WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Особливості дії міжнародних договорів на території держави - Реферат

Особливості дії міжнародних договорів на території держави - Реферат

Не вдаючись у дослідження таких принципів, зауважимо, що, згідно з Кримінальним Кодексом України (далі – КК), підставою для притягнення особи до відповідальності і призначення їй покарання є кримінальний закон (ст.2 КК). Очевидно, що ч.2 ст.7 Конвенції і ст.2 КК є невідповідними. Своєю чергою ч.2 ст.58 Конституції України встановлює, що "ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення". Отже, Основний Закон теж визнає підставою відповідальності (в тому числі й кримінальної) лише закон, не згадуючи з цього приводу про загальні принципи права. У Конвенції йдеться саме про підстави кримінальної відповідальності, а відсутність у національному праві визначення загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями, навіть якщо розуміти їх як загальновизнані принципи і норми міжнародного права, що пропонує А.Н. Талалаєв [8, с.65], а також відсутність вказівки про додаткові підстави кримінальної відповідальності, згідно з цими принципами, дає підставу вважати несамовиконуваною у цій частині ст.7 Конвенції. Без перебільшення можна стверджувати, що несамовиконуваними є і деякі інші статті Конвенції.

Отож навіть на підставі такого поверхового аналізу самовиконуваності норм Міжнародних Пактів про права людини (1966) та Конвенції можна говорити про варіанти, коли:

  • міжнародно-правовий договір сам зобов'язує до вжиття певних (на розсуд держави) імплементаційних заходів для реалізації його положень, якщо вони, звичайно, ще не вжиті (міжнародні Пакти);

  • міжнародний договір таких загальних вказівок про вжиття імплементаційних заходів не містить.

Чи свідчать такі вказівки автоматично про несамовиконуваність міжнародного договору? Гадаємо, що ні. Адже в ході його реалізації (чи, наприклад, в процесі його попередньої правової експертизи) держава встановлює, чи здатні її правові механізми забезпечити таку реалізацію, тобто держава щодо себе самостійно вирішує питання самовиконуваності міжнародного договору. Для одних країн прийняття відповідних законодавчих актів (чи вжиття інших заходів) є необхідним, для інших – ні. Тому така загальна вказівка, вміщена у Пактах, не говорить автоматично про несамовиконуваність міжнародного договору. Це дає підставу не погодитись із викладеними вище аргументами Г.М. Даниленка, висловленими ним на користь "несамовиконуваності".

Отже, однією із очевидних передумов встановлення самовиконуваності міжнародного договору є те, що рішення про "самовиконуваність" приймає сама держава. Аналогічною є позиція і В.А. Карташкіна, який зауважує, що "при виконанні своїх міжнародних зобов'язань кожна держава повинна відповісти на деякі запитання, одним з яких є таке: чи є міжнародні угоди самовиконуваними, тобто чи сформульовані їхні положення настільки чітко й однозначно, що не потребують для реалізації видання відповідних внутрішньодержавних актів" [9, с.12]. Зі слів автора видно, що держава сама вирішує, наскільки норма міжнародного акта є самовиконуваною.

Дещо протилежні думки висловлює І.І. Лукашук, який, аналізуючи на предмет самовиконуваності законодавство Російської Федерації, доходить висновку, що "питання безпосередньої застосовуваності договірних положень є питанням договірного права більшою мірою, аніж права державного, хоча це не виключає залучення для вирішення даного питання у конкретному випадку і національного права" [10, с.22]. Національне право визнає загальний порядок внутрішньодержавного застосування міжнародних договорів. Що ж до питання застосовуваності конкретного договору, його положень, то все залежить від їхнього змісту, тобто від договірного права.

У зв'язку з цим виникає ще одне важливе запитання: чи можна ототожнювати несамовиконувані міжнародні договори і міжнародні договори, які потребують національної імплементації?

Важливість вирішення цієї проблеми зумовлюється тим, що коли несамовиконувані міжнародні договори вважати міжнародними договорами, які потребують національної імплементації, то це означатиме, що встановлення самовиконуваності (несамовиконуваності) міжнародного договору все-таки не є питанням переважно договірного права. Спробуємо з'ясувати це на прикладах.

Стаття 1 Протоколу №6 (про скасування смертної кари) встановлює: "Смертна кара скасовується. Ніхто не може бути засуджений до смертної кари або страчений". Враховуючи ознаки самовиконуваності норм міжнародного договору, запропоновані С.Ю. Марочкіним, можна сказати, що дана норма є самовиконуваною, оскільки вона: 1) містить загальну вказівку про те, що її можна застосовувати у сфері національного права; 2) адресована до фізичних, юридичних осіб та органів держави; 3) є детальною (висловлена в чіткій і ясній формі і не потребує для свого виконання відповідних внутрішньодержавних актів) [11, с.159], для неї достатньо загального порядку застосування, передбаченого національним правом. Україна, ратифікувавши цей Протокол, згідно зі ст.9 Конституції та ст.17 Закону " Про міжнародні договори України", повинна застосовувати цю норму без будь-яких національних імплементаційних актів (оскільки вона є частиною національного законодавства, застосовується в порядку, передбаченому для його норм, і в разі розбіжності з положеннями національного права саме за нею зберігається пріоритет).

А от ч.2 ст.8 Конвенції, що стосується права на повагу до особистого й сімейного життя людини, житла і таємниці голосування та обмежень, які можуть накладатися державою на здійснення цього права, не є детальною і потребує додаткових імплементаційних заходів, оскільки, по-перше, зміст цього права розкривається у низці рішень Суду, що не є джерелами права України і без яких звужується сфера реалізації цієї норми. По-друге, такі конвенційні обмеження, як, зокрема: "згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей", – повинні бути визначені державою за умови, що національні суди самі не візьмуть на себе відповідальність щодо встановлення згаданих обмежень у разі застосування цієї норми Конвенції.

Отже, ця стаття потребує національних імплементаційних заходів, які частково визначатимуться міжнародним правом (рішеннями Суду) щодо змісту права на повагу до особистого і сімейного життя, та частково – національним правом, що стосується встановлення обмежень для втручання держави у здійснення даного права.

Проте усе це пов'язано з, так би мовити, змістовним аспектом вирішення питання про самовиконуваність міжнародного договору. Однак є ще аспект "процедурний". Як зазначає С.Ю. Марочкін, додатковою ознакою, яка підтверджує самовиконуваність норми, є наявність у міжнародному або внутрішньому праві супроводжуючого її механізму реалізації [11, с.159]. Відповідно, можна говорити, що самовиконуваність міжнародного договору має два аспекти:

  • змістовний ("що виконувати", а це переважно залежить від міжнародного права);

  • процедурний ("як виконувати", що більшою мірою пов'язано з правом національним).

Оскільки і в разі "змістовного" вирішення питання про самовиконуваність міжнародного договору, і в результаті "процедурного" приймається внутрішньодержавний акт, це свідчить про перебіг правотворчого процесу, зокрема імплементаційного. Отже, несамовиконуваний договір – це договір, який потребує національної імплементації. Але при цьому національна імплементація залежить від договірного права настільки ж, як і від національного.

В результаті проведеного дослідження ми дійшли певних висновків. Характер дії міжнародного договору визначається обраною державою концепцією співвідношення міжнародного права і національного. Зокрема, примат міжнародного права передбачає безпосередню дію міжнародно-правових норм, помимо національного права, передумовою для якої є загальний постулат про пріоритетне застосування міжнародного права у разі розбіжності його правил з приписами національного права. А якщо за методологічну базу національної імплементації міжнародних договорів про права людини прийняти взаємодію міжнародного і національного права, то цим презюмується пряма (безпосередня) або опосередкована дія означених договорів, притім пряма дія міжнародно-правових норм матиме свою специфіку.

Аналіз норм основних міжнародних договорів про права людини та практики їх застосування судами держав дає підставу стверджувати, що такі норми дуже рідко визнаються державою самовиконуваними. При цьому самовиконуваність міжнародного договору матиме два аспекти: змістовний (який залежить від міжнародного права) і процедурний (пов'язаний із правом національним), що дає можливість визначити компетенцію держави стосовно питання встановлення самовиконуваності міжнародного договору.

Звичайно колом розглянутих питань не вичерпується означена проблематика. Її подальше дослідження, як видається, може розвиватися в напрямі з'ясування основних визначальних критеріїв встановлення самовиконуваності міжнародних договорів.

Література

  1. Євінтов В.І. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини (Коментар до ст.9 Конституції України))// Укр. часопис прав людини. – 1998. – №1. – С.26-28.

  2. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. – М.: БЕК,1998. – 371.

  3. Денисов В.Н. Коллизионные вопросы применения международного права во внутреннем праве// Матеріали міжнародної науково-практичної конференції "Колізії у законодавстві України: проблеми теорії і практики". – К., 1996. – С.95-97.

  4. Броунли Я. Международное право. В 2 кн. М.: Прогресс, 1977. – Кн.1. –535с.

  5. Семенов В.С., Прагнюк О.Я. Міжнародно-правові аспекти Конституції України. –К. -1997. -87 с.

  6. Зивс. С.Л. Источники права. – М.: Наука, 1981. – 240 с.

  7. Даниленко.Г.М. Применение международного права во внутренней правовой системе России: практика Конституционного Суда / Государство и право. -1995. -№11. – С.23-34.

  8. Талалаев А.Н. Два вопроса международного права в связи с Конституцией РФ // Государство и право. –1998. – №3. – С.64-70.

  9. Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном праве. – М., 1995. – 133 с.

  10. Международные нормы о правах человека и применение их судами Российской Федерации (практическое пособие). –М.: Права человека, 1996. – 432с.

  11. Марочкин С.Ю. Действие норм международного права в правовой системе Российской Федерации. – Тюмень, 1998. – 200 с.

Loading...

 
 

Цікаве