WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Поняття суб’єктів права соціального забезпечення - Реферат

Поняття суб’єктів права соціального забезпечення - Реферат

Реферат на тему:

Поняття суб'єктів права соціального забезпечення

На сьогоднішній день в Україні триває реформа системи соціального забезпечення: впроваджуються нові види та організаційно-правові форми соціального забезпечення громадян. В зв'язку з цим в сфері соціального забезпечення з'являються нові суб'єкти (страхові організації, недержавні пенсійні фонди), змінюється роль тих суб'єктів, які вже давно функціонують в цій сфері (Пенсійний фонд України, державні органи та уповноважені державою організації).

Реформа законодавства про соціальне забезпечення в Україні спрямована на зміну підходу до реалізації права на соціальне забезпечення громадян. Законодавець покладає основну відповідальність за реалізацію цього права вже не на державу, а на самих громадян. Держава в сучасних ринкових умовах повинна забезпечувати лише гарантії для реалізації цього права.

У світлі всіх цих змін відсутність наукових досліджень сучасного характеру щодо правового становища суб'єктів права соціального забезпечення створює додаткові труднощі в переосмисленні теоретичної бази даної галузі права. Питанням теорії права соціального забезпечення присвячено роботи представників сучасної науки права соціального забезпечення України Н.Б. Болотіної, С.М. Синчук, Н.М. Стаховської, Б.І. Сташківа. Однак дослідженню проблеми суб'єктів права соціального забезпечення в їхніх роботах, на нашу думку, приділяється недостатня увага. Тому в даній статті зроблено спробу усунути деякі прогалини в дослідженні поняття суб'єктів права соціального забезпечення.

У сучасній теорії права немає єдиного розуміння поняття суб'єктів права. Визначення даного поняття, сформульовані різними вченими, в цілому відображають два основні підходи до його розуміння. Представники першого напряму при визначенні поняття суб'єктів права основний наголос роблять на їх можливості вступу в правовідносини. В такому розумінні поняття "суб'єкт права" ототожнюється з поняттям "суб'єкт правовідносин". Л.І. Спірідонов [1, с.183], зокрема, визначає суб'єкта права як особу, яка згідно із законом визнана здатною вступати у правовідносини та набувати права та обов'язки, а І.М. Якушев [2, с.7] визнає таким суб'єктом особу, яка вже є або може бути учасником правовідносин.

Представники другого підходу [12, с.481; 13, с.11] визначають суб'єктів права як осіб, які виступають носіями передбачених законом прав та обов'язків. В основу даного визначення покладено таку ознаку суб'єктів права як здатність до правоволодіння. Для того, щоб з'ясувати, яке з визначень найбільш правильно та повно розкриває поняття суб'єктів права, нам необхідно з'ясувати, якими ознаками характеризується дане поняття.

В основі першого підходу до розуміння суб'єктів права лежить усвідомлення того, що прагнення забезпечити собі гідні умови існування та розвитку у суспільстві зумовлює наявність у кожної особи певних потреб та інтересів. Сучасна держава, прагнучи стати правовою та соціальною, передбачає можливості для максимального задоволення цих потреб. Для цього вона визнає приналежність особі відповідних прав, реалізація яких надає їй можливість задовольнити свої потреби та інтереси. Висловлена в науковій літературі [3, с.419] думка про те, що в сучасному суспільстві одним із основних легітимних способів реалізації інтересів та намірів в межах існуючого правопорядку та законності є правовідносини, на нашу думку, є беззаперечною. Адже саме правовідносини виступають основною формою реалізації належних особі прав.

В зв'язку з цим логічним є висновок про те, що ще до вступу в правовідносини особа повинна мати відповідні права, які вона буде реалізовувати в конкретних правовідносинах. Зрозуміло, що не можна вести мову про ті права, які виникають в особи в результаті участі в правовідносинах. Маємо на увазі ті невідчужувані, непорушні права, які належать кожній людині від народження – основні права людини. Підтримуючи в цілому природничий підхід до розуміння цих прав, важко спростувати сформульовану в науковій літературі думку про те, що "сам факт багатоманітності праворозуміння свідчить про те, що з точки зору змісту "в чистому вигляді" як таких, безумовно об'єктивних і загальноприйнятих прав і свобод людини не існує" [3, Т. 1, с.417]. Тому в даному контексті більш правильно буде вести мову про т.зв. конституційні права (однак термін "конституційні" не повністю охоплює зміст даного поняття, оскільки ми маємо на увазі не тільки основні права людини, які встановлені в Конституції, а й ті, що встановлені в законах держави). В такий спосіб основні права людини отримують законодавче закріплення та гарантії захисту з боку держави. Сукупність таких прав складає, на думку багатьох науковців [3, Т. 3, с.103; 5, с.373; 6, с.142; 7, с.35], один із основних елементів правового статусу особи, який можна визначити як сукупність прав, свобод і обов'язків особи, які закріплені в законодавстві.

Без сумніву, така позиція не є основною. Зокрема, П.М. Рабінович під правовим статусом особи розуміє комплекс її суб'єктивних прав та юридичних обов'язків [11, с.69]. Якщо порівнювати дане визначення з попереднім, то можна прийти до висновку, що воно є більш широким. Адже суб'єктивними визнаються не лише ті права, які особа набуває в зв'язку з участю в правовідносинах. Суб'єктивними також є конституційні права та обов'язки в силу того, що вони належать конкретній особі, конкретному суб'єкту.

В цьому зв'язку доречно згадати про те, що в літературі [4, с.413; 11, с.69] виділяють три види правового статусу: загальний, спеціальний та індивідуальний. Загальний правовий статус включає основні права та обов'язки осіб, які закріплені в Конституції та законах, тому він є однаковим і рівним для всіх громадян даної держави. Спеціальний правовий статус характеризує приналежність особи до певної соціальної групи, в зв'язку з чим вона на підставі закону наділяється додатковими правами та обов'язками. Індивідуальний правовий статус включає права та обов'язки конкретної особи, якими вона володіє в конкретно визначений період часу.

Очевидно, що визначаючи правовий статус як сукупність прав і обов'язків особи, які закріплені в Конституції та законах держави, вчені беруть за основу поняття загального правового статусу. Натомість ті, що включають до правового статусу всі суб'єктивні права та юридичні обов'язки, обґрунтовують такий підхід поняттям індивідуального правового статусу. Однак включення в загальне визначення правового статусу всіх суб'єктивних прав та обов'язків перетворює це поняття в нестабільну та невизначену категорію. Адже кількість та обсяг суб'єктивних прав конкретної особи постійно змінюється, тому їх включення до складу загального правового статусу є недоцільним. Оскільки ми ведемо мову про визначення загального поняття суб'єктів права соціального забезпечення, то нас цікавить правовий статус, який є загальним і рівним для всіх осіб. В протилежному випадку ми змушені були враховувати індивідуальні особливості кожного суб'єкта. Тому ми розглядаємо правовий статус як сукупність закріплених в Конституції та законах основних прав і обов'язків осіб.

Наявність правового статусу як сукупності основних прав та обов'язків особи передбачає її здатність до правоволодіння та правореалізації. Сукупність цих здатностей складає поняття правосуб'єктності. В теорії права є різні підходи до співвідношення цих двох понять. Одні науковці включають правосуб'єктність до складу правового статусу [4, с.412; 6, с.142; 9, с.502]; інші навпаки вважають, що правосуб'єктність є ширшим поняттям, яке включає в себе правовий статус [5, с.373]. Для того, щоб визначити, яке з цих двох понять є ширшим потрібно визначити їх зміст.

В сучасних підручниках з теорії права визначення поняття правосуб'єктності є досить дискусійним. Однак можна виділити два найбільш поширених погляди: 1) правосуб'єктність – це можливість особи бути суб'єктом правовідносин [8, c. 340, 9, c 343]; 2) правосуб'єктність – це можливість бути суб'єктом права [10, c. 234]. Для того, щоб з'ясувати, яке з цих визначень найбільш повно розкриває зміст даного поняття необхідно визначити структуру правосуб'єктності. В цьому відношенні найменш суперечок викликає твердження про те, що до складу правосуб'єктності входять правоздатність (як здатність мати права та нести обов'язки) та дієздатність (як здатність реалізовувати свої права та обов'язки самостійними діями). В структурі правосуб'єктності виділяють ще деліктоздатність як здатність нести відповідальність за свої дії. Однак відповідальність – це вид юридичного обов'язку, тому деліктоздатність – це фактично різновид дієздатності як здатності реалізовувати свої обов'язки. Тому про цю здатність як про окремий елемент правосуб'єктності можна вести мову лише в тих випадках, коли в певній галузі права існують особливості щодо відповідальності осіб. В праві соціального забезпечення такі особливості відсутні, тому в структурі галузевої правосуб'єктності ми не виділяємо деліктоздатність як окремий елемент.

Loading...

 
 

Цікаве