WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Права людини вихідні засади прав людини: до характеристики сучасної інтерпретації - Реферат

Права людини вихідні засади прав людини: до характеристики сучасної інтерпретації - Реферат

Гадаємо, що аналізоване положення Конституції України слід розглядати у світлі міжнародних стандартів прав людини, оскільки феномен "позитивної дискримінації" вже давно відомий як міжнародному праву, так і внутрішньодержавному законодавству.

Зрозуміло, що сам процес реалізації відповідних прав відбувається так чи інакше у прямій залежності від особистих задатків, здібностей людини, її фактичного статусу, тому фактичні результати реалізації однакових за своїми стартовими показниками прав людини не можуть бути однаковими.

Наприклад, законодавство Європейського Союзу (далі – ЄС) характеризується не лише розвинутою нормативною базою регулювання "позитивної" дискримінації, але й розвинутими інституційними механізмами органів Європейського Співтовариства (ЄСс), які покликані виявляти у процесі їхнього функціонування існуючі проблеми в забезпеченні рівності між чоловіком та жінкою "в усіх сферах" (за формулюванням Амстердамського договору) та оперативно вживати відповідних нормативно-правових заходів для виправлення ситуації. Ефективність зазначених положень установчих актів ЄС забезпечується, не останньою чергою, активною діяльністю ССЄС, за допомогою якої заповнюються прогалини у законодавстві ЄС.

Зауважимо, що застосування позитивної дискримінації є виправданим не лише для забезпечення фактичної рівності у гендерних відносинах, але за певних обставин виявляється необхідним і в інших випадках, наприклад, у процесі реалізації культурних прав людини. Реальна здійсненність цієї групи прав потребує набагато більше аніж просто недискримінації. Захист можливостей, які забезпечують певний спосіб життя, потребує не просто формальної рівності, а й спеціальних заходів позитивної підтримки. Фактично постуляція формальної рівності у площині культурних прав людини у багатьох випадках здатна створювати серйозну загрозу здійсненню культурних прав. Переконливим свідченням цього може бути становище іспаномовних меншин у США. Мова, як відомо, є важливою визнаною ознакою культури, і двомовна освіта є одним із інструментів реалізації культурних прав. Захист такої освіти щодо іспанських меншин у США вимагав, як свідчать факти, значних "позитивних" зусиль з боку місцевої адміністрації, навіть попри опозицію більшості місцевого населення.

Прогрес у розумінні принципу рівності як підвалини інституту прав людини яскраво простежується на прикладі законодавства ЄС. Так розділ "Рівність" Хартії Європейського Союзу про основні права (далі – Хартія ЄС) передбачає як засіб забезпечення рівності не лише заборону дискримінації, але також вимогу поваги до багатоманітності культур, релігій та мов [7, с.1].

Отже, ведучи мову про таку засаду, як загальність та рівність прав людини, слід зважати на суттєві корективи, внесені розвитком сучасного суспільства у цей основоположний принцип побудови інституту прав людини. Як свідчить практика здійснення прав людини, закріплення юридичними засобами рівних і загальних можливостей для усіх суб'єктів не завжди є гарантією реалізації відповідного права людини при однакових формально рівних можливостях. Зокрема, здебільшого, за можливості отримання певної роботи у разі одночасного звернення осіб жіночої та чоловічої статі на практиці така робота переважно надається саме чоловікові. У формально юридичному аспекті, здавалося б, жодних суттєвих проблем не виникає, однак статистичні дані свідчать, що "рівні юридичні можливості" обернулися на практиці химерними метаморфозами.

У зв'язку з цим законодавство деяких розвинутих країн світу, передусім держав-членів ЄС, передбачає низку юридичних заходів, спрямованих не просто на забезпечення формально рівних юридичних можливостей для отримання у розглядуваному випадку роботи, а на створення фактично рівних умов.

Як приклад вирівнювання умов, необхідних для реалізації відповідних прав людини, на українських теренах наведемо практику реалізації права на освіту, гарантованого Конституцією України. Принципами його реалізації в ідеалі мають бути рівність та загальність можливостей відповідних суб'єктів, однак загальновідомо, що законодавство України передбачає пільги для вступу в навчальні заклади певних груп громадян, скажімо, за ознаками проживання у сільській місцевості або ж на територіях, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.

Створення додаткових можливостей, позначене у правовій літературі терміном "диференціація", для певних категорій (груп) прав людини породжує низку інших проблемних питань [1, с.156]. Де, скажімо, проходить "межа" між такою диференціацією та дискримінацією? В даному випадку видається доцільним звернутися до обстоюваного нами вище визначення прав людини, за яким останні виступають як можливості, об'єктивно зумовлені характером та рівнем розвитку суспільства (економічний, соціальний та духовний розвиток). Цей характер та рівень розвитку суспільства якраз і повинен слугувати критерієм визначення змісту та обсягу гарантованих прав людини. У розглядуваному нами контексті це означає, що відступ "вниз" від об'єктивно детермінованих суспільством можливостей прирівнюється до дискримінації – неправомірного зменшення обсягу та змісту прав людини чи навіть позбавлення окремих із цих прав; "підйом вгору", тобто збільшення змісту та обсягу прав людини та "створення" нових прав людини, є диференціацією (позитивною дискримінацією).

Усі наведені приклади можуть слугувати аргументом на користь доповнення класичного бачення прав людини як загальних та формально рівних можливостей принципом вирівнювання фактичних умов, необхідних для реалізації певних можливостей людини відповідно до вимог соціальної справедливості. У цьому, на нашу думку, знаходять своє відображення загальнолюдські моральні засади.

Аналізовані ситуації є прикладом нейтралізації існуючих в силу обставин об'єктивного характеру фактичних нерівностей у площині прав людини, системою пільг, певних переваг, які встановлюються державою в особі її компетентних органів. Адже саме держава виступає тією організацією, яка, за визначенням Євросуду з прав людини та низки вчених-правознавців, "перебуває у позиції легітимного визначення загальносуспільних інтересів, а відтак, і забезпечення балансу конкуруючих конституційно-правових цінностей" [8, с.207].

Викладене, гадаємо, дасть змогу стверджувати, що юридична рівність – це вироблений упродовж віків механізм, який є "правовим скелетом" суспільства, стимулює ініціативу, підприємливість, надихає людей до змагальності, до лідерства, становлячи основу розвитку суспільства в цілому.

Природність як засада інституту прав людини

Ще однією ознакою інституту прав людини, що її включають до принципів, на яких ґрунтується сучасна концепція прав людини, відносять невідчужуваність та природний характер прав людини. Причому природність як сутнісна ознака феномена прав людини інтерпретується у літературі неоднозначно.

Зокрема, іноді трапляються твердження, що оскільки людина належить до роду ссавців, то своїм бажанням жити вона нічим не відрізняється від будь-якої живої істоти. З огляду на це, на перший план виходять інстинкти людини, і тому, приміром, право людини на життя можна назвати природно-біологічним. У той же час, оскільки людина є істотою не тільки біологічною, а й соціальною, вона має природно-соціальні права (прикладом може бути її право на гідність, яке виникає та формується у міру розвитку суспільних відносин) [9, с.6].

Гадаємо, що такий диференційований підхід до розуміння ознаки природності прав людини не є цілком виправданим. Справа у тому, що за природно-біологічними правами стоять цінності, які у різні періоди людської історії інтерпретуються по-різному. Те, що ми розуміємо сьогодні під правом на життя, не вважалося цінністю за умов, коли існувала кровна помста (вбивство у порядку помсти не заборонялося, а навпаки – заохочувалося). Тому, на нашу думку, і так звані природно-біологічні права стали цінністю саме внаслідок соціального їхвизнання, зумовленого висхідним, поступальним, зокрема духовним, розвитком суспільства.

У своїй статті "Права людини" Ж. Ніва звертається до вислову, що його закріплено у Загальній Декларації прав людини: "Люди народжуються вільними та рівними". Ж. Ніва стверджує, що у цій формулі закріплено право людини, яке аж ніяк не є законом природи, і це право, як і будь-яке інше, не має сенсу, допоки воно не визнане всією людською спільнотою [10, с.45]. Разом з тим, треба визнати, що хоча природність як ознака інституту прав людини найбільш адекватно виражається через соціально-природну характеристику феномена прав людини, поділ цих прав залежно від характеру об'єкта, який ним (правом) охороняється, є важливим з огляду на можливість обґрунтування універсальності концепції прав людини. Адже проголошення низки прав людини природно-біологічними (як право на життя, право на свободу) свідчить про те, що людина є невід'ємною складовою біосфери, яка розвивається разом з нею. Така позиція при всій її тривіальності якраз і робить очевидною необхідність певних універсалій не тільки у відносинах людства та природи, але і в уявленнях про "добро" [11, с.38], а відтак і щодо прав людини, які є серцевиною суспільних відносин будь-якого соціального утворення незалежно від географічного положення, культурно-історичних, соціально-економічних, політичних та інших особливостей.

Loading...

 
 

Цікаве