WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Права людини вихідні засади прав людини: до характеристики сучасної інтерпретації - Реферат

Права людини вихідні засади прав людини: до характеристики сучасної інтерпретації - Реферат

Реферат на тему:

Права людини вихідні засади прав людини: до характеристики сучасної інтерпретації

Стаття присвячена дослідженню однієї із актуальних проблем теорії прав людини – вихідних засад праволюдинного інституту. На основі аналізу сучасної наукової літератури, а також правозахисної практики міжнародних органів, зроблено спробу сформулювати систему таких засад, а також подати їхню сучасну інтерпретацію.

Ключеві слова: засади прав, загальність, невідчужуваність, природність.

Однією з неодмінних передумов глибинного пізнання природи та закономірностей інституту прав людини виступає з'ясування та формулювання системи його визначальних засад. Це питання було і є предметом наукових досліджень багатьох учених. Зокрема, серед праць вітчизняних (у широкому розумінні цього слова) дослідників, на наш погляд, заслуговують на увагу наукові доробки Б. Ебзєєва, І. Ковальова, Р. Лівшиця, А. Малько, Л. Разсказова, П. Рабіновича, П. Упорова, серед зарубіжних – Д. Донеллі, Ж. Ніва, Г. Цахера, А. Гессе.

Ознайомлення з цими працями дає можливість сформувати певне бачення досліджуваної проблеми. Разом з тим можна констатувати, що рівень сучасного пізнання розглядуваного феномена потребує під дещо новим кутом зору проаналізувати існуючі напрацювання та запропонувати його (явища прав людини) оновлену інтерпретацію.

Аналіз правничої літератури, доступної автору, дає змогу виділити таку систему вихідних засад інституту прав людини:

  • загальність та формальна рівність можливостей, які становлять інститут прав людини, щодо усіх однойменних суб'єктів;

  • невідчужуваність (невід'ємність) таких можливостей;

  • притаманність таких прав людині від природи (природність).

Незважаючи на певну термінологічну уніфікацію наведених тут засад інституту прав людини, їхні змістовні інтерпретації, обстоювані певними групами вчених-правознавців, все ж істотно відрізняються.

Розглянемо детальніше кожну із вищенаведених ознак феномена прав людини.

Загальність та рівність як засада інституту прав людини.

Аналіз у першу чергу принципу формальної рівності як засади сучасної концепції прав людини є не випадковим. Власне ця засада феномена прав людини тлумачиться у правовій літературі (на нашу думку, цілком справедливо) як "квінтесенція феномена прав людини" [1, с.155]. Адже "права людини – не дар природи, вони також не отримані нами як спадок – вони куплені ціною боротьби з випадковостями народження і привілеями, які донині передавалися із покоління в покоління" [2, с.71].

З погляду моралі у обстоюваному нами значенні моральних норм як духовних легітиматорів, специфічних ідеологічних умов, що становлять зміст можливостей людини (які експліцитно виражені у деяких правах людини, а імпліцитно присутні у кожному з них), принцип рівності як засада сучасної концепції прав людини випливає з гідності людини (вродженої властивості людини, однаково притаманної усім людям), тобто її цінності як такої, незалежно від будь-яких її біологічних чи соціальних властивостей [3, с.21].

Права людини мають бути загальними та рівними для всіх суб'єктів, що означає насамперед формальну однаковість можливостей за їхніми стартовими показниками. Йдеться власне про первинні формально рівні умови, необхідні для реалізації відповідних прав людини [4, с.7]. Попри самоочевидність значення цієї засади зауважимо, що принцип рівності далеко не однозначно оцінюється у деяких із незахідних культур. Справа у тому, що положення сучасної концепції прав людини, яка чи не найбільше розроблена практикою міжнародних судових органів (Європейського суду з прав людини (далі – Євросуду з прав людини), Суду Справедливості Європейських Спільнот (далі – ССЄС), повною мірою застосовуються до врегулювання так званих горизонтальних відносин, тобто відносин індивідів поміж собою (скажімо, ч.2 ст.16 Загальної Декларації прав людини, за якою "шлюб укладається на основі вільної та повної згоди сторін"). Власне "наступ" прав людини на цю горизонтальну (приватну) сферу, а відповідно ламання усталених стереотипів у сфері відносин чоловіків та жінок, дітей та батьків, саме і зумовили несприйняття (як з боку офіційної влади відповідних держав, так і з боку певних груп їхнього населення) цієї концепції у деяких незахідних культурах.

Звернемо увагу на такі парні категорії. У правничій літературі для характеристики засад сучасної концепції прав людини поряд із поняттям, позначуваним терміном "рівність", застосовується також категорія "рівноправності". Чи є поняття, відображувані цими двома термінами, тотожними?

Відповідь на це запитання не настільки очевидна, як може видатися на перший погляд. Справа в тому, що принцип рівності як засада феномена прав людини у формально-юридичній площині відображається декількома терміносполученнями: "рівність перед законом" (у країнах із англосаксонською системою права і "рівність перед судом"), "рівноправність", "заборона дискримінації".

Рівність перед законом та рівноправність, згадувані у правових приписах, характеризуються, на нашу думку, дещо глибшим змістовим навантаженням, аніж поняття, позначуване терміном "рівність" як засада феномена прав людини.

У площині позитивного права рівність перед законом, рівноправність виступають як загальноправові категорії (загальнолюдські принципи права) і виявляють себе щодо усіх діючих норм права, а не лише тих, які закріплюють права людини.

Адже рівноправність як загальноправова категорія застосовується і у випадках реалізації "неправового" закону, тобто такого, що тією чи іншою мірою не узгоджується з вимогами прав людини. Втім, це не єдина характеристика цих понять як загальноправових категорій.

Звернемося до поняття рівності перед законом в інтерпретації німецького дослідника К. Гессе. Він, зокрема, характеризує абз.1 ст.3 Основного Закону ФРН (яка проголошує рівність перед законом) як закріплення формальної правової рівності, що "вимагає здійснення діючого права без винятків для будь-кого, незважаючи на особистість: у результаті нормування прав кожен наділений однаковою мірою правами та обов'язками і, навпаки, будь-якій державній владі забороняється використовувати діюче право в інтересах або на шкоду окремій особистості" [5, с.214-215]. Отже, юридичний принцип рівності перед законом стосується не лише системи прав, але й обов'язків людини.

Відтак, доходимо висновку, що у площині позитивного права принцип рівності як характеристика інституту прав людини, так би мовити, задіюються загальноправовими категоріями рівності перед законом (і судом) та рівноправності, які, хоч і за змістом ширші, однак характеризуються тією суттєвою перевагою, що наголошують на необхідності соціально зобов'язаних суб'єктів однаково сприяти реалізації прав та свобод людини їхніми суб'єктами (носіями), а також свідчать на користь того факту, що лише єдність природного та позитивного права є надійною запорукою дієвого забезпечення та гарантування прав людини.

Окрім цього, рівність прав людини у формально-юридичній площині, зокрема, в міжнародних актах із прав людини, може відображатись у формі заборони дискримінації.

Практика свідчить, що конституції сучасних держав формулюють принцип рівності прав людини прямо (позитивно) у вищеперелічених формах, у вигляді заборони дискримінації, а інколи і поєднуючи обидва способи. Як правило, особливий наголос роблять на рівноправності чоловіка та жінки.

Цікаво, що у державах з англо-саксонською правовою системою нерідко застосовується формула "рівність перед законом та судом". Таке формулювання зумовлене тим, що суд у цих державах здійснює не тільки правозастосовну, але й правотворчу функцію. Здійснюючи функцію правотворчу, суд також повинен дотримуватися принципу забезпечення рівності прав.

У процесі конкретизації понять загальності та рівності (як засад сучасної концепції прав людини), виражених у формі заборони дискримінації,посилаються на антропні ознаки людини, які, за свідченням історичного досвіду людства, нерідко були підставою для відмови їй у наданні тих або інших прав. Йдеться, скажімо, про такі ознаки, як раса, колір шкіри, стать, національна належність, соціальне походження, майновий стан та деякі інші, приблизний перелік яких міститься у міжнародних актах із прав людини (до речі, офіційною позицією Євросуду з прав людини виступає постулат, за яким вичерпний перелік таких ознак не може бути закріплено з огляду на постійну диверсифікацію суспільного життя, а відповідно й на неможливість передбачити, а відтак і вичерпно зафіксувати такі ознаки) [6, p.520].

Усі "антидискримінаційні" ознаки тією чи іншою мірою знайшли своє відображення й у відповідних положеннях конституційних актів держав сучасного світового співтовариства, у тому числі України, та у положеннях міжнародних актів з прав людини щодо заборони дискримінації. Однак це лише частина засобів, спрямованих на забезпечення реалізації засади рівності, які ми пропонуємо іменувати інструментами забезпечення ознаки рівності статичного характеру. Щодо другої частини "знарядь" забезпечення виконання такого завдання, то, гадаємо, їх варто термінологічно означити як засоби динамічного характеру, спрямовані на забезпечення засади рівності, адже на практиці забезпечення "засад недискримінаційності" є одним із завдань регіональних органів захисту прав людини, яке реалізується на основі ситуативного підходу, прикладом чого може слугувати практика Євросуду з прав людини чи ССЄС.

Звертаємо також увагу на те, що Конституція України, проголошуючи рівність чоловіка й жінки, у ч.3 ст.24 вказує, що така рівність забезпечується шляхом надання жінкам певних пільг. Природно, виникає питання, чи не є останнє положення порушенням принципу рівності, однієї із основоположних засад інституту прав людини? Чи не є воно порушенням тих принципів, що їх викладено у міжнародно-правових документах із прав людини?

Loading...

 
 

Цікаве