WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Про деякі аспекти співвідношення земельного та цивільного законодавства - Реферат

Про деякі аспекти співвідношення земельного та цивільного законодавства - Реферат

Реферат на тему:

Про деякі аспекти співвідношення земельного та цивільного законодавства

Ліквідація монополії власності держави на землю в Україні, визнання земельних ділянок нерухомим майном та включення їх у сферу цивільно-правового обігу привели до істотної зміни змісту земельних відносин. Відтак цілком по-новому постає питання про співвідношення земельно-правового та цивільно-правового регулювання земельних відносин, уточнення сфер застосування цивільного та земельного права.

Питання про визначення місця земельного права у системі права України та його співвідношення із цивільним правом набуло особливої актуальності у зв'язку з прийняттям і набранням чинності нової редакції Земельного кодексу України (надалі ЗК) [1] та нового Цивільного кодексу України (надалі ЦК) [2]. Ця проблема є дискусійною, про що свідчать численні погляди на цю проблему як в українських, так і в російських наукових правових виданнях. Цьому питанню присвячені праці Ф.Х. Адіханова [3], Н.А. Сиродоєва [4], І.А. Іконицької [5], О.І. Крассова [6], Н.І. Титової [7], М.В. Шульги [8] та багатьох інших. Крім того, питання про співвідношення земельного та цивільного права висвітлюються практично у кожному підручнику із земельного чи цивільного права [9, с.35-37; 10, с.14-16; 11, с.17-18].

Проте поки що прогалини у дослідженнях цієї проблеми залишаються, особливо пов'язані із дією земельно-правових положень нового ЦК України.

У радянський період в умовах виключної власності держави на землю та регулювання земельних відносин тільки імперативним методом земельне право було правом публічним. Тому питання про співвідношення цивільного та земельного права вирішувалося однозначно і серед науковців серйозних суперечок з цього приводу не виникало. Земельні відносини фактично були виведені із сфери дії цивільного права. Згідно із ст.2 ЦК УРСР від 18 липня 1963 року [12], земельні відносини регулювалися винятково земельним законодавством. При цьому землі вилучалися із цивільно-правового обігу, а угоди із земельними ділянками визнавалися недійсними на підставі ст.49 ЦК України, оскільки порушували право державної власності на землю.

Зв'язок земельного права із цивільним обмежувався головно у сфері визнання недійсними угод із земельними ділянками та відшкодування збитків, заподіяних землекористувачам шляхом вилучення земель для державних чи громадських потреб [див.: 13, с.26].

В радянській земельно-правовій літературі домінувала думка, що виділення земельного права як самостійної галузі права було зумовлено націоналізацією земель та встановлення виключної власності держави на них [див.: 14, с.3]. В основу відособлення земельного права як галузі права було покладено не специфічний предмет правового регулювання, а форму власності на землю. Тому цілком правомірною є думка В.В. Петрова, що власність на землю не може бути визначальною в характеристиці суті земельних відносин [15, с.31].

У сучасний період, в умовах різноманітності форм власності та користування землями, визнання земель нерухомим майном в теоретичних дослідженнях вчених у галузі цивільного права обґрунтовується пріоритет цієї галузі права при регулюванні земельних відносин, а земельному праву залишається та частина земельних відносин, яка може бути внесена в систему публічного права. Представники ж земельно-правової науки здебільшого відстоюють пріоритет норм земельного права у регулюванні земельних відносин. Зміст цієї дискусії детально викладений на сторінках різних наукових видань [3, с.32-35; 4, с.28-29; 8, с.51-53].

Новий Цивільний кодекс України, на перший погляд, теж визнає пріоритет земельного права у регулюванні земельних відносин, закріпивши у ст.9, що положення ЦК не застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля. Разом з тим із змісту інших положень ЦК можна зробити висновок, що земля виведена за межі поняття "природні ресурси". ЦК охоплює немало статей та положень, що мають причетність до регулювання земельних відносин. Зокрема, ст.181 ЦК відносить земельні ділянки до нерухомих речей; глава 27 закріплює основні положення права власності на землю; глави 32-34 встановлюють права на користування чужими земельними ділянками (сервітут, емфітевзис, суперфіцій). Проте це зовсім не означає, що земельне право як галузь права перестало існувати, а земельні відносини втратили свою специфіку.

Положення ст.14 Конституції України про те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави [16, с.7], передбачає передусім публічно-правовий підхід до регулювання відповідних відносин. У цій же статті Конституції (ч.2) гарантується право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Йдеться не про окремі норми ЦК України, а про спеціальне земельне законодавство, передусім ЗК України.

Звичайно ж, слід визнати факт, що сьогодні земельні відносини регулюються як земельним, так і цивільним правом. У цій ситуації, як правильно зазначає І.А. Іконицька, необхідно не тільки в науковому, а й у практичному плані знайти нішу і для цивільного, і для земельного законодавства в цілісній системі регулювання земельних відносин [5, с.28].

Ця проблема повинна вирішуватися з урахуванням специфіки земельних відносин, яка залежить від особливостей землі як об'єкта правового регулювання. Це дає можливість правильно визначити співвідношення земельного та цивільного права, а не говорити про штучне поглинання цивільним правом земельного.

В земельно-правовій літературі детально проаналізовано особливості земель як об'єкта правового регулювання [7; 8, с.9-25] і зроблено висновок, що специфіка земельних відносин не може бути повною мірою врахована цивільним правом в силу універсальності предмета його регламентації [7, с.11].

Не можна не погодитися із М.В. Шульгою, який зазначив, що земельне право виходить з того, що земля – передусім фактор екологічний (частина навколишнього природного середовища), і тому суб'єкти земельного права володіють не тільки правами, але й несуть відповідні екологічні обов'язки: охороняти землю, раціонально та ефективно її використовувати, підвищувати родючість, не допускати погіршення екологічної обстановки, використовувати землі відповідно до їхнього цільового призначення та ін. Саме екологічними чинниками зумовлені й певні обмеження в земельних правах [8, с.54].

Крім того, на думку О.І. Крассова, особливості землі як об'єкта правового регулювання визначає відмінність методів і принципів правового регулювання, що застосовуються у цивільному і земельному праві. У цивільному праві домінуюче значення має свобода волевиявлення суб'єктів цивільних правовідносин, а земельне право виходить із наявності у суб'єкта права власності на землю не тільки права, а й обов'язку використовувати землю відповідно до її цільового призначення. Отже, зроблено висновок, що цивільне право ґрунтується на забезпеченні свободи майнових прав суб'єктів, а земельне право – на забезпеченні раціонального використання та охорони земель як основи життя та діяльності людей [17, с.41-42].

Треба мати на увазі, що дискусії ведуться головно про співвідношення цивільного та земельного права здебільшого у сфері земельних відносин, що побудовані на засадах рівності, тобто передусім у сфері власності та інших речових прав на землю та обігу земельних ділянок.

Поширеною в цьому аспекті є думка, що норми цивільного права мають загальний характер стосовно регулювання земельних відносин, а земельно-правові норми – спеціальний. Ю.Г. Жаріков зазначає, що співвідношення норм цивільного та земельного права виявляється як відношення загального до особливого, де загальною є норма цивільного права, а спеціальною – норма земельного права. За наявності спеціальної норми закону загальна норма не може застосовуватися. Завершуючи свою думку, Ю.Г. Жаріков робить висновок, про пріоритет норм земельного законодавства, коли йдеться про регулювання земельних відносин, споріднених з цивільними правовідносинами [18].

Такої ж думки дотримується і О.І. Крассов, вважаючи, що цивільне законодавство визначає загальні положення, які стосуються права власності та інших речових прав на земельні ділянки, а у земельному законодавстві виражена відповідна специфіка, зумовлена особливостями землі як природного об'єкта [17, с.29].

Така позиція частково знайшла своє підтвердження у ЦК та ЗК України. У ЦК України є глава 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", в якій переважно повторені відповідні положення Земельного кодексу. Разом з тим, якщо б такої специфіки не існувало, потреби у такій главі ЦК не виникло б.

Крім того, низка статей ЦК містить бланкетні норми, що визначають сферу регулювання відносин з приводу землі, нормами земельного законодавства. Наприклад, відповідно до п.4 ст.374 ЦК, права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом; ст.378 ЦК вказує, що право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

У ст.375 ЦК України закріплено один з найважливіших принципів земельного права – використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Однак виділення категорій земель відповідно до їх цільового призначення, процедура встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок – прерогатива земельного законодавства.

Аналогічний підхід до розв'язання цього питання спостерігається і в окремих положеннях Земельного кодексу України. Так у п.2 ст.131 ЗК міститься правило, відповідно до якого укладення цивільно-правових угод здійснюється згідно з Цивільним кодексом України з урахуванням вимог ЗК України.

Loading...

 
 

Цікаве