WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння (історичний аспект) - Реферат

Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння (історичний аспект) - Реферат

Реферат на тему:

Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп'яніння (історичний аспект)

Сьогодні положення про те, що особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння, незалежно від його ступеня, підлягає кримінальній відповідальності, на перший погляд, не викликає сумнівів. Зокрема, в ст.21 чинного КК України встановлено, що особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. Однак таке законодавче рішення не можна вважати досконалим та беззаперечним. У юридичній літературі відомі різні підходи до обґрунтування кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп'яніння. Ці проблеми детально досліджували Б.С. Бєйсєнов, А.О. Габіані, О.О. Кістяківський, Н.С. Лєйкіна, М.С. Таганцев. Проте, незважаючи на численні праці, присвячені цій проблемі, багато питань і далі залишаються спірними. Це, зокрема, такі питання: 1) можливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини у стані повного сп'яніння, яке не давало можливості усвідомлювати свої діяння або керувати ними; 2) чи у всіх випадках учинення злочину в стані сп'яніння повинно обтяжувати відповідальність; 3) можливість в окремих випадках визнавати стан сп'яніння обставиною, що пом'якшуватиме відповідальність. Вирішення вказаних проблем потребує застосування історичного методу дослідження. Вивчення історичного методу дослідження дозволяє виділити окремі законодавчі періоди в підходах до регулювання кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп'яніння, з метою можливого запозичення в чинний КК України позитивного історичного досвіду. Адже такий підхід до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп'яніння, який закріплюється в КК України 2001 р., простежується далеко не на всіх етапах розвитку кримінального законодавства.

Так у римському праві сп'яніння вважалося обставиною, яка зменшувала осудність та покарання, але повністю не виключала їх. За канонічним правом, стан сп'яніння визнавався обставиною, яка унеможливлювала осудність, але доведення себе до стану сп'яніння визнавалося і каралося як злочин sui generis. За давньоруським правом, вбивство, вчинене в стані сп'яніння, каралося значно м'якше, ніж звичайне вбивство [1, с.457]. Руська правда хоч і розмежовувала вбивство при розбої та вбивство "в піру", – в останньому випадку передбачалося м'якше покарання, проте навіть повне сп'яніння не було причиною безвідповідальнотсі [2, с.130]. На думку М.С. Таганцева в Руському праві відбулася зміна підходів щодо впливу стану сп'яніння на кримінальну відповідальність: давньоруського підходу виявленого в Новоуказаних статтях та в Уложенні Олексія Михайловича, який до стану сп'яніння ставився поблажливо, та більш пізній, більш суворий підхід, який знайшов свій вираз у законодавстві Петра І, незважаючи на панування в ті часі безмірного п'янства [3, с.467-468]. В Соборному Уложенні стан сп'яніння визнавався обставиною, що пом'якшує покарання (ст.71-74 гл.ХХІ). У Військовому статуті в артикулі 43 вказувалося, що стан сп'яніння не тільки не заперечує кримінальну відповідальність, але й обтяжує покарання. Щоправда, ця лінія проводилася не завжди послідовно. Зокрема, згідно з артикулом 3, у випадку вчинення богохульства стан сп'яніння не визнавався обставиною, що обтяжує покарання [4, с.322, 329, 331]. В окремих випадках поява в стані сп'яніння визнавалася і каралася як злочин sui generis. Наприклад, артикули 11, 12 визнавали злочином появу в п'яному стані офіцера чи рядового під час молитви; відповідно до артикулу 43, злочином визнавалася також "поява військовослужбовця в стані сп'яніння, коли місто було взято приступом, але до повного знешкодження опору та розселення солдат по квартирах та до отримання дозволу на грабіж" [4, с.330-331].

В Уставі благочиння 1782 р. в ст.214 взагалі було заборонено п'янство. В ч.1 ст.256 встановлена відповідальність за появу в стані повного сп'яніння на вулиці чи іншому публічному місці, коли особа була п'яною до нестями. За вчинення такого діяння особу добу утримували на хлібі та воді. Крім того, в ч.2 ст.256 було встановлено відповідальність за такі діяння: 1) доведення себе до стану сп'яніння, коли особа знає про свою схильність вчиняти різного роду правопорушення в такому стані; 2) за безперервне п'янство; 3) за перебування особи в стані сп'яніння більшу частину року. Устав у ч.3 ст.256 проводив різницю між станом сп'яніння, коли особа мала намір згодом вчинити злочин в такому стані, та сп'янінням без такого наміру [5, с.377]. Ця ж різниця зазначалась і в Зводі законів 1832 року. В другому випадку вказувалося, що хоч стан сп'яніння і не може виправдовувати підсудного і він повинен підлягати тому покаранню, яке передбачене за вчинений злочин, але покарання пом'якшується порівняно з тим, що передбачено за даний злочин. У першому випадку стан сп'яніння посилював покарання і не міг виправдовувати винного [2, с.131].

Подібно вирішувалося питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані сп'яніння, і в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. Зокрема, щодо сп'яніння в ст.112 містилося спеціальне положення, де розрізняли умисне та неумисне сп'яніння. Під умисним сп'янінням закон розумів ті випадки, коли винний довів себе до такого стану саме з метою вчинення злочину. В цьому випадку завжди призначалося максимальне покарання, передбачене за даний злочин. Щодо неумисного сп'яніння, то закон вказував, що міра покарання в таких випадках призначається з урахуванням інших супроводжуючих злочин обставин. Іншими словами, таке сп'яніння саме по собі не впливало на міру покарання [6, с.196]. Редактори Уложення взагалі пропонували карати такі діяння як злочини, вчинені з необережності, але ця пропозиція не була прийнята [3, с.468-469].

Проте в Особливій частині Уложення відступає від загального правила про визнання стану сп'яніння обставиною, що обтяжує відповідальність. В окремих випадках стан сп'яніння є обставиною, що пом'якшує відповідальність. Це зокрема, стосується щодо релігійних злочинів (ст.180, 182, 211, 215, 217, 234), заочних образ Імператора та членів Правлячого Дому (ст.246, 248), злочинів проти поряду управління (ст.276, 282, 286) [7, с.500]. Треба відзначити, що Уложення, як і попередні акти, нічого не вказувало про ступінь сп'яніння. Тобто невирішеним залишалося питання, чи стосувалися ці правила всіх без винятку стадій сп'яніння, особливо тієї стадії, яка називається повним сп'янінням, коли особа не в стані усвідомлювати своїх діянь або керувати ними? Відсутність прямої вказівки в законі, на думку М.С. Таганцева, не виключало права присяжних негативно відповісти на запитання про наявність вини підсудного, коли по справі буде констатоване повне сп'яніння, незалежно від того, чи було воно з наміром, чи ні [3, с.468].

Судова практика неоднозначно підходила до вирішення цього питання. Привертає увагу, зокрема справа 1848 р. про військового старшину Яковлєва, який обвинувачувався у нанесенні Прокопенкову смертельного поранення. Яковлєв страждав періодичними запоями, що супроводжувалися галюцинаціями. Поранення було нанесено саме після п'ятиденного запою, коли у обвинуваченого з'явилися галюцинації. Незважаючи на це, обер-прокурор другого відділення шостого департамента сената вказував, що Яковлєв не може бути визнаний неосудним, оскільки у нього не було виявлено ні безумства, ні іншого психічного розладу. Крім того, за законодавством, п'янство в жодному разі не може звільняти від відповідальності. Керуючий міністерством юстиції зауважив, що хоч з обставин справи і видно, що Яковлєв вчинив злочин унаслідок розладу уяви, проте його діяння не може підпадати під ознаки неосудності, оскільки це було б небезпечним з урахуванням громадської моральності, правосуддя та самої громадської безпеки. З такою думкою погодилася і Державна Рада. Проте згодом Сенат вказав, що в тих випадках, коли п'янство призводить до ознак хвороби, що супроводжуються втратою пам'яті та розладами свідомості, вчинене у такому стані діяння не може бути поставлено у вину [2, с.134-135].

Статут про покарання, що застосовуються мировими суддями, не містив особливих положень про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані сп'яніння. Проте поява в стані сп'яніння в окремих випадках визнавалася і каралася як злочин sui generis. Так, згідно зі ст.42, злочином визнавалася поява в публічному місці "п'яним до нестями або в неподобному від сп'яніння вигляді" [8, с.400]. Саме в Статуті вперше простежується часткове покладення відповідальності за діяння, які можуть бути вчинені в стані сп'яніння, на продавців алкогольних напоїв. Так, згідно зі ст.127, у випадку залишення без належної уваги п'яного, який без очевидної небезпеки не міг залишатися без сторонньої допомоги, продавці розважальних закладів притягувалися до кримінальної відповідальності [8, с.410].

Уголовне уложення 1903 р. не містило спеціальних положень, які б стосувалися кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп'яніння. Це, на думку М.Д. Сергієвського, давало підстави розглядати стан сп'яніння за всіма правилами про неосудність. Отже, стан повного сп'яніння, відповідно до Уложення 1903 р., унеможливлював осудність [9, с.239]. Крім того, Уложення 1903 р. і далі визнавало стан сп'яніння щодо окремих злочинів обставиною, що пом'якшувала відповідальність. Мова йшла про релігійні (ст.73, 74, 76, 79) та політичні (ст.103, 106) злочини [9, с.240].

У післяреволюційний період питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані сп'яніння, також не знаходило свого однозначного вирішення. Постановою Ради Кузнецького уєздного комісаріата 1918 р. визнавалося злочином поява в п'яному вигляді на вулицях та в публічних місцях. В селі Чинята Змеїногородського повіту жителі розробили народний статут покарань за злочини, вчинені жителями волості. До переліку злочинів було віднесено і появу на вулиці в п'яному вигляді [10, с.104, 111]. Проте на загальнодержавному рівні спершу з п'янством та його наслідками намагалися боротися шляхом заборони продажу та купівлі спиртних напоїв. Зокрема, Тимчасовий робітничо-селянський уряд України 14 січня 1919 р. видав декрет "Про спиртні напої". Згідно з цим декретом, будь-який продаж, а також купівля спиртних напоїв були заборонені. Особи, які скуповували в будь-якій кількості будь-які спиртні напої міцністю понад 1,5о, притягувалися до кримінальної відповідальності [11, с.19-20]. Згодом і на загальнодержавному рівні законодавець вирішив встановити кримінальну відповідальність за появу в п'яному вигляді.

Визнання злочином появу в п'яному вигляді в громадських місцях дістало найбільш чітке юридичне закріплення у Постанові РНК РРФСР від 19 грудня 1919 р. "Про заборону на території РРФСР виготовлення та продажу спирту, міцних напоїв та речовин, що містять спирт, але які не відносяться до напоїв". У ст.11 цієї постанови було встановлено: "За появу в публічному місці в стані сп'яніння до винних застосовується позбавлення волі з примусовими роботами на строк не менше як один рік" [12, с.24]. Згодом і на території України була прийнята аналогічна постанова. Так Постановою РНК від 20 серпня 1920 р. "Про заборону на території УРСР виготовлення та продаж спирту, міцних напоїв та речовин, що містять спирт, але які не відносяться до напоїв" була встановлена заборона виготовлення (без дозволу), продаж, передача, придбання, зберігання, пронесення та перевезення незаконно виготовленого спирту. Крім того, відповідно до п.11 за розпиття незаконно виготовлених та незаконно отриманих міцних напоїв у громадських місцях, в будь-яких установах, а також за допущення такого розпиття та за появу в громадських місцях у стані сп'яніння, було передбачено покарання у вигляді позбавлення волі з примусовими роботами на строк не менше як один рік [11, с.190-193].

Loading...

 
 

Цікаве