті, блокувати реалізацію рішення, яке не дістало його схвалення. Ці повноваження можна вважати достатньою заміною права на скасування рішень чи актів підконтрольних органів. Проте у багатьох випадках парламент позбавлений можливості правового впливу на підконтрольних суб'єктів. Безпосередній ефект контрольних повноважень парламенту у цих випадках є, скоріше, не правовим, а суспільно-політичним: саме оприлюднення – доведення до відома широкої громадськості інформації про недоліки у діяльності певного органу влади чи посадової особи має спонукати їх до усунення цих недоліків, а тим, хто уповноважений застосовувати до таких органів чи посадових осіб заходів правового характеру – дати сигналізувати про назрілу потребу у них.

З процедурного погляду – парламентський контроль в Україні в одних випадках є періодичним здобуттям інформації, в інших – її збиранням або ж систематичним спостереженням за діяльністю певного органу. Отже, парламентський контроль в українському його варіанті має в собі елементи як контролю, так і нагляду в їх теоретико-правовому значенні.

Формально-юридичною підставою для правильного розуміння меж парламентського контролю може служити, зокрема, та обставина, що Конституція не встановила жодних обмежень щодо предмета діяльності тимчасових слідчих комісій парламенту. Основним законом встановлено обмеження лише з точки зору суспільної важливості питань, які повинні розслідуватись комісіями – це мають бути питання, "що становлять суспільний інтерес".

Також досить широко окреслено і сферу депутатських запитів: їхніми адресатами можуть бути органи Верховної Ради, Кабінет Міністрів України, керівники будь-яких інших органів державної влади чи місцевого самоврядування, керівники підприємств, установ і організацій, розташованих на території України незалежно від їхнього підпорядкування і форм власності. При цьому Конституція знову-таки не встановлює для депутатських запитів будь-яких обмежень щодо їхньої тематики.

Оскільки ж і предмет відання тимчасових слідчих комісій, і предмет депутатських запитів є складовою частиною загального предмета парламентського контролю, то цілком обґрунтованим можна вважати висновок про те, що парламентський контроль в тих чи інших його формах поширюється на будь-які питання діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій за винятком тих питань, які, згідно із положеннями Конституції чи законів, прямо вилучені з-під контролю. Прикладом такого вилучення може служити, зокрема, чинне законодавство України про державну таємницю, яким відповідні питання фактично виведені з-під парламентського контролю. Проте обмеження, які випливають лише із законів України, парламент може змінити або й скасувати шляхом ухвалення відповідних змін і доповнень до цих законів.

Парламентський контроль не повинен набувати характеру втручання парламенту чи інших суб'єктів контролю у діяльність органів публічної влади, підприємств, установ, організацій чи їхніх посадових осіб. Саме такий висновок слід зробити за результатами розгляду Конституційним Судом України двох справ щодо депутатських запитів народних депутатів України. За підсумками розгляду цих справ Конституційний Суд у своїх рішеннях №4-рп/99 від 19.05.99р. та № 4-рп/2000 від 11.04.2000р. постановив, що народний депутат України не може, використовуючи своє право на депутатський запит, звертатись з пропозиціями до судів, до голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ, давати керівникам органів служби безпеки доручення щодо перевірки будь-якої інформації про окремих громадян, висувати прокурорам чи слідчим прокуратури вимоги, висловлювати пропозиції чи давати вказівки у конкретних справах тощо. Очевидно, у разі звернення до Конституційного Суду інших органів державної влади аналогічні обмеження могли б бути встановлені і щодо запитів, направлених на їхню адресу. Проте, не допускаючи можливість втручання законодавчої влади та її представників у діяльність судів, прокуратури, органів слідства та органів Служби безпеки України, Конституційний Суд, однак, не поставив під сумнів саме право депутатів направляти запити до керівників цих державних органів, а отже, і обов'язок цих керівників належно реагувати на запити, зміст яких відповідає Конституції і законам України.


 
 

Цікаве

Загрузка...