WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Особливості дії міжнародних договорів на території держави - Реферат

Особливості дії міжнародних договорів на території держави - Реферат

Реферат на тему:

Особливості дії міжнародних договорів на території держави

У статті досліджується характер дії міжнародних договорів, зокрема тих, що стосуються прав людини. Простежується залежність такої дії від обраної державою концепції співвідношення міжнародного права і національного. Аналізуються основні міжнародно-правові акти про права людини щодо їх самовиконуваності.

Ключові слова:самовиконуваний міжнародний договір, несамовиконуваний міжнародний договір, міжнародний договір, що потребує національної імплементації, адаптація міжнародно-правових норм.

Однією з важливих проблем, яку необхідно вирішувати в процесі національної імплементаційної діяльності держави, є встановлення характеру дії міжнародного договору, тобто з'ясування самовиконуваним чи несамовиконуваним є такий договір. Важливість вирішення цієї проблеми в рамках національної правової системи не викликає сумнівів, оскільки йдеться про:

а) врегулювання правових відносин у державі не самою лише державою, а міжнародною спільнотою (і тому розв'язання поставленої проблеми самовиконуваності міжнародного договору є віддзеркаленням того, наскільки комплексно держава підходить до реалізації принципів міжнародного права, зокрема принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань);

б) втручання в таку делікатну сферу суспільного життя, як права людини (оскільки саме міжнародні договори з цих питань звернені до виконання передусім національними суб'єктами права).

Вирішення цієї проблеми пов'язане із визначенням обсягу імплементаційної діяльності держави, із подальшим запуском, налагодженням механізму, який належним чином приведе в дію міжнародний договір, забезпечить його виконання.

Досліджували дію міжнародних договорів Я. Броунлі, Г.М. Даниленко, В.Н. Денисов, В.І. Євінтов, С.Л. Зівс, В.А. Карташкін, І.І. Лукашук, С.Ю. Марочкін, О.Я. Прагнюк, В.С. Семенов, А.Н. Талалаев. Аналіз праць цих авторів дає підставу вважати недостатньо з'ясованими питання:

  • залежності характеру дії міжнародного договору від обраної державою концепції співвідношення міжнародного права і національного;

  • повноважень держави щодо вирішення питання про самовиконуваність міжнародних договорів.

У статті зроблено спробу запропонувати своє бачення вирішення означених питань.

Відомо, що національна імплементація міжнародних договорів залежить від обраної державою концепції співвідношення міжнародного і національного права. Отже, якщо за методологічну базу національної імплементації міжнародних договорів про права людини прийняти взаємодію міжнародного і національного права, то цим презюмується пряма (безпосередня) або опосередкована дія норм означених договорів.

Водночас зауважимо, що на відміну від моністичної концепції примату міжнародного права над національним при "взаємодії" безпосередня дія міжнародно-правових норм матиме свою специфіку:

  1. така дія "санкціонується" у кожному конкретному випадку шляхом висловлення державою згоди на обов'язковість для неї конкретного договору;

  2. їй передує волевиявлення національного суб'єкта права, який ухвалює рішення про самовиконуваність норми міжнародного договору;

  3. ця дія виявляється в рамках національного правопорядку, а не поза ним.

У такому контексті, мабуть, виправданим буде говорити про безпосередню дію у державі міжнародно-правових норм.

Примат же міжнародного права передбачає безпосередню його дію помимо національного права, передумовою для якої є загальний постулат про пріоритетне застосування міжнародного права у разі розбіжності його правил з приписами національного права. Таку позицію займає, зокрема, і В.І. Євінтов [1, с.27].

Гадаємо, цілком слушно зауважує І.І. Лукашук щодо ситуації в Росії, стверджуючи, що не може бути жодної мови про пряме застосування міжнародно-правових норм, тобто помимо національної правової системи, "оскільки норми міжнародного права включаються Конституцією в правову систему держави, вони діють як частина цієї системи, застосовуються відповідно до її цілей і принципів, а також у встановленому нею процесуальному порядку [2, с.61]".

Такої ж позиції дотримується і В.Н. Денисов, який, зокрема, зазначає, що "взаємодія міжнародного і внутрішнього права з практичної точки зору вимагає засвоєння норм міжнародного права в такий спосіб, щоб вони могли практично застосовуватися у правовій системі держави і насамперед у необхідних випадках національними судами, і що сама ідеологія міжнародного права не пов'язує пріоритет міжнародного права і його безпосередню дію, вважаючи такий підхід ірраціональним [3, с.95]" (це свідчить про те, що позиція беззаперечного примату міжнародного права над внутрішнім все-таки потребує деякого переосмислення). Цю позицію підтримує і Я. Броунлі [4, с.35].

Наведені міркування представників науки міжнародного права, навіть тих, котрі схиляються до примату міжнародних договорів, свідчать про необхідність адаптації міжнародно-правових норм. Але оскільки з адаптацією дуже часто ототожнюють саму імплементацію, то варто наголосити, що в даному випадку під адаптацією розуміється перевірка на безпосередність дії в національному праві міжнародно-правової норми (тобто перевірка на самовиконуваність) і вже в разі несамовиконуваності вжиття необхідних засобів для забезпечення її дії.

Доцільно навести деякі з форм безпосереднього застосування положень міжнародного права у державі, досліджувані В.С. Семеновим та О.Я. Прагнюк:

  1. самостійне застосування міжнародного договору та інших джерел міжнародного права (без прямої участі норм національного законодавства, але не поза сферою їхнього впливу);

  2. спільне застосування норм міжнародного договору і споріднених норм національного законодавства;

  3. пріоритетне застосування норм міжнародного права замість норм національного [5, с.15].

Виділення таких форм безпосередньої дії буде повністю обґрунтованим, проте, як видається, лише за умови, що відповідні норми міжнародних договорів є самовиконуваними.

У загальній теорії держави і права досліджував цю проблему С.Л. Зівс. Не підтримуючи спробу теоретично зрівняти джерела міжнародного і внутрішньодержавного права та довести нібито існуючий "прямий перехід" джерела однієї системи в іншу, він заперечує безпосередню дію міжнародно-правових норм у національному правовому полі і обстоює теорію трансформації. "Трансформація потрібна тоді, – пише автор, – коли необхідне перетворення міжнародно-правової норми, яка зобов'язує або може зобов'язати тільки держави, в норму національного права, що регулює відносини між такими суб'єктами, як юридичні особи, посадові особи, громадяни [6, с.224]".

Отже, теза про можливість прямої дії норм міжнародного права не набула особливої підтримки серед науковців, не підтвердилась вона і на практиці. В результаті досліджень, проведених з приводу самовиконуваності таких важливих міжнародних актів, як Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права людини (1966), вчені дійшли висновку, що вважати самовиконуваними такі акти немає підстав.

Зокрема, в преамбулі Загальної декларації говориться, що вона має розглядатися "як завдання, до якого повинні прагнути всі народи і держави".

Відсутність чітких юридичних зобов'язань (адже Декларацію вважають політико-правовим документом і тому говорити про юридичні зобов'язання буде виправданим), якими повинні керуватися суб'єкти національного права, вказує на несамовиконуваність норм Декларації. "Держави, – зазначає Г.М. Даниленко, – прийняли певні загальні зобов'язання на міжнародному рівні, проте їх конкретне втілення залежить від національно-правових заходів, тобто розвитку національного законодавства" [7, с.67]. Безумовно, посилання на національне законодавство у даній ситуації унеможливлює пряму дію проголошених норм у національному правопорядку. Відповідно норми Декларації не можуть розглядатися як самовиконувані.

До аналогічного висновку приходимо, аналізуючи Пакт про економічні, соціальні і культурні права, п.1 ст.2 якого проголошує, що держави "зобов'язуються вжити в максимальних межах ресурсів, якими вони наділені, заходів для того, щоб поступово забезпечити повне здійснення визнаних у даному Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів". Програмна спрямованість на майбутнє, неконкретний або "м'який" характер зобов'язань, що їх держави беруть на себе, а також відсилання до національного законодавства як способу їх здійснення означає несамовиконуваність норм, які містяться в Пакті.

Варто зазначити, що стосовно самовиконуваності Пакту про громадянські і політичні права теж є сумніви, оскільки сам він (Пакт) допускає можливість неготовності держави до реалізації передбачених ним прав. Так, у п.1,2 ст.2 йдеться про те, що держава зобов'язалася поважати і забезпечувати права, визнані Пактом. А якщо це ще не гарантовано існуючими законодавчими та іншими заходами, то кожна держава, яка є учасницею даного Пакту, зобов'язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту.

Згадана стаття Пакту особливо характерно відображає взаємодію міжнародного права з національним. Адже, з одного боку, держава зобов'язується вжити всіх заходів для забезпечення визнаних Пактом прав, а з іншого – такі заходи мають бути проведені відповідно не тільки до положень Пакту, а й до конституційних процедур (причому в статті спочатку йдеться про відповідність до конституційних процедур держави і вже потім про відповідність вживаних заходів до положень Пакту). Отже, сам Пакт передбачає лише зобов'язання забезпечити визнані ним права, а конкретні заходи такого забезпечення повинна визначити сама держава.

Розглянемо під цим кутом зору і деякі статті Конвенції про захист основних прав і свобод людини (далі – Конвенція). Зокрема, ст.1 акта проголошує, що "Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені розділом І цієї Конвенції".

Отже, загальної вказівки на необхідність вжиття певних імплементаційних заходів для реалізації положень Конвенції, як бачимо, немає. Тоді, мабуть, для вирішення цього питання необхідна "національна ініціатива". Для прикладу наведемо деякі статті, з тим щоб простежити, чи потрібне для реалізації Конвенції вжиття додаткових заходів.

Так у ч.2 ст.7 зазначено, що Конвенція "не виключає судового розгляду і покарання будь-якої людини за будь-які дії або бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальний злочин згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями".

Loading...

 
 

Цікаве