WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Розвиток природного права психоаналітиками та неофрейдистами України - Реферат

Розвиток природного права психоаналітиками та неофрейдистами України - Реферат

Відтак культуру підсвідомості формує не тільки людина сама для себе, а й попередні покоління. Це доводить, що людина не є відірваною, ізольованою від Всесвіту, чи інших поколінь, а є динамічним об'єктом природного права, накопичувачем його норм. Причини ж неправомірності слід шукати не тільки в самій людині, а й у деонтології родоводу.

У кінці 1930-х років переважно у США сформувався такий напрям у філософи і психологи, як неофрейдизм, що являє собою синтез низки ідей психоаналізу з ідеями культурології, американської соціології і окремими положеннями марксизму [2,с.496]. Основними представниками неофрейдизму були німецько-американський філософ і психолог Еріх Фромм (1900-1980), австрійський психолог і психіатр-практик Альфред Адлер (1870-1937), німецький психолог і філософ Вільгельм Рейх (1897-1957), німецько-американський філософ і психолог Карен Хорні (1885-1953), американський психолог і філософ Гаррі Саллівен (1892-1949), німецько-американський філософ і соціолог Герберт Маркузе (1898-1979).

Головною темою досліджень неофрейдистів стала проблема особистості в соціумі. Вони не заперечували біологічної природи людини, проте критикували фрейдівське розуміння сутності особистості як сукупності внутріпсихічних процесів. Як наслідок, неофрейдисти відмовились від ідей лібідо і сублімації. Категорія "безсвідоме", яка ґрунтувалася в рамках фрейдизму, була або взагалі вилучена ними з теоретичного аналізу, або трансформована в "соціальне безсвідоме" як спосіб зв'язку людини зі суспільством. Взявши за основу марксистську тезу про те, що людина є сукупністю всіх суспільних відносин, неофрейдисти сформулювали свій вихідний принцип, згідно з якими особа це сукупність усіх міжособових відносин, передусім психологічних. На їхню думку, економічні, соціальні, політичні та інші фактори є визначеними настільки, наскільки вони породжують певні взаємовідносини людей, певну систему психологічної комунікації. За такого підходу соціальне було"психологізовано", а психічне "соціалізовано" [2, с.496].

Значний вплив на формування неофрейдизму мали етнопсихологічні дослідження етнографів. Зокрема, було продемонстровано пластичність людської природи, яку Фрейд вважав незмінною, і сувору залежність особливостей психіки від особливостей культури [3,с.208].

Неофрейдистська течія фактично сприяла перенесенню центру ваги досліджень з філософії права на соціологію права. Тобто з'явилась спроба акцентувати увагу лише на змінній частині норм природного права, не заперечуючи в цілому існування його незмінних норм.

Зокрема, Е. Фромм наголошував, що людина (людське) розпочинається там, де закінчується природа (природне), а тому для людини, яка "завершує природу" і розпочинає суспільство, тобто перебуває "на стику" несвідомого і свідомого, найважливішою потребою є встановлення системи відносин з природою і суспільством. Як носій подвійної суті (природної і надприродної) індивід приречений до дихотомії ("поділ надвоє") людського існування: історичної (соціальної) дихотомії та екзистенціальної дихотомії [1, с.219]. Тобто, на думку Е. Фромма, людина в процесі історичного розвитку втрачає інстинктивні (природні) зв'язки з природою, що призводить до виникнення екзистенціальних та соціальних дихотомій (суперечностей). Фромм розвиває вчення про характер як "другу природу" людини, який замінює їй ті інстинкти, що їх бракує, а її ядром є риси, детерміновані соціальним середовищем. Він вводить поняття соціального характеру як сукупності рис, спільної для більшості членів даного суспільства і сприяючої його функціонуванню; характер задає спосіб сприйняття ідей і цінностей, ставлення до світу та інших людей [4, с.72]. Фромм як творець гуманістичної теорії особистості вважає, що позитивна свобода – це свобода, при якій людина почуває себе частинкою світу і водночас не залежить від нього, зберігає свою цілісність та ідентичність. Способи формування позитивної свободи – це любов, праця, розум [2/<500].

Фактично вчення Фромма завдало удар природному праву в тій його частині, де йдеться про постійні впливи природних і надприродних сил на людину. Не применшуючи ролі духу людини, її думок, ідей у власній поведінці, вона (поведінка) все ж таки залежить від впливу природних законів. Звичайно, "друга природа" існує, але її непомітно підживлює сама природа (справжня, "перша"). Віддавати перевагу одній або іншій "природі" не є правильним. Людина до кінця свого життя виконує природну функцію за певними природними правилами, хоча соціальний фактор (неприродна інтелектуальна діяльність) дуже руйнує природний фактор Така руйнація порушує цілісність Всесвіту, збільшує число природних катаклізмів, негативних соціальних явищ.

Дещо інші думки про особистість висловлював Альфред Адлер. Він вважав, що людина – це цілісний самоузгоджуючий організм. Структура такої особистості визначає стиль її життя. Останній є унікальним поєднанням рис, способів поведінки і звичок, які визначають унікальність існування індивідуму. Основою формування стилю житія є почуття неповноцінності і прагнення до його компенсації. Почуття неповноцінності, якепритаманне всім людям, не завжди переростає у комплекс. Оскільки людина живе в єдності з суспільством, розуміє завдання його удосконалення, бачить як свою мету намагання досягти висот – це сприяє вдосконаленню культури суспільства. Дотримуючись феноменологічної традиції, Адлер стверджував, що поведінка людини залежить від її думки про себе і оточуючих, а мета, до якої вона прямує, завжди є особистісно значущою, вибирається нею самою, а не визначається тільки зовнішніми обставинами. Кожна особистість є творцем своєї долі [2, с.492-493].

Теорія особистості Адлера головно скерована на підтримання природного права, проте потребує деякого уточнення. Йдеться, зокрема, про почуття неповноцінності і малоцінності людини та принцип їх компенсації. Чи природно, що людина повинна почувати себе неповноцінною чи малоцінною? Звичайно, приниження себе особисто призводить до приниження частини Всесвіту, до зневаги до нього і втрати почуття віри у справедливість природних законів. Іншою є людина з усвідомленням своїх можливостей, оскільки в цьому випадку вона може виконувати лише те, що їй визначено буттям. Перевищення нею своїх можливостей – це порушення норм природного права. Сюди ж можна віднести й вивищення своїх здібностей, приниження можливостей інших людей, знецінення результатів праці іншого мікровсесвіту.

Людина є найціннішою у творінні Природи. Незважаючи на те, що думки та дії є індивідуальними, все ж загальним показником їхньої корисності для Природи є тривалість життя. У випадку перевершення допустимих меж зла у дусі людини вона достроково помирає. Якщо природні закони не знищують людину, то це означає, що вона виконує потрібну функцію для збереження цілісності Всесвіту. Тому людина повинна шукати щастя не у причинах, а у власній меті життя. Бажання бути сильнішим, вищим розумом повинно узгоджуватись з природним правом, з метою деонтологічної діяльності.

Принцип компенсації у житті людини не повинен зводитись до примітивізму. Компенсація здійснюється сама по собі, синергетично. Втручання недосконалого інтелекту людини у питання компенсації породжує здебільшого нові проблеми, дисгармонію. Для людини, її інтелектуальної діяльності принцип компенсації повинен полягати в нескінченному пізнанні себе як частини Всесвіту. Намагання зрозуміти природну функцію людини у Всесвіті підносить її. У цьому існує й зв'язок компенсації та вищості, де мотиви, соціальні спонукання правомірно скеровані принести велику частину добра замість піщинки зла.

В цілому у психоаналізі і в неофрейдизмі, незважаючи на деякі суперечності, природне право здобуло значну підтримку. Особливо це стосується людини, яка є проекцією всіх природних та суспільних законів і яка повинна розв'язуватись на основі рівнозначного врахування вимог позитивного і природного права.

Література

  1. Багнюк А. Філософія. Навчальний посібник. – Рівне, 1997.

  2. История философии: Учебник / Ч.С. Кирвель, А.А. Бородич, У.Д. Розельфанд и др.; Под. ред. Ч.С. Кирвеяя. – 2-е изд., испр. – Минск: Новое знание, 2001.

  3. Краткий философский словарь / Под ред. А.П. Алексеева. – М.: Проспект, 2000.

  4. Новая философская знциклопедия: В 4 т. / Ин-т философии РАН, Нац. общ. – науч. фонд; научно-ред. совет: предс. В.С. Степин, заместители предс: А.У. Гусейнов, Г.Ю. Семичин, уч. секр. А.П. Огурцов. – М.: Мисль. – Т.3, 2001.

  5. Татаркевич В. Історія філософії – Т.З: філософія XX ст. і новітня / Пер. з пол. О. Гірний. – Львів: Свічадо, 1999.

Loading...

 
 

Цікаве