WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Права людини вихідні засади прав людини: до характеристики сучасної інтерпретації - Реферат

Права людини вихідні засади прав людини: до характеристики сучасної інтерпретації - Реферат

Отже, гадаємо, не повинна викликати сумніву необхідність розробки всезагальних стандартів прав людини у галузі охорони здоров'я, мінімального рівня матеріального та соціального забезпечення.

Як було зазначено, людська дитина народжується, але їй ще належить стати особистістю. Тобто право об'єктивно не може не враховувати природу людини як біологічної істоти, бо біологічне (тілесне) в людині – це першооснова, передумова існування та розвитку психіки індивіда, його нейродинаміки – вищої нервової діяльності, свідомості. А рівень розвитку свідомості, своєю чергою виступає рівнем розвитку особистості [12, с.31 – 33].

Порушення біологічного в людині позбавляють її можливості повноцінної участі у життєдіяльності суспільства.

З огляду на ці характеристики індивіда стають цілком зрозумілими спроби на рівні всесвітніх міжнародних організацій, зокрема ООН, створити систему мінімальних гуманітарних стандартів, що мають бути втілені в законодавстві відповідної держави. На регіональному рівні (Ради Європи, система захисту прав людини Європейською Соціальною хартією) відбувається процес, спрямований на вироблення системи критеріїв соціально-економічних прав, які є орієнтиром для держав, що ратифікували зазначений документ.

На підставі викладеного видається можливим констатувати, що включення людини до складу біосфери має суттєве значення з огляду на можливість виявлення спільного загальнолюдського змісту чи вироблення змістово визначених критеріїв у системі соціально-економічних (у тому числі законодавства про охорону здоров'я), екологічних прав людини. В силу цього термін "всезагальна", вжитий у назві Декларації прав людини ООН 1948 р., слід розуміти як такий, що підкреслює важливість усіх прав та свобод людини, які становлять цей інститут, та неможливість встановлення для них відмінного статусу.

Невід'ємність (невідчужуваність) як засада інституту прав людини.

Окремого розгляду потребує і така ознака прав людини, як невідчужуваність (чи, іншими словами, невід'ємність) від їхнього носія. Права людини є такими тому, що являють собою докорінні якості, які "внутрішньопритаманні", іманентні людині як суб'єкту життєдіяльності і які не можна відібрати у неї без явної загрози втратити в її особі члена суспільного союзу [13, с.30].

У правничій літературі пропонується розуміти цю ознаку так. Деякі автори вважають, що, зокрема, право власності не можна віднести до невідчужуваних прав людини, оскільки власник може здійснити відчуження того чи іншого майна на основі свого волевиявлення – передати, подарувати, заповісти і таке інше [9, с.23]. У той же час, на думку цих же авторів, не викликає сумніву невідчужуваність таких прав людини, як право на життя, свободу, гідність, фізичну недоторканність. Правом на життя взагалі ніхто не може розпоряджатися, навіть його носій – людина, оскільки, "покликана в світ владним наказом природи, в більшості випадків за наказом природи вона його і полишає"[14, с.68].

Однак останнє твердження спростовується практикою евтаназії (позбавлення життя безнадійно хворих за їхнім бажанням), яку, до речі, вже легалізовано у Королівстві Нідерланди, і підходом до вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням права на життя, у практиці органів Євроконвенції. В останньому випадку навіть це право "зважується" з іншими суспільними цінностями.

Так свого часу перед Європейською комісією з прав людини (далі – Єврокомісія) постало питання: чи виключає право на життя можливість проведення аборту? Бачення цієї проблеми Єврокомісією можна стисло відтворити так: якщо навіть і припустити, що ст.2 Євроконвенції захищає ненароджене життя, права та інтереси, які входять до сфери права на життя, зважуються один щодо одного у належний спосіб [15, р.604]. Такі ж міркування висловлюються і щодо припинення життя: "Цінність життя, яке підлягає захисту, може і повинна бути зіставлена з іншими правами зацікавленої особи" [15, р. 222 – 223].

Звернемо увагу і на той момент, що невідчужуваність прав людини зовсім не означає принципової неможливості цілковитого позбавлення певних різновидів прав людини на підставах, легітимованих у законодавчому порядку, зокрема у порядку кримінального судочинства. Розглянемо ст.18 Конституції ФРН: "Той, хто зловживає свободою вираження поглядів, зокрема свободою друку (ст.5 абз.1), свободою викладання (ст.5 абз.3), свободою зібрань (ст.8), таємницею листування, поштових та телеграфних повідомлень (ст.10), власністю (ст.14) або правом притулку (ст.16, абз.3) проти вільного демократичного устрою, позбавляється цих головних прав. Позбавлення та його обсяг визначаються Федеральним Конституційним Судом" [5, c.232].

Невідчужуваний характер прав та свобод полягає також у тому, що людина не може взяти на себе (в договірному порядку) зобов'язання перед будь-яким суб'єктом не користуватися певним правом або сукупністю прав, належних їй. Такі зобов'язання не мають юридичної сили.

Поряд із цим, на нашу думку, треба провести розмежування між неможливістю індивіда брати на себе зобов'язання не користуватися певним правом чи сукупністю прав людини та розсудом індивіда у матеріальному сенсі. Розсуд індивіда (у матеріальному розумінні) виражається у формі ухвалення рішення про доцільність (бажаність, необхідність) реалізації права людини, у тому числі коли завдано шкоду належним людині об'єктам. У той же час недійсність зобов'язання, за яким людина не буде користуватися одним чи усією сукупністю своїх прав, має безумовний характер.

Тому більш прийнятним бачиться таке розуміння невідчужуваності прав людини, за яким цю властивість інтерпретують як незалежність прав від угляду держави і будь-яких інших осіб чи соціальних спільнот, а відповідно – як неможливість перетворювати права людини на об'єкти дарування чи (що трапляється значно частіше) необґрунтованого (нелегітимованого) відібрання, позбавлення. Що ж до можливості відчуження предметів, що є об'єктами права власності, то ми дотримуємося позиції, згідно з якою відчуження окремих предметів ще не означає втрати цього права, а тим більше – можливості свавільного його позбавлення. Свавільне позбавлення (тобто заперечення належності) людини права власності, не менше ніж позбавлення людини інших прав, впливає на характер її становища, "членства" у суспільстві, тому це право є таким самим природним, як і, скажімо, право на захист честі й гідності.

Отже, невід'ємність прав та свобод людини є нічим іншим, як "легітимністю користування та відстоювання таких прав кожною людиною незалежно від статі, соціальної ролі і навіть громадянства" [16, p.71].

На підставі висловлених міркувань, вважаємо найточнішим розумінням природності як засади інституту прав людини його соціальне походження, суспільну генезу. Ці ж міркування дають підставу дійти ще одного важливого висновку, а саме: з'ясування (виділення) системи засад інституту прав людини залежить передусім від світоглядно-філософського підходу до розуміння сутності природи прав людини та їхнього першоджерела.

Сподіваємось, що викладене тут розуміння системи засад інституту прав людини сприятиме поглибленню розуміння природи феномена, що розглядається, та його закономірностей, піднесенню цього розуміння на якісно новий рівень і, що найважливіше, втіленню його у сучасній науковій концепції прав людини.

Література

  1. Ливши Р.З. Теория права: Учебник. – М.: Бек, 1994.

  2. Гревцов Ю.И. Очерки теории и социологии права. – Санкт-Петербург, 1996.

  3. Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України. – Харків: Право, 1997.

  4. Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення (Основи загальної теорії права та держави): Навч.посібник. – К., 1992.

  5. Хессе К. Основы конституционного права ФРГ. – М.: Юрид. лит-ра, 1981.

  6. European System for the Protection of Human Rights / Ed. by R.St. J. Macdonald, F.Matscher, H. Petzold / – Dordrecht, Boston, London: Martinus Nijhoff Publishers, 1993.

  7. Петренко Л. Які права в громадянина Європи? // Поступ. – 2000. – №160.

  8. Лерхе П. Пределы основных прав. – М.: Юрист, 1994.

  9. Рассказов Л.П., Упоров И.В. Естественные права человека. – СПб.: Знание, 2001.

  10. Нива Ж. Права человека / Опыт словаря нового мышления / Под ред. Ю. Афанасьева и М. Ферро). – М., 1989.

  11. Моисеев М..М. Права человека в России: декларации, нормы, жизнь – М.: Юрид. лит-ра, 1998.

  12. Погребной И.М., Шульга А.М. Теория государства и права. – Харьков: Изд-во университета внутренних дел, 1993.

  13. Мамут Л.С. Декларация прав человека и гражданина 1789г. – веха на пути к универсальной концепции прав человека // Права человека в истории человечества и в современном мире. – М.: Юрид. лит-ра, 1989.

  14. Ковалев М.И. Право на жизнь и право на смерть // Государство и право. – 1992. – №7.

  15. Van Dijk G. V., Van Hoof. Theory and Practice of the European Convention on Human Rights. – Institute for Human Rights (Belgium).

  16. Hampson F.J. Monitoring Human Rights. – Oxford: Clarendon Press, 1996.

Loading...

 
 

Цікаве