WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Трудовий договір в системі форм права України - Реферат

Трудовий договір в системі форм права України - Реферат

Реферат на тему:

Трудовий договір в системі форм права України

Поряд з розумінням під формою трудового договору способу вираження волі його учасників, серед учених-трудовиків є думка, що трудовий договір також можна розглядати як форму (джерело) права.

Вивчення форми (або, за термінологією інших учених, джерела) права становить самостійний розділ юридичної науки. Ця проблема вже багато десятиліть хвилює вітчизняних та зарубіжних вчених, проте ще й досі не знайдено остаточного рішення навіть щодо визначення поняття "джерела права", не кажучи вже про конкретні різновиди джерел права. В радянській правовій теорії точилася дискусія щодо відповідності термінів, які означали поняття – "джерело права" чи "форма права". Не вдаючись до теоретичних диспутів, ми погоджуємося з тими вченими, які вживають згадані терміни в одному і тому ж значенні – зовнішньої форми вираження права.

В Україні проблема джерел права надзвичайно актуальна, особливо з огляду на прискорення процесу зближення правової системи України із правовими системами зарубіжних країн, зокрема з країнами Західної Європи. Проблемним і дуже важливим для України є також питання про нові джерела права, що з'явилися унаслідок вступу України до міжнародних організацій, які подібні за своїми правовими механізмами до Ради Європи та Європейського Союзу.

До джерел права у вітчизняній доктрині традиційно входять: правовий звичай; нормативний акт; судовий прецедент; договір нормативного змісту; принципи права; правові ідеї та доктрини. Однак, аналізуючи фахову літературу, можна констатувати, що для вітчизняного трудового права перелік його джерел не настільки широкий, а стосовно тих правових явищ, які все ж вважаються його джерелами, наявні спірні моменти щодо їхнього наукового розуміння та практичного застосування.

Загальноприйняте визначення джерел трудового права дав свого часу В.І. Смолярчук. Джерелами трудового права, на його думку, є способи виразу норми права, що ухвалюють компетентні органи держави за активної участі професійних спілок і призначені для регулювання умов праці робітників та службовців, а також відносини між органами держави і професійними спілками в процесі регулювання умов праці [1]. Таке визаначення будується на теорії юридичного позитивізму і не враховує усіх аспектів сучасних поглядів на право, а відтак видається дещо неповним.

Значну, але не єдину форму виразу норм трудового права, становлять нормативно-правові акти. Однак для цієї галузі права характерні й інші відомі світовій практиці види зовнішніх форм права (джерел) права. І це на думку П.Д. Пилипенка, є однією з особливостей, що відрізняє джерела трудового права від джерел деяких інших галузей права [2].

На підставі аналізу відповідного законодавства ряду зарубіжних країн І.Я. Кісельов виділяє такі форми (джерела) трудового права:

  1. ратифіковані державою міжнародні конвенції;

  2. трудове законодавство: закони, підзаконні акти (постанови уряду, особливо міністерства праці, та інших органів виконавчої влади);

  3. колективні договори;

  4. рішення судів та арбітражних органів;

  5. правила внутрішнього трудового розпорядку, розроблені на підприємстві, та акти адміністрації;

  6. звичаї;

  7. трудові договори.

Трудовий договір розглядається як джерело трудового права у тих країнах (наприклад, у Данії, Туреччині), де трудове законодавство відіграє незначну роль, а більшість аспектів трудових відносин та умов праці визначається за згодою сторін договорів про працю, у тому числі і в індивідуальному трудовому договорі. Його сторони, за взаємною згодою, визначають свої права та обов'язки відповідно до принципу свободи договору і створюють норми, обов'язкові для учасників угоди [3].

З погляду юридичного позитивізму індивідуальний правовий договір можна вважати формою трудового права, якщо він є способом виразу норм права, тобто має нормативний зміст, який відповідає волі і бажанню сторін. Об'єктивована у трудовому договорі норма має бути загальнообов'язковою правовою нормою; трудовий договір має бути договором нормативним. Під правовою нормою розуміють формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю [4]. Ознаки загального характеру правової норми такі: а) регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин; б) адресована колу неперсоніфікованих суб'єктів; в) діє в часі безперервно; г) не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю застосувань; д) її чинність припиняється,скасовується за спеціальною процедурою. Очевидно, що норми, які містяться в трудовому договорі не мають ознак норм права.

Поряд із цим деякі дослідники висловлювали думку, що трудовий договір – це акт індивідуального регулювання, при укладенні якого сторони виконують і використовують правові норми про працю. На цій підставі трудовий договір вважали близьким до актів реалізації норм права або навіть їхнього застосування. Аналізуючи проблеми індивідуально-договірного регулювання трудових відносин, А.К. Безіна сформулювала висновок про те, що така діяльність не може бути віднесена до нормативного, в тому числі і локального регулювання, з одного боку, але в той же час – не є правозастосуванням. Індивідуально-правове регулювання автор відносить до спеціального виду діяльності з реалізації правових норм [5]. І справді, такий висновок був обґрунтованим і допомагав визначити специфіку та місце трудового договору в системі засобів правового регулювання. Ця теза А.К. Безіної виходить лише із позивістських поглядів на право.

У наш час помітно зміну підходів до визначення поняття права, включення у нього не лише позитивного права, але і суб'єктивних прав учасників суспільних відносин. Однак ці суб'єктивні права повинні бути не індивідуальними, а мати ознаки загального характеру. Так, Н.М. Пархоменко, зважаючи на те, що зараз зникає відмінність між природно-правовими та позитивістськими позиціями з точки зору форми права, стверджує, що форма права у будь-якому випадку повинна бути "засобом встановлення правових норм", а трудовий договір є лише формою реалізації норм права, який має відносно нормативний характер і полягає у тому, що умови, означені в договорі, в подальшому набувають юридичної сили та стають обов'язковими для виконання [6]. Але трудовий договір не може бути формою виразу права, оскільки він має персоніфікований, індивідуальний характер.

Слід погодитися із авторами "Курсу російського трудового права" [7], що трудовий договір можна розглядати як форму права лише у випадку, коли під правом розуміти міру (масштаб) можливої, допустимої поведінки суб'єктів суспільних відносин, яка визнається і санкціонується державою [8]. Однак такий підхід до форм права є характерним для англо-саксонської системи права, яка, на відміну від континентальної, відносить усі види договорів до форм права, а всі договори, в тому числі трудові, називає неформальним правом. Загальне судження американської юриспруденції – законодавча прерогатива належить народу. Люди встановлюють закони своїх взаємовідносин на підставі використання права укладати один з одним договори, які є одним із джерел права [9]. Цієї ж думки дотримуються деякі вітчизняні дослідники. Т.В. Кашаніна виділяє наявність у суспільстві трьох рівнів нормативності: загальнодержавного, локального, індивідуального [10]. Проте таке твердження призведе до того, що формами права у традиційному їх розумінні треба буде визнати і цивільно-правові договори.

Можна погодитись також з думкою авторів цього ж "Курсу ...", що сукупність індивідуальних трудових договорів створює певну систему взаємодіючих прав та обов'язків. Причому не лише по "вертикалі" – працівник – роботодавець, а й по "горизонталі" – працівник – працівник. При цьому сукупність прав та обов'язків загального трудового процесу створює певний правовий режим, який визначає поведінку працівників. Однак це не свідчить про те, що конкретний трудовий договір є формою права, оскільки будь-яка сукупність договорів створюватиме наступний правовий режим.

Дійти таких висновків можна, якщо під формою права розуміти форми зовнішнього виразу та закріплення правових норм, що нерідко призводить до ототожнення понять права та правової норми. Але, як нам видається, помилкою було б зводити все право винятково до правових норм. Яку б роль ми не відводили у правових процесах правовим нормам: основну або навіть домінуючу, ми не можемо сказати, що зміст права вичерпується нормами. Отож, якщо право – це не лише норми, то, відповідно, форми права – це не лише форми права. Тому ми вкладаємо у поняття форми права інший зміст. Форма права – це форма правового результату, тобто правовий акт.

Сучасна теорія права відносить до правових актів акти правотворчості, акти правозастосування, акти тлумачення права, акти реалізації прав та обов'язків [11]. До загальних рис правових актів слід віднести: вольовий зміст, правову спрямованість волевиявлення, наявність зовнішньої форми виявлення. Будь-які правові акти передусім необхідно розглядати як дії суб'єктів права, спрямовані на встановлення правових результатів. Крім того, певні правові акти, а, точніше, – певні правові результати потребують документального оформлення. Такі акти (акти-документи) треба називати юридичними. Юридичні акти являють собою форми виразу та закріплення відповідних правових результатів. Акти реалізації прав та обов'язків самі по собі є правовими результатами. У цьому розумінні правовий акт виступає джерелом правових результатів, а отже, формою права.

У той же час правовий акт – це не просто волевиявлення суб'єкта права, це волевиявлення, вчинене у певній формі. Волевиявлення становить основу правового акта, однак сам акт є оформленим вираженням волевиявлення.

Виділяють дві форми вираження волевиявлення: 1) одностороннє волевиявлення суб'єкта права; 2) спільне волевиявлення певної кількості суб'єктів права. Відповідно існують односторонні та спільні правові акти. У випадку спільних правових актів між суб'єктами права виникає правовий зв'язок, який виявляється або ж у злитті декількох волевиявлень в одне волевиявлення (волезлиття), або ж в узгодженні волевиявлень (волеузгодження).

Специфіка спільних правових актів, що засновані на волеузгодженні, полягає у тому, що вони виражають не одноособове чи спільне волевиявлення, а певну кількість відособлених волевиявлень. Саме такі правові акти і є договорами.

Отож, якщо під формою права розуміти правовий акт, то будь-який, зокрема і трудовий, договір, виступає формою права.

Із всього вищесказаного можна зробити наступний висновок. Трудовий договір не є формою виразу права, якщо розуміти під останньою лише форму зовнішнього виразу та закріплення правових норм, оскільки він породжує індивідуальні права та обов'язки сторін – роботодавця і працівника в межах опосередкованих ним правовідносин; умови трудового договору визначають, у загальному випадку, поведінку двох суб'єктів, не мають загальнообов'язкового характеру та інших ознак загальності, які притаманні правовим нормам. Однак трудовий договір можна розглядати як форму реалізації права.

Література

  1. Смолярчук В. И. Источники советского трудового права. – М., 1978. – С.21.

  2. Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права. – Львів, 1999. – С.87-88.

  3. Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право. Учебник для вузов. – М.: Норма-Инфра, 1998. – С.16-17.

  4. Рабінович П. М. Загальна теорія держави та права. – К., 2001. – С.123.

  5. Безина А. К., Бикеев А. А., Сафина Д. А. Индивидуально-договорное регулирование труда рабочих и служащих. – Казань, 1984. – С.22-27.

  6. Пархоменко Н. П. Договір у системі форм права України. – К., 2000. – С.42, 70-71.

  7. Курс российского трудового права. – СПб, 1996. – Т. 1. – С.557-558.

  8. Лившиц Р. З. Теория права. – М., 1994. – С.77-80.

  9. Винсент О. Смысл американского федерализма. – М., 1993. – С.238-239.

  10. Кашанина Т.В. Предпринимательство: Правовые основы. – М., 1994. – С.109.

  11. Васильев Р.Ф. О понятии правового акта // Вестник МГУ. – Серия 11: "Право". – 1998. – №5. – С.25. – С.25.

Loading...

 
 

Цікаве