WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Нові погляди щодо інституту цивільного позову у кримінальному процесі - Реферат

Нові погляди щодо інституту цивільного позову у кримінальному процесі - Реферат

Реферат на тему:

Нові погляди щодо інституту цивільного позову у кримінальному процесі

На сторінках провідного юридичного журналу РФ "Российская юстиция" опублікована стаття В.Бозрова під назвою "Цивільний позов у кримінальному процесі недоречний" [1, с.29-30]1. Це звернення до проблеми цивільного позову завершилось констатацією явної наукової і процесуальної суперечливості інституту цивільного позову в кримінальному процесі і пропозицією вилучити цей інститут з КПК Росії [2]. Закономірно, що така заява викликала полеміку на шпальтах цього видання. До неї приєдналися С. Міліцин та О. Попкова, Ю. Ліфшиц та Ю. Тимошенко, В. Сисоєв та К. Храмцов. Знаковим є те, що усі вони заперечували тезу В. Борзова.

Подібні висловлювання В.Борзова не залишили байдужими й нас, спонукаючи проаналізувати наукову проблему сумісності цивільного позову із провадженням кримінальної справи, з'ясувавши "ідейні" підвалини цього інституту. Відразу зауважимо, що, окрім загальновизнаної тези про доцільність "з'єднаного процесу", на його користь наведемо висновок про відповідність ідеям та нормам Конституції, міжнародно-правовим актам про державний захист жертв злочинів. Про слушність позовної форми захисту прав у кримінальному процесі свідчить і коло засобів захисту прав потерпілих, що істотно змінилося останнім часом.

Відтак метою нашого дослідження є критичний аналіз позиції про недоречність існування інституту цивільного позову у кримінальному процесі. У статті викладені та обґрунтовані висновки про історичну притаманність цивільного позову вітчизняній правовій системі, "конституційність" цього кримінально-процесуального документа.

Розглянуті окремі, передусім теоретичні, аргументи учасників дискусії щодо "ідейної" несумісності кримінального процесу та цивільного позову2. Така вибірковість пояснюється фундаментальним характером тези та значенням відповіді на неї. Участь у цій полеміці для нас можлива саме на рівні теорії в силу істотних відмінностей у правовому регулюванні позовного провадження у кримінальному процесі РФ та України.

Отже, В. Бозров зауважує, що "цей експеримент (йдеться про цивільний позов у кримінальному процесі. – Н.А.) триває вже не один десяток років". Причому цивільний позов настільки неорганічний для кримінального судочинства, що "кримінально-процесуальна форма набула лякаючих обрисів, а разом з нею деформувалася і правосудна діяльність розгляду кримінальних справ" [1, с.29].

Звернемося до історико-правових джерел. У ст.6 та 7 Статуту Кримінального судочинства 1864 р. передбачене право потерпілих від злочину пред'явити позов про винагороду в суді кримінальному для спільного з кримінальною справою розгляду, чи в суді цивільному по закінченні кримінального розгляду [3, с.76].

КПК РСФСР 1923 р. та КПК УРСР 1924 р. і Основи кримінального судочинства СРСР та союзних республік 1958 р. теж закріпили застосування цивільного позову в кримінальному процесі. У прийнятих на підставі Основ кримінально-процесуальних кодексах усіх республік СРСР були відтворені норми про цивільний позов у кримінальному судочинстві. Це свідчить про те, що цивільний позов застосовується понад 130 років, а його успадкування усіма кримінально-процесуальними законами дає підстави вважати його національною особливістю російської та української правової системи.

Теза В. Бозрова про очевидну невідповідність між природою цивільного позову і самою сутністю кримінального судочинства обґрунтовується думкою, що кримінальне судочинство спрямоване на реалізацію кримінальної відповідальності чи звільнення від неї у встановлених законом випадках. Погоджуємось з думкою С. Міліцина про те, що у правовій науці немає визначення кримінального судочинства, яке б однозначно сприймалося всіма чи хоча б більшістю вчених. Кожна з наявних дефініцій грішить типовими недоліками – неповнотою в описі визначеного феномена і зайвим багатослів'ям. Для обґрунтування своєї думки С. Міліцин навів простий приклад. Під звичайно цитоване визначення кримінального процесу, що ґрунтується на його завданнях, у жодному разі не підпадає діяльність органів кримінального судочинства з розслідування і розгляду кримінальних справ про суспільно небезпечні діяння неосудних. Подібна невідповідність, однак, не дає приводу тим же процесуалістам засумніватися в тому, що ця діяльність – один із різновидів провадження у кримінальних справах. Але визнаючи неповноту визначення (чи визначень) кримінального судочинства, не можна приховуватись ним для заперечення кримінально-процесуальної природи того чи іншого явища. Сконструйоване в навчальнихчи навіть наукових цілях поняття саме по собі не може служити підставою для висновків про якусь "відповідність" чи "невідповідність" одного явища іншому [4, с.47].

До цього аргументу треба додати, що погляд на кримінальний процес лише як на засіб реалізації кримінальної відповідальності морально застарів та далеко неповний. Ці відносини, як справді основні, породжують відносини щодо охорони прав та інтересів учасників процесу, щодо застосування процесуального примусу, службово-процедурні, контрольно-перевірочні відносини, відносини щодо відшкодування шкоди, заподіяної злочином, превентивні та заохочувальні відносини [5, с.32-34].

На користь цієї думки, що точно відтворила тенденцію розвитку права, слід вказати на новітні інститути кримінально-процесуального права – примирювальні форми закриття кримінального процесу, забезпечення безпеки осіб, які залучаються у кримінальний процес; розвиток права на оскарження рішень органів, які ведуть досудове розслідування, докорінна зміна стадій судового контролю, виділення в окремий інститут так званого міжнародного кримінального процесу. Ці факти переконують, що кримінально-процесуальний закон динамічно розвивається, збагачується, і це зумовлює його не тільки кількісне, а й якісне ускладнення.

На думку В. Бозрова, низка принципів, характерних для діяльності суду з вирішення цивільно-правових суперечок (наприклад, диспозитивність), разюче суперечать принципам кримінального судочинства (наприклад, публічності). Підтвердженням того є і неприпустимість у кримінальному процесі мирової угоди (за винятком справ приватного обвинувачення), регресного позову, відшкодування упущеної вигоди, а також багато інших наявних у КПК "процесуальних ребусів". А правила і принципи цивільного судочинства, пов'язані з відшкодуванням збитків, не можна механічно "вживляти" у кримінальний процес, оскільки кожна з цих галузей права самостійна як у предметі, так і методі регулювання [1, с.29].

Погодившись із тим, що неприпустимо механічно вживляти у кримінальний процес правила цивільного судочинства, В. Сисоєв та К. Храмцов правомірно відзначили, що розгляд цивільного позову під час вирішення кримінальної справи викликає до життя різні за змістом процесуальні правовідносини. Лише частина їх прямо регулюється кримінально-процесуальним законом. При цьому з огляду на похідний характер цивільного позову в кримінальному процесі пріоритет у регулюванні повинен бути відданий, безумовно, кримінально-процесуальному закону. Відтак варто погодитися з думкою тих учених, які вважають, що норми цивільного процесуального права застосовуються при провадженні за цивільним позовом у кримінальному процесі тією мірою, у якій вони регулюють відносини, не урегульовані кримінально-процесуальним правом, і не суперечать нормам кримінально-процесуального права. За такого підходу "процесуальні ребуси", про які говорить В. Бозров, не можуть виникати в принципі [6, с.68].

Варто вказати і на те, що можливим є розгляд цивільного позову у кримінальному процесі. Так регресним за своєю сутністю є цивільний позов про відшкодування витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого, подання якого передбачено КПК РФ і України. Науковцями переконливо доведено, що предмет цивільного позову може охоплювати і вимоги про відшкодування упущеної вигоди [7, с.45].

Loading...

 
 

Цікаве